▪   Олена Чекан

Петро Тронько: назвати всіх поіменно

ФОТО: Євген Котенко
Академік Національної академії наук України, Герой України Петро Тронько продовжує очолювати Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені Гончара
Матеріал друкованого видання
№ 24 (33)
від 13 червня, 2008

 

 
 
 
 
 
 
 
Академік Національної академії наук України, Герой України Петро Тимофійович Тронько в свої 92 роки продовжує очолювати Всеукраїнський фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини імені О. Гончара, Всеукраїнську спілку краєзнавців, журнал «Краєзнавство», головну редколегію науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Й кожного дня ходить на роботу.
 
 Із таємних списків Кагановича
 
 У. Т.: Коли ви обіймали посаду заступника голови Ради Міністрів України, за вашим поданням уряд України прийняв низку проукраїнських, так би мовити, рішень. Як це вдалося, беручи до уваги нелюбов Володимира Шербицького до всього українського?
 
 – Я прийшов у Раду Міністрів майже одночасно з Володимиром Васильовичем, це був 1962 рік. І працювали разом, поки його не обрали секретарем ЦК партії. От зараз про нього кажуть, що він душив українську культуру, – дурниці це все. Ну скажіть, коли б він не підтримував українську культуру, чи міг би я внести всі ті пропозиції? Коли я доповідав про козацтво, про пам’ятник, то Щербицький запитує: «А з чого пам’ятник буде?» – «З бетону», – кажу. А він мені: «Ти думай, що кажеш. Козацтво – це ж наша слава. З бронзи треба робити!» І мені виписали тоді 100 тонн бронзи, вона чекала свого часу. А тепер, за нової влади – ні пам’ятника, ні бронзи, все розбазарили. Коли ж робили 26 томів історії міст і сіл України, я тоді в Києві проводив Всесоюзну наукову конференцію, що так і називалася: «Досвід написання історії…» Та раптом телеграма з Москви: «Не освещать и к этому вопросу больше не возвращаться». А це ж 32 тисячі населених пунктів України, це ж свідчення про нашу давню історію, це ж наш внесок у цивілізацію людства. Там було не тільки про радянські часи, а ще й така сива давнина піднімалась, культура, історія українська… Та ми все одно видали. Тоді Петро Юхимович Шелест сказав: «Будемо видавати, що б там у Москві не говорили». Ми це закінчили й навіть отримали Державну премію СРСР. Потім телефонує мені Щербицький: «Є правда на світі. Поздоровляю». А от Музей архітектури й побуту – це ж таке щастя для мене було, що вже тоді могли собі дозволити гроші давати на збереження та відтворення історіїУкраїни. Коли збудували першу чергу, то «стукачі», а вони за будь-якої влади є, щось Щербицькому й «настучали». Дзвонить мені: «Поки не відкривайте, я хочу подивитися, що ви там наробили». Й от усе Політбюро, всі заступники приїхали. Я їм три години доповідав, показував. Щербицький тоді в книзі відгуків написав: «Спасибо. Вы сделали большое дело». Він, як офіційно, то завжди російською… Без нього всіх цих проектів не було б. Це точно. А от ще був випадок, як на пленумі ЦК КПРС Щербицького та Шелеста розкритикували за те, що в Чернігові відтворили пам’ятку ХІІ ст., – наново побудували церкву Параскеви-П’ятниці. Напевно, хтось із наших доброзичливців «стукнув». А згодом пішов до Москви лист: «У нас тут есть такой зампред Тронько и министр финансов Барановский, которые не понимают политику партии, тратят деньги на краеведческий музей в Полтаве». А це до війни був найкращий краєзнавчий музей в Україні, його німці спалили. От цей лист переслали Щербицькому. Він сердився після пленуму, злився, – мене викликав і почав страшенно лаяти. Ну, думаю про себе, – пропав чоловік. Пройшло кілька місяців. Раптом викликає знову: «Ти мене пробач, Петре Тимофійовичу, ти був правий», – а це ж він поїхав музей подивився. У цьому – весь Щербицький. Він нас тут, у Києві, лаяв, а там – у Москві – захищав. Так склалося в моєму житті, що я мусив діяти у межах можливостей, але намагався це робити по максимуму.
 
 У. Т.: Існує досі проблема меншовартісності України й українців. Де вона, в нас, чи ззовні?
 
 – Я українець із діда-прадіда. Й ніколи ні під кого не підстроювався. Не хизувався тим, що українець, але й не почувався через те гіршим. Меншовартісність – не ззовні, вона ні від когось, а в самій людині, в її голові. Почуття, що ти належиш до свого народу, – це, перш за все, відповідальність перед ним, бажання зробити для нього якомога більше. Та не буду критися. Дійсно, все життя носив вишиванки й смушкову шапку носив, і говорив винятково українською. Та не на зло комусь, а тому що це для мене природно…
 
"Може тому й уцілів, що не займався ідеологією"
 
 У. Т.: Ходять чутки, що в 1947 році ваще прізвище було в таємних списках Лазаря Кагановича на арешт саме за націоналізм.
 
 – Так, це правда. І не тільки я був у тих списках, там були й Рильський, і Малишко. Я двічі зустрічався з Кагановичем. Це була страшна людина. Здоровий як бугай… Ненавидів Україну. Це він керував Голодомором. Не знаю, чи правда, чи ні, та казали, що його навіть Сталін викликав: «У вас что, есть претензии к украинскому народу? У меня – нэт!» Я був другим секретарем ЦК Комсомолу України й коли нас тоді з Костенком, першим секретарем, познімали з роботи, попросився на навчання в Москву в Академію суспільних наук. У 1951-му захистив дисертацію та повернувся в Київ на партійну роботу.
 
 Народові треба довіряти
 
 У. Т.: З вересня 1939 року ви на партійній роботі на землях тільки-но приєднаної Західної України.
 
 – Я був першим секретарем Станіславського обкому комсомолу, тепер це Івано-Франківськ. От кажуть зараз – приєднання, а це ж було звільнення, возз’єднання. Народ зустрічав нас квітами, сльозами, хлібом-сіллю. Я вам живий свідок цього. У Львові ми були так числа 22–24 вересня. Люди кричали: «Свої, свої йдуть». І в містах так, і по районах. Це було велике свято. Потім у Львівському оперному театрі відбулися Народні збори – 28 жовтня. В президії сидів старший син Франка. Я тоді перший раз Хрущова побачив. Піднімали два основних питання: про владу та про возз’єднання – не про приєднання. Навстоячки вітали: аплодисменти, крики. На вулиці біля театру було тисяч 15 людей – чекали рішення. Прийшли з дітьми, й літні люди були, й молоді. Одразу ж почалася велика творча робота. Там загалом були тільки польські школи, а ми створювали українські, відкрили театр у Коломиї, Училище народно-прикладного мистецтва в Косові, Педагогічний інститут у Станіславі. На всю область – лише вісім лікарів. Уявляєте? Всього вісім! Зразу прислали лікарів, учителів, відкрили лікарні, медпункти, школи... Прибули господарські, партійні, комсомольські працівники...
 
 У. Т.: Вони були українцями, чи на це не звертали уваги, головне, щоб хороший спеціаліст?
 
 – Ото й була велика помилка. Треба було щоб приїздили тільки українці, проукраїнськи налаштовані люди. А друга велика помилка – сліпо перенесли цілу низку форм у роботі й організації суспільства. Візьміть те ж таки соцзмагання чи колгоспи – західняки не розуміли цього. Найперший колгосп створили 17 вересня, і він був добровільний, а вже далі почали тиснути, примушувати. Ми не враховували місцеву специфіку, не можна було цього робити.От розкажу вам, як вибори до Верховної Ради проходили. Це 1940 рік. Зараз – Верховинський район, а тоді – Жаб’є. На 12 годину проголосували десь 10 осіб. Запитую: «Де люди?» – відповідають: «Усі в церкві –неділя ж». Поїхали до церкви, викликали батюшку. А він нам: «Не хвилюйтеся». Тоді до пастви: «Люди добрі, всяка влада дається від бога і треба їй коритися». Після служби божої на чолі з батюшкою всі й проголосували. Пішли ми зі скринькою хуторами. Заходимо в одну хату, а там ґазда, питаємо: «Ви голосували?». Чухає потилицю: «Ні. Були поляки – ми не голосували, були австріяки – не голосували, прийшли совєти – чорт його знає, чи голосувати, чи ні?» Я був тоді обраний в обласну раду від Коломийського округу.
 
 У. Т.: Ви відчували, як змінюється ставлення людей до радянської влади, коли почалися репресії? В який спосіб це виражалося?
 
 – Ні, не відчував. Я був далекий від цих подій. Виселяти почали в 1940-му, та не наших, а польських осадників, які знущалися з наших селян, і люди нам за це тільки дякували. Українців зразу відселили тільки з-над кордону. Невдоволення колгоспами було, ніде правди діти, але молодь нас дуже підтримувала, тому що вони здобули освіту, отримали роботу, плани на майбутнє. В області було вже 10 тисяч комсомольців. Я думаю, що Дмитро Павличко, він же з Станіславської області, в університеті б не вчився, якби не радянська влада. За Польщі чи за Австрії українців до університетів не пускали.
 
 У. Т.: Ваше ставлення до УПА тоді й тепер. Чи знали когось особисто?
 
 – Ні, нікого не знав. Моя думка така – якщо член УПА боровся проти німців, поводив себе як герой, то честь йому та хвала. Це як у радянській армії – коли з честю воював, то – герой, а ні – то зрадник і має бути осуджений. От ви мені скажіть, як можна героїзувати вояків дивізії «СС Галичина»? Я розумію, що там різні люди були, та вони ж виступили під Бродами проти нас. Треба реабілітувати тільки тих, хто на це заслуговують. А повністю, абсолютно всіх… Ось у Горохівському районі Волинської області частина УПА мужньо билася проти німців, страшний бій був, там вони й поховані – це герої. Були герої серед УПА. Були... Мені здається, Верховна Рада повин - на, щоб не брали за чуби один одного, прийняти таке рішення – за давністю часу простити всіх. І тих із дивізії, й наших дезертирів, бо вони вже дуже-дуже старі люди. Всіх за старістю, за давністю простить.
 
 У. Т.: Голодомор пам’ятаєте?
 
 – Я стовідсотковий східняк. Добре пам’ятаю, який голод страшний був. У моєму селі померли тоді 152 людини. Я поїхав у 1932 році на шахту: на Донбасі давали безкоштовно хліб, 800 грамів. Бабуня, мама, брат, сестричка зосталися в селі. Місяців чотири працював у шахті коногоном, трошки хліба міг передавати в село своїм. Із шахти мене послали на курси вчителів, а вже в 1932-1933 роках, в самий Голодомор, я був учителем літератури та суспільствознавства в селі Клинове. Нас врятувало те, що поруч працював спиртовий завод, була брага й патока – кукурудзу переробляли, а міліція була там наша – хороша. Вночі люди йшли туди з мішками, набирали трохи кукурудзи, а міліція стріляла вгору.
 
 Мене викликав секретар парторганізації заводу та й каже: «Знаєш, Петре, йди завом їдальні, бо діти в школі вже пухнуть». Було в нас чотири котли, картоплі трохи, крупа якась… А моє ж рідне село зовсім недалеко. Як дізналися, що я біля тих котлів, усі прийшли, з діточками прийшли, а я ж мусивдавати дітям тільки з того села, де вчителював, я ж не мав права… Але я давав усім, хоч трохи, та давав… Мій дядько Самсон, двоюрідний брат мого батька, мав трьох дітей. Хоч бідняк із бідняків, але була в нього корова. Не мав він зерна, щоб здати центнер хліба, так у нього корову забрали. Дядько пішов і повісився. Тата свого не пам’ятаю – він помер у 1920 році. Жили ми небагато: одна корова, один гектар землі. А дітей троє. Нас тоді забрав до себе дядько, материн брат, був він міцний середняк. Уся родина працювала з ранку до ночі. Яке життя в дітей тоді було? Худобу пасли, ніяких дитсадків, телевізорів… Працювали й у церкву ходили. Нас тринадцять душ збиралося за столом. Пам’ятаю, миска борщу, а там – м’ясо. Я ж страшенно м’ясо любив. То вже взяв шматочок, тягнусь за другим, а дід побачив – і ложкою по голові…
 
 У. Т.:Як ви стали комуністом?
 
 – В комсомол я вступив у 1931 році, в партію, в кандидати в 1938, а членом партії став у 1939 році. Я був тоді секретарем комітету комсомолу Лебединського району, це тодішня Харківська область. Потім організувалась Сумська – й мене перевели туди, теж секретарем. Розумієте, це ж така віра була, впевненість, що ми все подолаємо! Дуже хотілося, щоб люди жили вільно, багато, весело, щоб діти вчилися. Партія себе скомпрометувала двома речами: незаконними політичними репресіями та Голодомором. Це робилося, щоб народ в послушанії був. А народові треба довіряти. Він вижив у віках, зберіг мову, культуру без всяких партій. Це був злочин керівництва, яке боялося свого народу, не довіряло. Українська нація була по суті тоді обезглавлена … Потім на Західну Україну мене послали. Далі війна. Захищав Київ, брав участь в обороні Харкова, Ростова й – дуже запам’яталась – обороні Сталінграда. В листопаді 1943 року я входив у Київ, маючи звання майора авіації. Цим я пишаюсь.
 
 У. Т.: Ви вийшли з комуністичної партії?
 
 – Ні, я квиток не здавав. Я нікуди не рипався, ні перед ким не виправдовувався. Це ж 70 років життя.
 
"Меньшовартісність - не ззовні, вона в голові людини"
 
 Назвати поіменно
 
 У. Т.: Як виникла ідея створити книжковий меморіал – серію «Реабілітовані історією»?
 
 – Якщо чесно, то була спільна ідея – моя та Валерія Зіновійовича Данилюка – помер уже, на жаль. Мій учень, мій працівник. Історик. 15 років тому це було. Ми зателефонували Борисові Євгеновичу Патону та голові СБУ Марчукові. Підготували записку, що нам треба. Борис Євгенович та Євген Марчук підписали, і це пішло у Верховну Раду. Кабмін та Президія Верховної Ради ухвалили відповідні постанови, створили редколегію – я на чолі. Й почалася робота. Розробили та затвердили методику. Було записано «в кожній області видати один том», а ми вже зробили 48. І буде ще 50, не менше.
 
 У. Т.: Гроші виділяють?
 
 – Записано «за рахунок місцевих коштів», але я воюю, бо ж питання загальнонаціональне. Це історія нашого народу. Страшна, кривава, та наш обов’язок назвати всіх репресованих поіменно. А гроші – в Донецькій області з цим немає проблем, а в інших, які бідніші… Скажу так: усе залежить від людини. В кожній області створена група з шести осіб, роботу яких оплачує місцева влада. Створені редколегії, які очолюють заступники голів адміністрації. Дуже добре словохотів би сказати про керівників Галузевого державного архіву Служби безпеки України на місцях. Вони наші найперші помічники. Все робимо за наукою, за архівними документами, які зберіглися. Справи на заарештованих, на розстріляних, за якою статтею, коли реабілітовано. Зараз заведено 700 тисяч карток, і це далеко не все. Ми ще не дійшли до тих, кого виселяли, депортували…Треба назвати всіх поіменно, бо історична пам’ять – це каталізатор національної свідомості.
 
 У. Т.: Хтось із ваших рідних постраждав?
 
 – Бог милував, так серйозно – ніхто. Тільки двоюрідна сестра, медичний працівник просиділа два роки, щось там ляпнула, якийсь анекдот чи що…
 
 У. Т.: Алєксандр Яковлєв, «батько перебудови», теж почав випускати щось подібне, потім Росія від цього відмовилася.
 
 – Мабуть, не вигідно. Імперію будують. А Яковлєва я знав. Ще за радянських часів мене мали призначити послом у Канаду. Було дві кандидатури. І я сказав, що поки не доведу «Історію міст і сіл…» до пуття – не чіпайте мене. Призначили Яковлєва. Я не жалкую, що не поїхав. Щось все-таки зробив для української культури, для свого народу, й буду працюватиму, скільки там мені часу відпущено.
 
 У. Т.: А якби мали ще одне життя, щоб змінили?
 
 – Пішов би в науку. В молодості себе до науки не готував. Думалося, що після комсомольської роботи піду по партійній лінії. А став науковцем – так життя розпорядилось. Може тому й уцілів, що не займався ідеологією…

[651]

 
БІОГРАФІЧНА НОТА

ТРОНЬКО ПЕТРО ТИМОФІЙОВИЧ

Народився 12 липня 1915 року в с. Заброди Богодухівського повіту на Харківщині.
 
Робота
 
1932–1961 роки перебував на комсомольській та партійній роботі.
1961–1978 роки – заступник Голови Ради Міністрів України.
З 1979 року і донині – керівник відділу Інституту історії НАНУ.
 
Наукова діяльність
 
Автор, керівник, член редколегії видань «Історія Української РСР», «Історія Києва», «Історія міст і сіл Української РСР», «Звід пам'яток історії і культури України», «Реабілітовані історією».
 
Ініціатор спорудження музеїв народної архітектури і побуту та Великої Вітчизняної Війни в Києві, українського козацтва в Запоріжжі, відновлення Золотих воріт, Михайлівського Золотоверхого та Успенського соборів у Києві.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.