Революційна недоцільність

Щоб українська мова стала панівною, треба виконати одну умову: українська мова має стати мовою культури
Матеріал друкованого видання
№ 13 (22)
від 28 березня, 2008

 

 
 
 
 
 
 
  
 
У.Т.:Чи можна говорити, що в Україні більш розвинене громадянське суспільство в порівняні з тими країнами, де «кольорові революції» провалилися ?
Ні, його, по суті, в Україні до сих пір не існує, адже українці не включені в політику. Якщо давати визначення помаранчевим подіям з точки зору соціології, то я назвав би їх так: Велика селянська національно-визвольна революція. Адже фактично переміг прошарок вихідців із села, які вже оселилися в місті, але ще не стали повністю своїми там, і які відчували постійну ущемленість через те, що їм необхідно було змінювати мову, традиції, звички, світогляд. Саме вони стали авангардом Помаранчевої революції. Адже коли вони приїжджали до міста, вони стикалися з домінантною російською культурою, яка з відвертим презирством ставилася до «селюків». До того ж громадянське суспільство передбачає включеність людей у політичні процеси. В нас цього немає.
 
У.Т.:  До речі, ваш прогноз. Скільки має пройти часу, аби українська мова не викликала іронії у великих містах?
У себе вдома селяни розмовляють не літературною українською мовою, яка ніякої іронії і не викликає. А говорять на діалекті. І цей діалект робть їх життя в місті дуже некомфортним. Хоча зараз цю проблему майже знято – адже українська мова стала мовою кар'єри. І проблеми на шляху її розвитку – тільки в нас самих.
Якщо ми хочемо, щоб українська мова стала панівною в усіх регіонах, треба виконати одну, але надважливу умову: українська мова має стати мовою культури. Тобто, щоб вона була більш дієвим, ніж російська мова, інструментом пізнання світу та самовираження особистості. Якщо так зробити, то процес українізації піде дуже швидко. В цьому плані саме існування „Тижня» як якісного ілюстрованого видання є дуже корисним. Ми ж поки що йдемо шляхом звинувачення когось у своїх проблемах, і в мовному питанні – в першу чергу.
 
У.Т.:  Соціологи говорять, що політизованість українського суспільства одна з найвищих, принаймні у Європі, ви ж стверджуєте, що українці не включені в політику. Як це розуміти?
 
Пасивно зацікавлена політикою переважна більшість населення. Але річ не в цікавості, а в участі. А ось тут – проблема. Загалом існує 6 типів включеності людини в суспільне життя. Починаючи від найвищого рівня – харизматичних лідерів політичних рухів, і закінчуючи звичайним громадянином, який і політикою не цікавиться, і не має жодних важелів упливу на неї. Таких, до речі, за нашими даними, в Україні 87%. В 1992-му їх було 83%. А між ними існують проміжні типи, від яких, власне, і залежить, громадянське суспільство. Другим типом після обивателів є члени різноманітних громадських організацій – підкреслю, неполітичних. Хоча б якоїсь спілки любителей котів. Адже в громадянському суспільстві найважливішим є момент об'єднання громадян для захисту спільних інтересів. У нас же процент людей, що перебувають на цьому другому щаблі – взагалі мізерний. Що є абсолютно неприйнятним для західного суспільства, де більше половини людей розташовані на цьому щаблі, тобто входять до складу хоча б однієї організації. Третій рівень – це рівень участі в політичних організаціях та партіях. У нас таких 2-3 % – не більше. Четвертий рівень – це суспільно-політичні діячі. Якраз цієї категорії в нас, фактично, немає. Бо це має бути інтелектуальна еліта суспільства, що намагається стверджувати суспільні цінності та постійно критично ставитися до держави. В нас же існує купа псевдо-суспільних центрів та організацій, які насправді займаються освоєнням закордонних грантів. П'ятий рівень – це, власне, політичні функціонери. От цієї категорії маємо вдосталь. Отже, що ми маємо на виході? 87% – це найнижчий щабель включеності в суспільне життя та кілька десятих відсотка – це харизматичні лідери та їх функціонери. Всіх інших дуже мало.
 
Не найгірші президенти
 
У.Т.: Чому після помаранчевих подій не змінилися правла життя, це провина лідерів революції?
 
Ющенко в очах виборців був месією, спасителем. І не його вина в тому, що він не зміг врятувати країну від тих проблем, які в ній накопичились і які ми одержали згодом. Взагалі в нас дуже поширений міф про те, що прийде месія і вирішть усі проблеми. Зараз такою вважають Тимошенко, особливо в деідеологізованому Центрі України. Це пережиток тоталітарного минулого, коли політика вважають напівбогом, за межами добра і зла.
 
На місці Ющенка ніхто не зміг би вирішити ввесь комплекс проблем, отриманий у спадок. Хоча в кожного з трьох наших президентів були шанси не зробити гірше, ніж це було можливо в тих умовах. Кравчук міг не довіряти Пинзенику та Кучмі розоряти протягом року всю країну; Кучма міг не встановлювати жорстку кланову систему, в якій сам став головою, та не сваритися з журналістами; Ющенко міг не робити Юлію Тимошенко та Віктора Януковича прем'єрами тощо. До речі, у 2004 році я писав, що головним конкурентом Ющенка є не Янукович, а Тимошенко.
 
У.Т.: Навіть відомі співаки виконували пісні, в яких звучало розчарування в тому, що відбувалося після революції. Наскільки глибоке це розчарування і в що воно може вилитися?
 
По-перше, в українців після помаранчевих подій різко посилилася потреба в порядку та стабільності. Це досить позитивний фактор, адже він свідчить про те, що людей буде дуже важко мобілізувати на якісь виступи. Другий фактор – доволі тривожний. Якщо раніше звичайна людина оцінювала ситуацію в суспільстві залежно від свого матеріального стану, то тепер визначальну роль починають відігравати симпатії до тих чи інших політичних партій, а це ознака нездорової політизації суспільства.
 Рафінований інтелегент головаха критично ставиться до будь-яких революцій
Революція – справа еліт
 
У.Т.: Згідно з теорією революції, яку розробив відомий американсько-російський соціолог Пітірім Сорокін, кожна революція має декілька фаз. На якій перебуває нинішня Україна?
 
Єдиної, загальновизнаної теорії революції не існує, хоча дослідженя Сорокіна в цьому напрямку одні з найавторитетніших. Якщо розглядати Помаранчеву революцію за теорією Сорокіна, то можна сказати, що це була романтична її фаза – щось на кшталт Лютневої революції 1917 року. Тобто далі має йти кривавий хаос. Але хочу вас заспокоїти. Революції прийнято характеризувати наступними двома умовами, що відрізняють їх від інших екстремальних соціальних подій. По-перше, революція – це завжди обов'язкова зміна влади. Але цього недостатньо для справжньої революції. Другою умовою є принципові зміни інституційних засад життя суспільства. В нас друга не була дотримана – адже умови життя українського суспільства, фактично, не змінилися. Річ в тім, що сталася лише зміна людей при владі, але не сталася зміна суспільних установок.
 
Я взагалі вважаю революцію як таку шкідливою для суспільства. На мій погляд, 2004-го року в Україні не було ситуації, єдиним вирішенням якої мала бути революція і пов'язаний з нею ризик кривавих ексцесів. Фактично, події осені 2004 року були банальним переворотом. І треба сказати, що тоді на висоті опинилися дві супротивні групи нашої еліти, які боролися за владу. Адже народні маси, котрі вийшли на вулицю, були готові до дії. При всіх вадах Кучми, а його образ зараз надто демонізований, в 2004-му році він не пішов киргизьким чи вірменським шляхом. Хоча розігнати Майдан можна було за дві години, а потім встановити лукашенківський режим, який би попри обструкцію з боку Заходу чудово міг би існувати. |Про альтернативні варіанти історії читайте на стор.40| Причому, можете не сумніватися, що знайшлися б люди, які б залюбки виконали такий наказ.
 
У.Т.: Чому спроби завдяки масам змінити владу в Україні вдалися, а в Азербайджані, Білорусі, Росії і – зовсім свіжий приклад – у Вірменії провалилися?
 
Революції робляться зверху. На перше місце в причинах виникнення революційної ситуації, як ми вже вказували, я б поставив бездарність та нахабність влади. В Україні народні маси вийшли на вулиці через те, що Віктор Янукович був повністю неприйнятною людиною для більшості населення України як обличчя країни, як у плані особистих його якостей, так і в плані світоглядному. Я тоді проводив фокус-групи, і вони свідчили, що навіть у рідній Януковичу Макіївці його не сприймали як втілення всіх своїх уявлень про лідера. Просто казали: «Він наш, тому ми будемо голосувати за нього». Є і ще один дуже важливий фактор. Самі по собі маси здатні на простий бунт – стихійний спротив. Натомість зміна влади може відбутися тільки тоді, коли в якусь мить накоплюється критична маса невдоволених представників еліти. Причому, далеко не тільки її найвищих щаблів – адже до еліти належать і просто професіонали з різних галузей суспільного життя. Так ось, ця незадоволена частина еліти починає створювати конспіративні організації, вони підбурюють населення до спротиву режиму, акцентуючи увагу на реальних та вигаданих суспільних проблемах. От тільки тоді – далеко не завжди – і виникають революційні події. До речі, на початку 90-х, коли було набагато більше умов для революції, вона не вибухнула через те, що дві супротивні еліти – екс-радянська номенклатура та націонал-демократи, мали негласну домовленість про неприпустимість будь-яких революційних дій. За таких умов у будь-яких маргіналів не було жодного шансу підняти народні маси. І це добре.
 
У.Т.:  Українську еліту звинувачують у тому, що вона абсолютно не думає про країну, натомість зайнята своїхм збагаченням. Ви поділяєте цю точку зору?
 
Вони переконані, що дбають про свою країну. Наша еліта не раз уже доводила свою згуртованість та єдність. Згадайте, наприклад, як вона об'єдналася перед загрозою з боку Павла Лазаренка, який мав усі шанси стати вождем народних мас. Наша еліта не любить робити різких кроків. Треба згадати Вільфреда Каретто (див. довідку) з його теорією циркуляції еліт, за якою еліти бувають двох видів: «лиси», які схильні шукати компроміси, та «леви» – жорстокі, безкомпромісні. Так от, в Україні зараз час «лисиць». Усі три українські Президенти – гарний тому приклад, бо їм вдається маневрувати між «левами» і не віддавати їм владу.
 
Не можна не відзначити дуже вагомі зовнішні фактори, котрі впливають на суспільну ситуацію в Україні. Агресивна російська політика щодо України виявилася програшною, на відміну від м’якої західної. І західний вплив буде додатковим стоп-краном для всіх «левів», які захочуть наводити порядок «залізною рукою».
 
У.Т.: Чи може політичний лідер вольовою політикою кардинально змінити суспільний устрій країни, чи для цього потрібні поступові зрушення у самому суспільстві?
 
Може. Але такий лідер має стати концентрованим утіленням усіх бажань та уявлень народу. Переважна частина населення має сприймати його як рідного, свого, але в 20 разів розумнішого за всіх інших. Якщо політик добивається цього, то він може робити з країною все, що завгодно. Але в переважній більшості випадків усе закінчується диктатурою і кров’ю. [357][356][355]
 
ТЕОРІЯ

 Три фази революції

Сорокін виділяє три типові фази революції. 
Перша – власне революція, тобто зміна режиму, вона короткочасна, і характеризується піднесеним настроєм мас і керівників.
Під час другої фази ейфорія та поблажливе ставлення до ворогів зникає, починається масовий терор. Сорокін порівняв цю фазу з торнадо. 
Третя фаза  конструктивна. Вона починається, якщо революція не захлинеться у власному терорі. Оскільки старі підвалини життя зметено та відновлено порядок, суспільство отримує новий імпульс розвитку.
 
ДОВІДКА

 Класики 

Пітирим Сорокін (1889-1968) – російсько-американський учений. Засновник американської школи соціології. Найвизначніші роботи: "Злочин і кара: подвиг та винагорода", "Система соціології", "Революція й соціологія", "Соціальна й культурна динаміка", "Види любові та її сила", "Американська сексуальна революція", "Взаємна конвергенція США та СРСР у напрямку змішаного соціокультурного типу" тощо.
 
 
 
   
 
 
Вільфредо Парето (1848-1923) — відомий італійський соціолог та економіст. Один з авторів соціологічної теорії еліт, згідно з якою суспільство має пірамідальну структуру. Керує суспільством прошарок, який перебуває на вершині соціальної піраміди, тобто  еліта. Вимогою нормального розвитку є її своєчасна циркуляція (зміна). Знаний також як інженер, що розробив відомі статистичні теорії – Парето-розподіл та Парето-оптимум.
 
 
БІОГРАФІЯ

Євген Головаха один з найкращих українських соціологів. Закінчив факультет психології Московського університету. Докторську дисертацію з філософії захистив в Інституті філософії АН УРСР за спеціальністю «прикладна соціологія». З 1990 року працює в Інституті соціології НАН України заступником директора та керівником відділу соціально-політичних процесів. Головний редактор журналу "Соціологія: теорія, методи, маркетинг".

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.