▪   Ілько Майдачевський

Назвати Сталіна Сталіним

Історія Суворова нібито загальновідома. Резидент ГРУ (Головного розвідувального управління Генерального штабу – радянської військової розвідки) одного чудового дня 1978 року зник разом із родиною зі своєї квартири в Женеві, а невдовзі виринув у Лондоні
Матеріал друкованого видання
№ 14 (75)
від 10 квітня, 2009

 

Обставини тієї втечі ще довго залишатимуться загадкою, що дає певну свободу для різних припущень, зокрема, чи було зникнення цілком добровільним, або, навпаки, чи не був капітан ­Різун певний час подвійним агентом на службі Британської ­корони.
 
За декілька років колишній шпигун сколихнув світ, надрукувавши під псевдо «Віктор Суворов» майже одночасно два твори: трохи прикрашену автобіографію «Акваріум» та історичне розслідування «Криголам». Віртуозно написаний пригодницький роман про найтаємнішу в світі спецслужбу міг би забезпечити Різунові кар’єру успішного автора «книжок про шпигунів», на кшталт Роберта Ладлема та Джона ле Карре, тим більше, що практично всі такі письменники мали особистий досвід роботи в розвідці. Натомість Віктор Суворов претендував на більше. «Криголам» став справжньою провокацією, однаково незручною як для тоді ще всесилого Радянського Союзу, так і для політкоректного Заходу, надто вже незручну гіпотезу висував цей вискочень.
 
Виявляється, Велику Вітчизняну війну розпочав не Гітлер, а Сталін. І взагалі сама офіційна назва війни – не більше ніж пропагандистський штамп, покликаний приховати сутність подій. Отже, за Суворовим, несподіваний напад Німеччини на СРСР влітку 1941 року був лише вимушеним кроком у відповідь на радянські плани захопити всю Європу й установити в ній комуністичний лад. Що ж стосується держав Заходу – передусім Великої Британії та Сполучених Штатів – то їх Сталінові нібито вдалося елементарно обдурити, зробити своїми союзниками й таким чином уникнути відповідальності за розв’язування Другої світової.
Причини поразок Червоної армії в 1941–1942 роках Суворов пояснює дуже просто: совіти готувалися до наступальної війни. Озброєння, тактика, матеріально-технічне забезпечення були розраховані на блискавичні операції на європейському театрі воєнних дій, а не на важкі оборонні бої на власній території. Доказом цієї тези служить величезний масив конкретних фактів, зібраних звідусіль – з мемуарів, напівбрехливих праць офіційних військових істориків, публікацій у відкритій пресі, спогадів учасників подій. Фактично капітан Різун зробив те, чому його навчали в Київському вищому загальновійськовому командному училищі та згодом Військово-дипломатичній академії: збирати розрізнені факти з будь-яких джерел, по крихтах відтворювати цілісну картину, яку розумний противник прагне будь-що приховати.
 
Суворов наводить вражаючу статистику, згідно з якою Червона армія була найпотужнішою, найзабезпеченішою, наймодернішою на свій час. Єдине, до чого вона не була готова, – це битися на власній території: завдання так не стояло. Тому було зруйновано укріплені райони вздовж західного кордону СРСР – так звану Лінію Сталіна, тому створювали гігантські корпуси й армії з легким озброєнням, пристосованим до європейських доріг, напередодні наступу в прикордонну смугу було завезено сотні тисяч пар гарних ялових чобіт – адже радянський солдат не мав шокувати Європу своєю кирзою. Гітлер атакував з відчаю, але плани Сталіна зруйнував. Щойно провалилося захоплення світу, СРСР був приречений. Мирного змагання з капіталізмом він не міг витримати й кінець-кінцем не витримав.
 
Відтоді в Росії написано десятки книг, покликаних упіймати автора «Криголама» за руку, звинуватити його в пересмикуванні та фальсифікації. Подекуди це вдається: праці Володимира Богдановича справляють враження дивовижної суміші обізнаності й легковажності, причому незрозуміло, де закінчується одне й починається інше. Але в одному критики Суворова залишаються безпорадними: вони не можуть спертися на якісну, фундаментальну, академічну, добре вивірену офіційну історію Другої світової та Великої Вітчизняної, бо такої просто не існує. Спроби її написати робилися за Хрущова, за Брєжнєва, але виконання ви­явилося нижчим за будь-яку критику, й не лише у зв’язку з несумлінністю чи заангажованістю авторів. Залишається непереборна проблема: за 60 років після подій російські військові архіви зачинені для дослідників.
 
До тогож, один зі штатних офіційних істориків Міністерства оборони прямо заявив: повністю розсекретити матеріали, присвячені війні, що коштувала Європі десятки мільйонів людських життів, Росія не буде готова й через сто років!
 
Віктор Суворов не зупиняється. Впродовж двох десятиліть вийшли продовження «Криголама» – «День М», «Остання республіка», «Тінь перемоги», «Очищення», «Самогубство», «Свята справа». Щойно в Сполучених Штатах випущено їхню англомовну скорочену версію «Головний винуватець». Слід зазначити, що останні книжки дедалі менше мають характер історичного дослідження й дедалі більше – відвертої публіцистики, полеміки, ба навіть лайки. Дещо змінюються й акценти. Наприклад, в останніх томах своєї розвідки автор робить спробу якоюсь мірою реабілітувати Сталіна: мовляв, своїм наміром виступити проти Гітлера той не зганьбив, а, навпаки, врятував честь Росії. Ще відвертіше Суворов милується постаттю радянського диктатора в дилогії (поки що дилогії) «Контроль» – пригодницькому романі про супершпигуна Настю Стрєлєцьку. Це, здавалося б, цілком збігається з новітньою панівною тенденцію в російській ідеології: замовчувати злочини диктатора, акцентуючи на його чеснотах «ефективного менеджера».
 
Навряд чи Володимир Різун намагається таким чином загравати з сучасною Росією. Він напевне розуміє, що в нинішній шкалі цінностей РФ правильна ідеологія посідає максимум друге місце. На першому – вірність своїй корпорації, рівень моралі чи злочинності якої взагалі не є предметом розмови. Але справедливим, очевидно, залишається й твердження, що колишніх розвідників, як і колишніх чекістів, не буває.
 
Останнім часом в Україні робилися спроби «привласнити» Віктора Суворова – тим більше, що він має українське коріння й родинні зв’язки. Але щоби перетворити його на «Великого Українця», безкомпромісного борця з радянським режимом, лицаря без страху й докору, потрібно погодитися на чимало натяжок. Головне насправді не це. Завжди є людина, яка щось промовляє першою. Суворов, як кажуть англійці, назвав кішку кішкою: затаврував Радянський Союз як агресора в Другій світовій війні. Можна заперечувати письменника доказ за доказом, але авторство цієї тези назавжди залишиться за ним.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.