▪   Петро Андрусечко

По "волинському колу"

ФОТО: Юрій Гаврилюк
Волинська Трагедія й досі залишається важливим чинником політичного життя Польщі
Матеріал друкованого видання
№ 28 (37)
від 11 липня, 2008

11 липня 1943 року волинські відділи УПА атакували майже 100 польських колоній на територіях від Любомля до Корця та від Маневичів до Острога, відповідаючи на польський терор українського населення. Цей день став лише одним із багатьох у жахітті конфлікту, розтягненого в часі до 1947 року. Вже на території Польщі Армія Крайова та Батальйони Хлопські нападали на села українців. Рани від конфлікту замолюються довго й нелегко. А проте, є й інший шлях: «Вибачаємо й просимо вибачення».

 
ЗАПАМОРОЧЕННЯ ПРАВДОЮ
 
Варто зазначити, що в Польській Народній Республіці механізм висвітлення волинських подій нагадував ситуацію навколо приховування Голодомору в часи СРСР. Інакше кажучи, тему ледь не цілком замовчували – в ім’я польсько-радянської дружби. Проте це не заважало представляти українців, які мешкали в Польщі, головорізами та бандитами «з-під знаку тризуба». Епітетів у подібному стилі було чимало, хоча насправді польські українці стали 1947 року жертвами депортації з батьківщини.
 
З відновленням державності По льщі у 1989 році з’явилися нов антиукраїнські публікації авторів із кресових середовищ (див. словничок), часто позбавлених наукової бази. Та слід зауважити: вони не стали стрижнем у визначенні головного напряму в складній дискусії щодо польсько-української історії. Інший дискурс репрезентують спадкоємці ідеї Єжи Ґєдройця – батька польсько-українського примирення в еміграції (див. довідку). Початки дискусії пов’язують із публі каціями у виданні Gazeta Wybor cza в середині 1990-х. Власне, Gazeta на чолі з Адамом Міхніком, а також нині покійним багаторічним опозиціонером Яцеком Куронєм і багатьма іншими публіцистами підняли тему Волині. Gazeta Wyborcza надавала свої шпальти й для голосів з України. Статті, опубліковані в 1995–2008 роках, увійшли в солідний том, виданий у серії Biblioteka Gazety Wyborczej під назвою «Волинь 1943–2008. Примирення». Без сумніву, ця збірка є досконалим відправним пунктом для подальших роздумів.
 
Емоційне напруження в «розрахунках з історією» проектується і на політичну площину. Шість років тому, під час 60-ї річниці подій на Волині, відбувся перелом, на той час украй важливий, кульмінаційним пунктом якого стало спільне польсько-українське урочисте вшанування пам’яті жертв подій 1943 року в Павлівці. Та під час парламентських слухань партії «Ліга польських родин» та «Право та справедливість» братів Качинських голосно вимагали вставити до тексту рішення засідання слово «геноцид», яке, на їхню думку, найкраще характеризувало би трагедію поляків на Волині. З такою оцінкою загалом погоджувались усі депутати, однак фракції «Союз демок ратичної лівиці», «Громадянська платформа» та «Союз Праці», переконували, що в такому вигляді текст не прийняла б українська сторона. Депутати «Права та справедливості» утримались від голосування, посилаючись на неможливість підтримати текст без слова «геноцид» і водночас не бажаючи виступати всупереч думці українського парламенту.
 
МІЖ ДРУЖБОЮ ТА ІСТИНОЮ
 
Президенти Польщі й України змінились, але проблема залишилася. Це помітніше над Віслою: надалі немає спільної оцінки, як трактувати антипольську акцію на Волині. Деякі публіцисти та науковці досі наголошують, що масове знищення поляків на Волині відбувалося як геноцид і його можна порівняти з Голокостом. З погляду всіх польських істориків ті події були однозначно актом варварства. Однак, по-перше, як зауважує історик молодого покоління Ґжеґож Мотика, теза про «геноцид» – надто радикальна. Він звертає увагу на те, що члени ОУН і УПА були громадянами ІІ Речі Посполитої, тож у певно му сенсі можна говорити про ознаки громадянської війни. По-друге, СРСР чи нацистська Німеччина були суб’єктами міжнародного права, натомість ОУН, на думку Мотики, з позиції сьогодення можна схарактеризувати як терористичну організацію.
 
Гострі слова про «масове знищення» польського народу можна знайти в публікації відомого правого публіциста Рафала Земкєвича, який на шпальтах газети Rzeczpospolitа опублікував свою думку з приводу події 1943 року. Він звертає увагу, що Польща не повинна підтримувати в Україні політичних нащадків ОУН-УПА, зауважуючи при цьому, що їх можна знайти, передусім, у «помаранчевому» таборі. На його думку, підтримка цих політичних сил й одночасне забуття про українські злочини шкодить демократичним процесам в Україні. Земкєвич вважає, що польські політики мають однозначно засудити «різню» поляків «українськими фашистами».
 
В цьому ж дусі події на Волині розглядають політики, пов’язані з Польською народною партією (ПНП), які разом із ліберальною Громадянською платформою формують уряд. Лідер ПНП та віце-маршалок сейму Ярослав Каліновський є головою «Загальнопольського Комітету вшанування 65-ї річниці геноциду польського населення східних кресів, здійсненого ОУН-УПА». Вже сама назва свідчить, що Ярослав Каліновський однобоко сприймає події на Волині. При цьому він зазначає, що польсько-українське партнерство не має нічого спільного з ними. Та у спільній історії потрібно поставити усі крапки над «і». Історії не можна говорити про майбутнє.
 
З ВІРОЮ В МАЙБУТНЄ
 
Науковці також неоднозначні в оцінці польських акцій відплати, нівелюючи нерідко їх значення, коли описують події 1943 року. Ґжеґож Мотика вказує на небезпеку тис ку з боку кресов’яків, які вимагають фактично створення історії на замовлення. Прикладом можуть бути деякі заходи чи публікації польського Інституту національної па м’яті. Доволі резонансною є спра ва запланованої Інститутом конференції, присвяченої 65-й річниці волинської трагедії. В початковому проекті її запропонували присвятити «геноциду польського народу українськими націона лістами», не запросивши при цьому українських дослідників. Під упливом критичних публікацій, і навіть не зважаючи на запрошення українців і заміни слова «геноцид» на «масове знищення», президент Лех Качинський відмовився патронувати захід.
 
Вищенаведенийприклад ілюструє цікаву зміну, яка відбулась серед лідерів «Права та Справедливості». Качинський щиро зацікавлений в укріпленні польсько-українських дружніх відносин, аби за умови підтримки з боку незалежної України гарантувати Польщі безпеку. До того ж, він потоваришував із Віктором Ющенком, із яким, – підкреслює дехто, його пов’язує архаїчний погляд на історію та творення історичної політики. Отже, Качинський ризикнув підтримкою частини електорату на користь відносин з Україною.
 
І наостанок зауважимо, що українці та поляки не одинокі в подібному історичному діалозі. В Європі неоднозначні моменти минувшини з’ясовували між собою французи та німці. Спільні складні історичні події вже котрий рік поспіль намагаються врегулювати Німеччина та Польща. В майбутньому, хочеться сподіватись, що до діалогу приєднається й Росія. Спільну Європу можна збудувати лише спираючись на правду й вибачення.

 

ДОВІДКА

Єжи Ґєдройць (1906–2000) – польський інтелектуал, публіцист, політик. Засновник польськомовного паризького журналу «Культура». Автор концепції УБЛ (Україна – Білорусь–Литва), згідно з якою поляки повинні змиритися з утратою земель на Сході та всіляко сприяти незалежності східних сусідів.

 
СЛОВНИЧОК

Кресов’яки – поляки, виселені з Волині та Галичини. Пам'ятник «волинським жертвам» у Перемишлі є яскравим прикладом розходження з історичною правдою