▪   Тарас Березовець

Ворог держави

Закритість Анатолія Гриценка робить його малопривабливим для спонсорів і волонтерів
Матеріал друкованого видання
№ 48 (109)
від 27 листопада, 2009

Анатолій Гриценко полюбляє повторювати старий армійський афоризм: «Прийняте рішення, навіть якщо воно помилкове, але швидко реалізоване, – це завжди краще, ніж його відсутність». Вочевидь, раз прийнявши для себе рішення бути кандидатом у президенти країни, колишній міністр оборони має намір іти до кінця. Точніше, до першого туру, бо й сам, єдиний з-поміж інших кандидатів, називає себе на білбордах «першим непрохідним».

Справді, шанси нардепа від колись пропрезидентської фракції НУ–НС позмагатися за президентську булаву наразі видаються примарними і експертам, і йому самому. Причина, яка штовхає таку людину з аналітичним мисленням, як Гриценко, фактично у політичну авантюру, полягає не лише у намірі використати президентські перегони як трамплін на парламентських виборах для власної політичної сили. Схоже, Анатолій Степанович щиро вірить у те, що нинішні вожді та найрейтинговіші кандидати не здатні керувати державою і не зможуть забезпечити в країні такий бажаний ordnung, себто порядок. 

При цьому Гриценко-політик сповідує просто-таки донкіхотівські принципи в країні, де корупція, кумівство і зрада є синонімами слів «політика», «держчиновник» і «депутат». «Не хочу йти на уклін до кількох родин, звернуся до громадян», – гордо заявив Гриценко й оголосив збір коштів на вибори на своєму сайті. Станом на 23 листопада у виборчий фонд «накапало» аж 1 млн 840 тис. грн. Для порівняння: аналогічна кампанія через інтернет Арсенія Яценюка ще у серпні зібрала понад 6 млн грн! Щоправда, Анатолій Степанович стверджує, що саме його прихильники з народу допомогли зібрати 2,5 млн грн на кандидатську заставу.   

Не бажаючи потрапляти у залежність від фінансових донорів або маючи сумніви у чистоті їхніх фінансів, Гриценко від самого початку обрав хибну стратегію розгортання штабів. Кандидат запропонував активістам на місцях самим створювати штаби практично на ентузіазмі, обіцяючи надати фінансову підтримку лише тим, хто доведе свою ефективність. Звісно, цей заклик здебільшого лишився непочутим. Як наслідок – створення виборчої структури з перших днів супроводжував відплив фахівців. Першим пішов керівник центрального штабу, голова Комітету виборців України Ігор Попов, спокусившись посадою заступника голови президентського Секретаріату. 

По суті, головою штабу в Гриценка зараз працює він сам. Політтехнологіями та аналітикою фа­ктично на громадських засадах займається колишній шеф аналітичного департаменту НСНУ Анатолій Луценко, з піаром деякий час допомагала розібратися прес-секретар НСНУ Тетяна Мокріді. Проте навіть їхня участь стала радше факультативною. Неформально керує штабом група «любих друзів» кандидата, зокрема дружина Гриценка, впливовий спін-доктор і заступник головного редактора «Дзеркала тижня» Юлія Мостова, нардепи попередніх скликань Борис Беспалий, Віктор Мусіяка, Олександр Морозов, екс-секретар РНБО Володимир Горбулін і журналіст «ДТ» Сергій Рахмахін. 

Гриценко є максимально закритим для зовнішнього середовища політиком, і потрапити новій людині в його команду дуже складно. Це робить кандидата малопривабливим як для спонсорів, так і для волонтерів. Тому кошторис його виборчої кампанії буде доволі скромним на тлі конкурентів. 

Зате кампанія екс-міністра оборони в умовах обмеженого фінансування просто змушена бути креативною. Окрім нестандартного гасла «Перший непрохідний», штабу кандидата також належить ідея тизера «Ворог їхньої держави», що має продовження у вигляді фраз «…суддів-хабарників», «…депутатів-убивць», «…банкірів-мародерів» тощо.

Ставши президентом, Гриценко обіцяє особисто формувати й очолити уряд, щоправда, не пояснює, де в такому разі буде прем’єр (і чи буде взагалі). Ключова ідея виборчої програми Анатолія Гриценка висловлена у гаслі «Я захищатиму мою країну. І боротимуся з державою». Це має означати, що кандидат активно намагається опанувати хвилю суспільного невдоволення всіма «старими» політиками. Як вправний аналітик, Гриценко чітко вловив цю тенденцію до затребуваності «третьої сили». Щоправда, поки що стати нею не вдалося ні йому самому, ні іншим шукачам звання «нового обличчя» Арсенієві Яценюку та Сергієві Тігіпку.