▪   Олексій Сокирко

Учіть албанську

Під час візиту Дж.Буша до Албанії він раптом помітив, що в нього з руки зник годинник. Курйоз сприйняли іронічно – мовляв, у цій країні ще й не таке можливе!
Матеріал друкованого видання
№ 15 (24)
від 11 квітня, 2008

 НАТО для Албанців в першу чергу - грошовий мішок з інвестиціями

 Цікаве спостереження: європейці, незалежно від того, з якої частини Європи вони б не походили, і який би рівень освіти не мали, говорять про Албанію якось невпевнено. Причину цього розумієш лише тоді, коли сам потрапляєш до країни. Перші враження, як і годиться, побутово приземлені – незнайома й надто вже екзотична мова, разючий контраст між занедбаними містами й селами та цілком фешенебельними міні-кварталами новочасних албанських нуворишів. Справді-бо, весь зовнішній антураж економічного колапсу тут наявний, а місцями навіть просто шокує. Образ нинішньої Албанії – залізничний міст через річку Бояна на півночі країни. Камінні опори з перекриттями десь початку ХХ століття й рейки, котрі збереглися... лише посередині мосту. Решту колій з обох берегів річки місцеві жителі вже давно розтягли на металобрухт.
 
Італійські інвестиції
 
Насправді ж країна лише позірно справляє враження своєї належності до «третьосвітності». Достатньо звернути з плетива ґрунтових доріг і втрапити до якогось магістрального шосе, як довколишня панорама потроху починає змінюватися. Добре прокладені автошляхи з сучасним покриттям, численні бензозаправки, гарненькі мотельчики нагадують, що в країні все ж таки є люди, які прагнуть не лише виживати, але й жити. Албанські автобани й справді нагадують життєдайні артерії, якими струменіє нове життя, інші побутові стандарти, ставлення до праці й способу життя загалом. Утім, ці артерії не зовсім, так би мовити, «рідні» – основні автомобільні магістралі разом із прилеглою інфраструктурою, що їх збудували протягом останнього десятиріччя, є плодом інвестицій і опікування італійського уряду. «Допомога італійського народу», про яку вряди-годи нагадують спеціальні придорожні значки, має гіркуватий присмак. На початку березня 1991 р., після падіння «залізної завіси», котра відділяла Албанію від решти світу, країна, неначе мильна булька, луснула, розбризкавши по всіх усюдах міріади нелегальних мігрантів, що шукали порятунку від хронічних злиднів і недоїдання. Найбільше їх припало саме на долю Італії. Весною того року новини транслювали картинку, що чимось нагадувала кадри фільмів із втечею білогвардійців з Криму: перевантажені пороми й човни, обліплені живими людськими гронами, розгублені італійські моряки й прикордонники... Протягом кількох тижнів Албанія «інвестувала» в економіку своєї сусідки понад 20 тисяч людей. Після цих подій Італія стала надавати перевагу цивілізованішим формам співробітництва, взявши під цілеспрямований контроль інвестиційну та міграційну політику.
 
 Албанська діаспора в Італії є чи не найдавнішою в країні, й виявляє стабільний інтерес до того, що відбувається в політичному житті історичної батьківщини, а надто – в бізнесовому. Досить велика кількість «фіатів» і «автоб’янкі» (до того ж з італійськими номерами!) навіть на сільських вулицях не повинна дивувати, адже за кермом сидять здебільшого не італійці, а албанці, котрим або пощастило виїхати на заробітки, або мати родичів у Італії, які періодично підтримують сімейний бізнес з-за кордону. Самі ж італійці, як зрештою й більшість іноземців, тримаються згуртовано, намагаючись без зайвої необхідності не контактувати з «аборигенами». Часто-густо це зовсім непотрібно, а інколи й не дуже безпечно – зовнішній вигляд чужинця привертає тут незмінну увагу мало не як до іншопланетного прибульця. В центрі Тирани закордонні представництва та місії розташовані компактно, в оточенні нових будинків, готелів, маркетів і прогулянкових зон.
 
«Welсome Mr. Prezident Bush
 
До недавнього часу Албанію трактували в міжнародній політиці як таку собі «сіру конячку». Від часів режиму Енвера Ходжі країна мала приязні, але не надто сталі відносини хіба що з Китаєм, з яким на пару албанське керівництво намагалося кинути виклик комуністичному та капіталістичному таборам. Руйнування тоталітарної системи після 1991 року не надало, однак, певності стосовно зовнішнього курсу країни – то уряди тут мінялися надто часто, то довколишня ситуація підкидала чергові сюрпризи. Відновивши дипломатичні стосунки, розірвані за епохи ізоляціонізму, й налагодивши співробітництво Євросоюзом, ОБСЄ, Албанія заразом виявила загрозливі, з точки зору Заходу, тенденції співробітництва й пошуку союзників серед ісламських країн. Відродження ідеї «Великої Албанії», котрою захоплені не лише політики, але й рядові громадяни (політизованість населення, як і в більшості країн із нестабільною економікою та політичним життям, тут досить висока), також не надає позитивних рис іміджу країни. Практично всі кордони нинішньої Албанії – хіба що за винятком морських – «гарячі».
 
Дрейф Албанії поміж різними зовнішньополітичними берегами завершився з початком війни в колишній Югославії. Найбільший порт країни на Адріатичному узбережжі Дуррес став базою американського флоту, а поспіхом упорядковані після тривалих років занепаду військові летовища – базами для авіації НАТО. Нового «інвестора», на відміну від Італії, цікавили не стільки перспективи економічного співробітництва, скільки стратегічні дивіденди. Дивлячись на краєвиди Тирани, мимоволі ловиш себе на думці, що, попри всю внутрішню нестабільність, референдум про вступ до НАТО цій країні ніколи не знадобиться. Все й так зрозуміло. Натовський щит підтримуватиме більшість албанців хоча б через те, що він надасть їй стабільний потік інвестицій, а надто – дозволить упевненіше тримати свій курс у стосунках із сусідніми Сербією та Грецією. Через це біло-блактитні борди «Welсome Mr.Prezident Bush!», котрими прикрашено центральні частини міст, сприймаються без жодної іронії.
 
Під час минулорічного візиту Дж.Буша до Албанії на підсумковій прес-конференції стався прикрий випадок – президент США раптом помітив, що в нього з руки зник годинник. Курйоз, звістка про який миттєво облетіла провідні ЗМІ, сприйняли іронічно – мовляв, у цій країні ще й не таке можливе! Здається, зникнення годинника виявилося чимось більшим – на кшталт гамбітної комбінації, коли вдавано поступаєшся чимось меншим, а навзаєм здобуваєш щось більше...       
В Албанії за НАТО голосують навіть діти
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.