▪   Наталія Васютин

Міхо і Мєдвєдєв

Графіка: Павло Ніц
Росія під гуркіт танків намагається відновити свої імперські позиції
Матеріал друкованого видання
№ 33 (42)
від 15 серпня, 2008

 

У збільшеному форматі графіки "Хронологія війни".

«Із закінченням холодної війни та розвалом «імперії зла» – СРСР – світ став однополюсним. І єдиний полюс у ньому – Сполучені Штати Америки», – писала британський екс-прем'єр-міністр Маргарет Тетчер у 2001 році. Вона прогнозувала відновлення імперських амбіцій Росії, але пропонувала ще деякий час придивлятися до політики Путіна. Сьогодні придивлятися вже марна річ. Відчуваючи свою неповноцінність порівняно з Заходом, Росія не вигадала нічого ліпшого, ніж діяти «дідівськими», тобто сталінськими методами й доводити свою спроможність як країни намаганням відновити імперію. Хоче довести, що вона вже не імперія, яка розвалюється, а імперія, яка прагне відродження. Аби виплеснути свої комплекси, Росія обрала сектор одвічно заморожених конфліктів – Кавказ. Кавказькими народами царат вправно маніпулював чотири сторіччя. Сучасні очільники Росії вдало продовжили традиційну імперську політику своїх попередників щодо цього регіону. 

РОЗДІЛЯЙ І ВОЛОДАРЮЙ
 
У стосунках із Кавказом Росія стовідсотково дотримувалася постулату Макіавеллі «розділяй і володарюй». При цьому російські політики не забували використовувати як економічні й силові важелі, так і тонку гру на ментальних та культурних відмінностях кавказьких етносів. Насамперед цю гру скеровували на те, щоб не допустити зближення народів Кавказу – їх завжди розпорошували й тримали в ізоляції одне від одного, не гребуючи грати навіть на релігійних відмінностях. Згадати хоча б 1915 рік, коли після геноциду вірмен, вчиненого Туреччиною, царат не пустив біженців на їхню історичну батьківщину, а оселив на напівісламізованому півдні Грузії, щоб мати там, про всяк випадок, законсервоване вогнище конфлікту.
 
Під час абхазько-грузинського та осетинсько-грузинського конфліктів у 1990-х Росія спокійно спостерігала за ними, хоча теоретично могла їх «заглушити» будь-якої миті. За великим рахунком, це було очікування хижака, який спостерігає за бійкою своїх потенційних жертв і планує напасти, тільки-но вони від тієї бійки стомляться. Коли сили сторін конфлікту ослабли, Росія просто ввела в регіони свої миротворчі війська, отримавши повний і одноосібний контроль над цими територіями. Її «миротворча місія» полягала не в налагодженні контакту між автономними регіонами та центром Грузії, а в повільній узурпації влади в цих регіонах. Спочатку Кремль через тиск і підкуп перетворив керівництво як Абхазії, так і Південної Осетії на своїх маріонеток. Потім ввів до керівних органів цих регіонів офіцерів своїх спецслужб. Відтак, аби ще більше закріпити території за собою, поширив на мешканців Абхазії та Південної Осетії статус громадян Росії. А оскільки ці регіони маленькі, і знайти роботу в них дуже важко, то на громадянство Російської Федерації, яке дає шанс відвідувати її терени будь-коли й займатися там чим завгодно, погодилася більшість абхазів та південних осетинів. Ще один фактор впливу, і чи не найвагоміший – це гроші, які виділяли як із бюджету РФ, так і в обхід нього.
 
Отож із часом Росія де-факто здобула підстави не лише миротворити на цих територіях, але й зі зброєю в руках відстоювати їх, як свої повноцінні області. Принаймні, якщо не самі території, то їх мешканців.
 
Грузинським солдатам довелося покинути місто Горі
ФОТО: REUTERS
 
ПРОВОКУВАННЯ КОНФЛІКТУ
 
У тому, що війна Грузії з Росією була спланована заздалегідь – уже, мабуть, ніхто не має сумніву. Не хотілося б зараз відстежувати в дрібницях усі хитросплетіння цього плану. Достатньо буде зауважити тільки те, про що вже насмілилися говорити навіть американські політики. А саме, поодинокі перестрілки, які велися спочатку між Абхазією та Грузією, дозволили Росії під прикриттям посилення миротворчого корпусу ввести до регіону свої інженерні війська й підготувати абхазьку залізницю, щоб потім швидко перекинути важку військову техніку до грузинського кордону. Про це заявив заступник помічника держсекретаря США Метью Брайза. Це лише одна з деталей, які вказують, що ця війна не спонтанна.
 
Почергові обстріли Грузії то з абхазького, то з південноосетинського боку мали на меті змусити грузинську владу весь час передислоковувати війська з одного в інший регіон країни. І врешті-решт посилити психологічний тиск на військових очільників Грузії, тримати їх у стані перманентного стресу. Розгнівити запальних грузинів повинні були й постійні, по суті, безпричинні зриви переговорів із мирного врегулювання. Чого вартий хоча б той факт, коли на домовлені перемовини в Цхінвалі прибули грузинські воєначальники й не знайшли там нікого, з ким би могли сісти за круглий стіл. Усі фігуранти перемовин або не відповідали на дзвінки, або ж перебували за межами Цхінвалі. Зрештою, грузинам таки увірвався терпець.
 
НАФТА, НАТО, АМБІЦІЇ СРСР
 
Операції такого масштабу, як війна, завжди мають на меті кілька стратегічних цілей. Які з них пріоритетні, можна тільки здогадуватися. Тому варто розглянути всі можливі. Найперше, відзначимо економічний інтерес. А саме – через Грузію пролягають нафтові та газові трубопроводи, якими каспійське паливо надходить до Європи в обхід Росії. Для газонафтового магната, який неодноразово вже демонстрував Заходові свої економічні засоби впливу (перекривання крана), контроль над цими мережами надто важливий. Тим паче, що зацікавленість Росії саме нафтогоном була однією з причин розпалювання війни в Чечні. Наступна обставина, яка жодним чином не влаштовує Росію, це присутність НАТО на Кавказі, який Кремль традиційно вважає виключно своєю зоною інтересів. Грузія, як і Україна, неодноразово заявляла про готовність вступити до лав Альянсу. Проте, на відміну від України, Грузія досягла в цьому поступі значно кращих результатів. Тут блискуче провели реформу армії, дві найбільші грузинські військові бази реорганізували в повній відповідності до стандартів Альянсу. На ниві боротьби з корупцією та в оновленні правової системи грузини теж досягли значних результатів. Грузинській владі, єдиній на теренах колишнього СРСР, вдалося зламати стару радянську правоохоронну систему й вибудувати нову, наближену до європейських стандартів. Процес приєднання Грузії до Альянсу перебував у фінальній стадії й був уже суто технічним. Однак, завдяки зусиллям, насамперед, Німеччини та Франції приєднання, запланованого на 4 квітня в межах саміту країн НАТО в Бухаресті, не сталося. Наступний саміт відбудеться в грудні, й питання Грузії знову мали б винести на його порядок денний. По суті, Росії залишалося півроку до того, як НАТО закріпиться на Кавказі. Розпалити військовий конфлікт на теренах Грузії – найпростіший спосіб протидіяти цій обставині, адже до НАТО не приймають країни, які перебувають у стані збройного конфлікту. А розконсервувати конфлікт Грузії з Абхазією та Південною Осетією, який перебував у замороженому стані більше десяти років, було надзвичайно легко, особливо з урахуванням самопроголошення незалежності Косова.
 
І чи не найголовніша стратегічна мета Росії – показати свою політичну вагомість. Адже лідерів країни не надто влаштовував виключно економічний вплив на світову політику – Захід постійно критикував Росію й навіть кепкував із неї за постійні погрози перекрити нафтовий вентиль. У цій ситуації росіянам було конче необхідно довести світові, що він має справу вже не з імперією, яка розпадається, а з імперією, яка відроджується. На засіданні Ради Безпеки ООН щодо війни в Грузії перемовини між послами США та Росії нагадували перемовин між послами США та СРСР під час Карибської кризи. Як писали американські ЗМІ, це було таке ж протистояння двох наддержав, як і в роки холодної війни. Росія, по суті, заявила цим конфліктом світові: «Великий ведмідь повернувся, й світова політика перестала бути однополюсною. Світ став двополюсним, і ви нічого з цим не вдієте». Навіть резолюцію про введення міжнародних миротворчих сил до Грузії РБ ООН не змогла б прийняти без згоди Росії – постійного й повноважного члена Ради Безпеки. А такої згоди Росія не давала, натомість вимагаючи змістити «режим Саакашвілі». Подібна вимога не що інше, як кепкування зі CША, адже погодитися на зміщення демократично обраного президента Захід не може – це б підірвало всі підвалини його існування й уявлення про демократичні цінності. Саакашвілі – не Саддам Хусейн.
 
У цій ситуації цікавою виглядає позиція Німеччини. Її небажання бачити Грузію (й Україну) в НАТО дозволило Росії розпочати агресію. І якщо інший противник членства Грузії в НАТО – Франція – зайняла активну позицію у врегулюванні конфлікту (очевидно, розуміючи свою провину), то Берлін робив вигляд, що нічого не сталося. Та й загалом нинішня російсько-німецька дружба до болю нагадує пакт Молотова-Ріббентропа.
 
Але будь-які спроби ділити сфери впливу й відновлювати імперії приречені. Як казав один із давньокитайських стратегів: «Держава, яка йде шляхом держави, що загинула, теж загине». Це цілком стосується Росії, й жодні таємні домовленості, газові й танкові атаки цьому не зарадять.

[787][788][789]

 
ПРЯМА МОВА
Юлія Латиніна
кандидат філософських наук, російський журналіст і письменниця

 ТзОВ "Південна Осетія"

Я ніяк не можу назвати режим у Південній Осетії хоча б сепаратистським. Хто там, власне, сепаратисти? Начальник тамтешнього КДБ Анатолій Баранов раніше очолював ФСБ Мордовії, начальник МВС Міхаіл Міндзаєв – апарат МВС Північної Осетії, міністр оборони Васілій Луньов був військовим комісаром Пермі, а секретар Ради безпеки Анатолій Баранкевич – колишній заступник комісара Ставропольського краю. Хто там сепаратист у цьому уряді? Прем’єр Юрій Морозов, чи що? Однак, на жаль, я також не можу назвати цей режим проросійським. Навпаки, всі дії президента Кокойти останнім часом суперечили інтересам Росії на Кавказі, починаючи від виставлення Росії на глум усьому світові й закінчуючи провокуванням напруженості в тій точці, яка може Росію розвалити. Південна Осетія – це не територія, не країна, не режим; це спільне підприємство чекістських генералів та осетинських бандитів із освоєння грошей на боротьбу з Грузією <...>
 
Кокойти провокував грузинів. Фактично, громадяни Південної Осетії перебували в заручниках у власного режиму. Так само, як палестинське населення перебувало в заручниках у Ясіра Арафата. Це улюблена тактика терористів, того ж ХАМАСу, коли ти просто в будинку влаштовуєш пункт, з якого стріляєш у ворога, а коли ворог стріляє у відповідь, ти урочисто показуєш трупи власних дітей. Усе це діється в Цхінвалі, бо треба зрозуміти, що коли говорили про обстріли Цхінвалі у відповідь, це тому, що Цхінвал з усіх трьох боків оточений грузинськими селами, і якщо з міста стріляти по грузинському селу, то удар у відповідь іде по мирному населенню. Можна, звісно, винести пост уперед на сто метрів і обстрілювати не з житлового будинку, але тоді це вже не буде тактикою тероризму.
 

 

 
Війна у Грузії - війна проти Заходу
Міхаіл Саакашвілі
президент Грузії, The Wall Street Journal

Нібито це війна за невирішений сепаратистський конфлікт. Насправді ж це війна за незалежність і майбутнє Грузії. І передусім це війна за ту Європу, в якій житимуть наші діти. Це конфлікт за майбутнє свободи в Європі. <…> Цей конфлікт – війна за наші спільні трансатлантичні цінності свободи й демократії. За право маленьких націй жити вільно й визначати своє майбутнє. Це – боротьба великої держави за вплив XX-го сторіччя проти шляху інтеграції та єдності, визначеного Європейським Союзом ХХІ-го. <…> Якщо Грузія впаде, це також означатиме падіння Заходу в усьому колишньому СРСР й зовні. Лідери в сусідніх державах замисляться, чи не зависока ціна свободи й незалежності.

 
ДУМКА ЕКСПЕРТА
Сєргєй Арутюнов
завідувач відділу Кавказу інституту етнології й антропології РАН

 Терпимість горян

Грузія виявила значно більше терпимості й терпіння стосовно режиму Кокойти, ніж російський уряд у 1993-1994 роках виявив стосовно режиму Дудаєва. Неодноразово пропонувалися перемовини, пропонувалися переспективи найширшої автономії, але ці пропозиції було безапеляційно й пихато відкинуто. Звісно, не самим п. Кокойти, а врешті-решт російською стороною, бо навряд чи він може щось робити без санкцій, без узгоджень зі своїми високопоставленими опікунами.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.