▪   Юрій Макаров

Справжні гроші...

ФОТО: АНДРІЙ ЛОМАКІН
Генеральний директор Національного художнього музею України Анатолій Мельник сподівається здивувати світ нашим мистецтвом
Матеріал друкованого видання
№ 38 (47)
від 19 вересня, 2008

 

Розмова з Анатолієм Мельником почалася під знаком сумної звістки: недобудовану виставкову залу по вулиці Інститутській, що належала музею, віддано в приватні руки під якийсь клуб. Планам розширення експозиції та подальшої виставкової діяльності покладено край.
 
У. Т.: Скажіть, як ви ставитеся до приватних ініціатив?
 
– Я поважаю приватну власність. Нині шукаю можливість видання альбомів, книг, журналів. Це ж ми вперше частково використовуємо кошти держави на десятий номер журналу «Музейний провулок», дотепер він видавався за рахунок наших меценатів, але ми збільшуємо наклад – було 1000 примірників, зараз уже буде 3000. Ми вибудовуємо такий принцип використання коштів, щоб зробити журнал чи альбом якомога цікавішим, тоді він матиме попит. Гроші мають повертатися та знову працювати.
 
У. Т.: І це вдається?
 
– Так. Ми зараз зробили проект «Мистецька бібліотека», у дев’ять областей уже віддали на 50 бібліотек по 15 альбомів. Полтава отримала, Дніпропетровськ, Хмельницький, Рів не, Луцьк, Івано-Франківськ, Закарпаття, Крим… бібліотеки не мають можливостей купити книгу, яка коштує десь за 250 грн. Але ми дуже зацікавлені, щоби вони мали такі альбоми. Тож намагаємося так проводити програму, аби наступного року здійснити 12–13 монументальних проектів. Ось є альбом «Національний музей України», робимо два альбоми графіки, там 600–700 ілюстрацій. В Україні нічого подібного ще не було.
 
У. Т.: У вашій видавничій діяльності імпульс, передусім, просвітницький, чи є прагматика, тобто, розкручування бренду музею?
 
– Просвітницька – це дуже важливо, бо формується новий українець. Раніше в школі все вибудовувалося на ідеології, а методології, яка б говорила про предмет мистецтва, про образ, вчила мислити через малювання, не було. Я вважаю, що наші видання – це не просто ілюстративний матеріал, ми друкуємо дослідницькі роботи. Музей зараз став науково-методичним цент ром і, що найголовніше, ми своїми альбомами представляємо на міжнародному рівні українське мистецтво, починаємо співпрацювати з кращими світовими музеями. Бо коли ти приходиш і розповідаєш, що в тебе є, а не можеш показати, це дуже погано. А правильна книга зрозуміла справжнім фахівцям.
 
УКРАЇНА НА CHRISTIE'S
 
У. Т.: Що змінилося у ваших відносинах з іноземними колегами, відколи ви стали директором і зайнялися видавничою справою?
 
– Досягнуто порозуміння між музеями. Зараз ми доросли до такої самої вагової категорії, можемо йти на співпрацю з будь-яким із найвидатніших музеїв світу. Коли в мене була зустріч із генеральним директором Національного музею у Вашингтоні, ми виклали з десяток наших альбомів англійською мовою, й одразу стало зрозуміло, що Україна має своє мистецтво, свої величезні скарби. Я впевнений, що воно сьогоднішнє цінніше за сучасне мистецтво Заходу, тому що в нас з’явилася свобода. А мистецтво без свободи як і без школи, неможливе. Французи колись мали свободу, а потім уже дотягували до школи. А в нас прекрасна академічна школа, як західна, так і східна.
 
У. Т.: Ви кажете, є школа, є свобода, але ж важливо, щоб тобі було що сказати. Й щоби була неможливість не сказати.
 
– Немає пророків у своїй вітчизні. Сьогодні вже працюють бізнесові правила гри. Я не хотів би проводити межу між тим, що є високим мистецтвом, і тим, що вважається високим мистецтвом. У своїй державі легко це зрозуміти, бо немає жорстких впливів. Тут ти можеш виставлятися. А от кудись поїхати, показати свої твори, – то в цьому разі за тобою має хтось бути, якась галерея. Бо музеї до цього ставляться консервативно, й це нормальне явище. Вони вперед пропускають аукціони, галереї. Бізнесмен, який має великі гроші, хоче перевести їх в інший вимір. І входить у той умовний мистецький світ. Мистецтво ж народжується не саме собою, його хтось запліднює. Це, мабуть, середовище, в якому існують художники, й воно зараз дуже хороше. В найближчі 10–15 років Україна буде в центрі уваги зі своїми художніми роботами. От зараз із Лондона приїздили, відібрали більше 100 творів для аукціону Christie’s. І то тільки початок.
 
У. Т.: Це буде винятково українське мистецтво?
 
– Так, винятково українське. Дуже добре, коли мистецтво з’являється ніби зненацька. Ніхто того не чекав, що наші 1920–1930-ті роки стануть такою сенсацією. Влада знищувала ці твори, а вони найяскравіше відтворюють той період, тому зараз це так усіх цікавить. Цікаве те, що відображає ментальність.
 
МИСТЕЦЬКИЙ БАРТЕР
 
У. Т.: Ви говорите про зміст. А є ще формальні речі. В сучасному українському мистецтві два незалежні полюси. З одного боку, вся група художників contemporary art’у, які гуртуються навколо Центру Пінчука, дай, Боже, їм здоров’я, а з іншого боку, є Сергій Поярков, Олег Пінчук, Євгенія Гапчинська, й це зовсім інший контекст. І в людини, яка приходить з вулиці інвестувати, немає системи координат. Яким чином вона може отримати уявлення про те, що добре, а що погано? Яка в цьому роль Національного музею?
 
– От колись продавалися такі «реготунчики»: вмикали, воно починало сміятися, а людина – за ним. Я не хочу сказати, що всі ці художники в Пінчука чи в інших галереях – погані художники, ні в якому разі. Та, як на мене, коли художник потрапляє на шалений публічний екран, він підпадає одразу під уплив свого успіху, й у нього народжується думка – все, що він робить, це геніально. А так не буває. Якщо із 500 робіт 10 геніальних, це дуже-дуже добре. Хоча слово «геніальний», мабуть не можна вживати за життя художника. А от мистецтво, яке досліджує національний музей... Ми тут маємо трошки інший підхід. Для нас найголовніше, щоб митець умів влучно створити в своєму часі свій світ. І він не знає, створив він його чи ні. Ми ніколи не замовляємо художникам твори. Це не входить у правила жодного музею світу – замовляти. Для історичного музею це можливо, для художнього – ніколи. Ми були в майстерні тернопільського художника Дмитра Стецька. Я коли в нього буваю, шалію: ну що ж то за Боже провидіння таке, яке осінило цю людину та ще й надовго. Як він перевертає весь світ, який він різний… Ми все спрощуємо, робимо літературним. Я не хочу образити цим словом літераторів. Образотворче мистецтво не має роз’яснювати. Якщо тобі вдається щось зробити, нічого не пояснюючи, оце і є мистецтво.
 
У. Т.: Розкажіть про ці дійсно сенсаційні виставки, які відбулися за останні роки, коли ви стали директором…
 
– Зрозумійте, це важливо для України. А от для музею я підняв би планку набагато вище. Проблема не в тому, що ми чогось не можемо прийняти як фахівці-музейники, проблема в тому, що немає належних умов. Музей, на жаль, не може зараз повноцінно існувати навіть для України. Нас дуже чекають на Заході, ми їм цікаві, голландці вже надивилися на Ван Гога й Рембрандта, а нам до себе привезти Рембрандта цікаво… Там держава побудована на музеях, на мистецтві, там сформовано певну філософію, там вся нація аристократична, бо має всесвітньо відомих геніїв. Італія так само. Й Україна має. Наше мистецтво може стати таким виміром, щоб наше населення завдяки йому стало нацією. Дитина йде до школи й має здобути там частину світогляду, складову високого мистецтва. Мистецтва, яке не повторює те, що було, яке високопрофесійне, нове, яке творить світ свого часу. Вважається, що законодавцями моди є звичаї, та ж ми не можемо відірвати спорт від музики, від літератури. Всі ці фрагменти об’єднуються в якусь величну картину, про яку ми можемо сказати: ця людина жила в ХХІ столітті, бо вона отримала ці фрагменти новизни, яких до ХХІ століття ще не було. Гойя, Пікассо, Піросмані, український портрет – усі ці виставки знакові. Розвиваються наші закордонні відносини й, головне, що ми їх використовуємо, щоби знайомити світ з українським мистецтвом, у першу чергу. То му й проводимо акції безкоштовного відвідування постійної експозиції, а плату за перегляд виставок підвищуємо.
 
У. Т.: У вас є список наступних п’яти українських художників, яких ви будете ретроспективно виставляти?
 
– Я б не хотів зараз говорити про персоналії. Декілька імен розглядається, і тут музей має свій інтерес. Держава не виділяє грошей на придбання нових творів і, якщо художника вже немає серед живих, ми намагаємося бути з родиною в певних стосунках, щоби, зробивши послугу щодо персональної виставки, друкованої продукції, отримати у фонди музею певну роботу. Мистецькі родини зазвичай не думають тільки про гроші. Й художники, і їхні сім’ї знають, що роботи краще зберігатимуться у музеї. Взагалі художники дуже часто відмовляються від заробітчанства, від суміжних професій, де можна було би спокійно матеріально існувати. Все ж віддається перевага мистецькому життю. Зараз може вперше твори українських художників уже коштують справжні гроші. У нас в Україні навіть більші гроші, ніж на Заході. Це стосується саме творів українських художників. Це вже бізнес. От, як заявили, що нафта подорожчає, на Заході піднімають ціну на бензин на 0,5%, а в нас одразу на 5%. В мистецтві те саме.

 

[851]

 
БІОГРАФІЧНА НОТА

 Мельник Анатолій Іванович народився 28 серпня 1953 року.

Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова у Львові закінчив у 1988 році, фах: художник-графік;
Хмельницький інститут регіонального управління та права закінчив у 2003 році, фах: правознавець;
1987–1997 роки – директор Обласного художнього музею, м. Хмельницький;
1997–1998 роки – заступник директора Хмельницького обласного орендного ремонтно-виробничого комбінату;
1998–2000 роки – заступник голови Хмельницької облдержадміністрації;
З 2000 року – генеральний директор Національного художнього музею України;
Заслужений працівник культури, нагороджений Орденом за заслуги ІІІ ступеня;
Учасник багатьох республіканських і всесоюзних виставок.
 
Перша персональна виставка відбуватиметься в Будинку художника з 29 жовтня по 15 листопада поточного року.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.