▪   Ілько Майдачевський

Бесідувати з Тарасом сучасною мовою

ФОТО: Анатолій Бєлов
Культурі ж треба робити свою справу, відкривати Шевченка, його глибини й вершини
Матеріал друкованого видання
№ 20 (29)
від 16 травня, 2008

 

 

  

Леонід Плющ до Шевченка йшов довго – через переслідування в СРСР і депортацію за межі вітчизни. Розуміння поета не лише «ліриком», а і фізиком Плющем спричинило появу книги «Екзод Тараса Шевченка. Навколо «Москалевої криниці», видану в київському видавництві «Факт». Це оригінальне психолого-семіотичне дослідження двох редакцій поеми «Москалева криниця», котре продовжило ідеї Тартуської школи структуралістів та Міхаіла Бахтіна. Леонід Плющ є дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка.
 
У. Т.: Шевченко для українців, немов Пушкін для росіян, – «нашевсьо». Важко знайти іншу націю, яка так залежала б від якоїсь однієїсвоєї «ікони». Це показник винятковості Шевченка чи ознака нашої залежності за браком інших реперівідентифікації?
 
– Думаю, що для нас він більше, ніж Пушкін для росіян. Він, наче Афіна з голови Бога, народився в нас майже з нуля (майже!!!), з попелища запетрованої Малоросії. «Нуля» в сенсі фізичного вакууму як величезної потенції українського національного ґрунту, в яку відмовився вірити Гоголь, що в «Бульбі»
демонстративно спалив свою Україну й свою віру.
 
Тому всі оті, так уже остогидлі суперлятиви про Шевченка (пророк, апостол, вождь…) по-своєму правильні. Правильне навіть «творець культури й нації». Згоден, що насамперед це показник роздушености нашого етносу імперією й попередніми руїнами. Але без винятковости він не зміг би зіграти такої ролі, ролі «культурного героя» нації. Навіть виняткової винятковости. Бо ж усі справжні мистці – виняткові, а що вже казати про «засновників» (Гюго, Пушкін, Міцкевич тощо)? Якось Андрій Синявський, який намагався боротися з заштампованим ликом Пушкіна й Гоголя, признався мені, що геній Шевченка йому здається глибшим, ніж Пушкінський. Думаю, що до деякої міри Синявський мав рацію. Пушкін народився з уже готового культурного дворянського зерна й ґрунту, загальноевропейського. Він виразник зверхнього культурного прошарку Росії. Шевченко – виразник колективної свідомости/підсвідомости всього етносу, а тому й людини як такої. Він ретранслятор «народної душі» в усій її широчині й глибині.
 
У. Т.: Навздогін: відомо, що Пушкін принципово не піддається перекладам будь-якою мовою. А Шевченко?
 
– Єфім Еткінд і його учні спробували перекласти Пушкіна французькою, й кажуть, добре… Та Пушкін так і не ввійшов у поетичну свідомість Европи. Щодо Шевченка знаю лише один вдалий переклад: «Марія», зроблений Пастернаком. Заважає обом їхня «простота» чи видимість простоти, тобто вкоріненість
у міфослово національної культури, в глибини мови.
 
У. Т.: Шевченко – універсальниймитець, який легко вмонтовується вбудь-яку естетику. Здавалося б, абсолютний продукт романтизму, після повернення із заслання він чудово вписався у зовсім інший контекст (реалізм, народнічєство). Нимнадихались українські модерністи,його намагався не без успіху привласнити соцреалізм, він цілкомприродно виглядає в сучасномуукраїнському літературному процесі. Як це можна пояснити?
 
– Гоголь теж непогано вписувався. Та у випадку Шевченка, мабуть, спрацьовує ота сама «народна душа», його відповідність колективній національній свідомости/позасвідомости, «шаманність» Шевченка, вглибленість в прапраміф мови. Різні ж естетики беруть лише ту чи іншу його грань, частинність. Це й приводить до ідолізації Шевченка, коли в ньому бачать лише «себе».
 
У. Т.: Які месиджі можуть вичитати сучасні молоді українці з Шевченка – за умови, що вони щось читатимуть?
 
– Хоч і ставлять під сумнів вплив Сковороди на Шевченка, та все ж залишається сократо-сковородинське: «пізнай себе» і вийди зі знайденого Я до безмежного світу, Бога, України… Недарма в «Рефлексіях ідентичності» Зиновій Антонюк пов’язав нашу національну неідентичність зі слабо розвиненим особистісним началом.
 
У.Т.: Яким чином можна запобігти привласнення Шевченка ревними «патріотами», носіями архаїчної провінційної свідомості та смаку, схильними обрубати його під себе?
 
– Саме оте Шевченківське «всьо для нас», його своєрідна адекватність усім робить це неможливим. Та хай обрубають – для себе, за делікатною формулою Тичининої селянки: «Ви десь, мабуть, не з наших сел/…/ а все ж таки у Вас не так, не так, як у Тараса». Аби не використовували обрубаного Шевченка як жандармського демократизатора…
 
Гірше те, що патріотизм спрацьовує в тандемі з антиукраїнським хамством табачників-бузин, які претендують на свою культурну політику України (в дусі В. Бєлінского). Ці дві форми провінціялізму взаємопороджують і взаємопідсилюють одна одну. Та це вже проблема не культури, а нашого мізерного,
печерного політикуму чи, за точним виразом Івана Дзюби – порнократії…
 
Культурі ж треба робити свою справу, відкривати Шевченка, його глибини й вершини, очищати від намулу й бронзи ідолопоклонства. Бесідувати з ним сучасною мовою. І не боятися бачити в ньому просто людину, з її вадами, помилками, наївністю тощо. Саме це й дасть змогу хоч трохи зрозуміти чудо його з’яви і  ролі в Україні. І наша рідна Диканька змушена буде окультуритися й культурно прочитати Шевченка… Як це не парадоксально, але саме оте ідольське поклоніння, оте обрубання Шевченкового «листя» й «гілок» і призвело до того, що ми його не знаємо досі – суцільні білі, а то й замазазюкані культом, чорні плями…
 
Плями Роршаха…
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.