▪   Павло Солодько

За секунду до розстрілу

Підлих людей було мало, ніхто нас не видав за довгу дорогу
Матеріал друкованого видання
№ 18 (27)
від 8 травня, 2008

 
ФОТО: Андрій Ломакін

Випускний бал у школі був усуботу 21 червня 1941 року(село Курінь Бахмацького району на Чернігівщині). Брат Григорій купив мені бавовняний костюм, а мати десь дістала поношені бутси (без шипів), краватку. Брат Іван пошив сорочку. Попри ці злидні, ми всі були безмірно щасливі: йшли в самостійне життя. Я почав готувати документи до Ленінградської медичної академії – мій атестат відмінника давав право вступити до будь-якого вузу без екзаменів. А в обід 22 червня хтось зі станції «Бахмач» приніс страшну звістку.
 
Контузило в травні 1942-го, бомбою. Притисло до землі зі страшною силою, витиснуло повітря з грудей. Далі уривчасті спогади – лежу в кузові вантажівки, ніч, спалахи, пожежі. Втратив слух і мову. Нарешті почав приходити до свідомості. Розкриваю очі – ясний сонячний день. У голові й у вухах – страшенний
біль, шум. Кругом підводи, машини, багато поранених, бинти в крові. Гармат наших уже немає, ходять німці з автоматами, сортують поранених, дострілюють важких.
 
В таборі для військовополонених під Уманню зі мною в землянці жили українець Іван Цибулько та два сибіряки, мої ровесники. Один із них – молодший лейтенант Микола Васьков – встиг побути у в’язниці, сирота. Бувалий. І він став, так би мовити, лідером нашої групи.
 
Почали вчотирьох готуватися до втечі. Навколо табору – два ряди колючого дроту, над землею теж натягнутий навхрест такий дріт. По кутках – вежі. Дехто намагався тікати з роботи. Залишався потоптаний слід у хлібах, охоронець сідав на коня й наздоганяв. Ввечері цього нещасного розстрілювали біля табору. Хрестів довкола вже стояло чимало.
 
Прорили вночі лаз до огорожі. Я пролазив крізь огорожу останнім. Коли проліз перший ряд огорожі, почув кроки. Між рядами метрів зо три відстань, і я лежу просто між ними – на стежці, де ходить варта. Вартовий туп-туп, а в мене серце калатає, готове вискочити з грудей. Волосся – сторчаком, думаю: «Прощайся, Павле, з життям». Було мені тоді 20 років. Притискуюсь до землі, а кроки вартового все ближче і ближче. Зараз зрівняється, дасть чергу з автомата. І все.
 
…Ця хвилина здавалася вічністю. Ось вартовий зрівнявся, на секунду призупинився наді мною …і пішов далі. Можливо, не помітив, а може, йшов добрий чоловік (нас охороняли латиші), пожалів.
 
Повсюди були накази німецьких властей, які забороняли давати їжу і притулок військовополоненим і партизанам. За порушення – розстріл, за видачу – наділ земельною ділянкою.
 
Підлих людей було мало, ніхто нас не видав за довгу дорогу. Давали поїсти, інколи – і притулок на ніч. Кілька разів потрапляли в руки поліцаїв. У мене була фотокартка нашої родини, я показував її, розповідав про Бахмаччину. Васькову звелів мовчати, бо його сибірська вимова могла видати росіянина – а їх поліцаї не дуже любили. Нас відпускали, іноді й підказували, як краще пройти далі.
 
Німці відкрили сільськогосподарський технікум у Тиниці – сусідньому з Бахмачем селі. Ходили чутки, що його учнів не вивозитимуть у Німеччину. Там ми з Надею і зустрілися.
 
Я знову пішов на фронт, довгих три з половиною роки ми не бачились і не знали, чи побачимось. На війні як на війні… Не обходились і без непорозумінь, часом серйозних суперечок. Та все це пішло за водою, а кохання лишилось. В лютому 1949-го ми одружилися.
 
Мені пощастило, що не втрапив у піхоту. Коли після окупації нас вишикували на призовному пункті, офіцер сказав: «Хто служив в артилерії, два кроки вперед». Я вийшов. Решта загинула через два місяці – при форсуванні Дніпра, біля села Ясногородки, на Лютізькому плацдармі. Ходили чутки, що їм навіть форми не видали.
 
Під Радеховим я одержав з дому лист: помер батько. Прочитати його я зміг тільки вночі (готувались до прориву оборони). Комбат спав у землянці, я при каганці читав і плакав. Дома лишилися мати й сестра. Нас четверо синів було на фронті.
 
Повернулися з війни я та Іван. Доля Григорія так і залишилася невідомою. Степан, про якого нічого не було чути всю війну, загинув у Чехословаччині. В кінці літа 1945-го до мами заїхали двоє солдатів зі Степанової батареї, з сусідніх Пісок. Степан говорив їм, що не писав листів батькам. Мовляв, мати вже мене оплакала, порадую її листом, а чи ж повернуся? Знову буде свіжа рана. Ніби передчував загибель. А не дожив всього 9 днів до кінця війни.
 
Степан з розвідниками і зв’язківцями був на спостережному пункті, на передовій, на мансарді будинку. Стояв біля вікна й спостерігаву бінокль. Біля будинку розірвалась міна, осколок шарпнув по шиї, вмить настала смерть. Я ще просив, щоб надіслали з частини фотографію брата у військовій формі, але так і не одержав. А він був першим офіцером у сім’ї. Я відвіз бахмацької землі йому на братську могилу в чеській Остраві.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.