Музейний детектив

Малюнок: Ігор Лук'янченко
Тиждень з'ясував, куди поділася земля під будівництво «українського Лувру»
Матеріал друкованого видання
№ 39 (48)
від 26 вересня, 2008

 

 
Столиця й далі «тішить» будівельними скандалами. Чергова «гаряча точка» знаходиться на вул. Інститутській, 3 – у самому серці Києва, трошки вище майдану Незалежності й Хрещатика, за кілька хвилин пішки від Секретаріату Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Загадкова приватна фірма знесла розташовану тут недобудовану споруду, замість якої збирається «відгрохати» шикарний торговельно-офісний комплекс. Пікантність ситуації полягає в тому, що бізнесмени без дозволу уряду зруйнували будівлю, що належить державі, й зайняли ділянку, на якій президент благословив будівництво експозиційного комплексу Національного художнього музею. Хто стоїть за оборудкою, з'ясувати було непросто. Проте, розкусивши цей «горішок», редакція Тижня навіть трохи розчарувалась. Адже погодьтеся, що пригоди київського мера Леоніда Черновецького і його родичів уже починають набридати.
 
ЕКСКАВАТОРИ ПЕРЕГРАЛИ ЮЩЕНКА
 
Це місце, де донедавна маячів радянський довгобуд, встигло обрости легендами. Наприклад, розповідають, що за часів раннього СРСР тут були гаражі НКВС, у підвалах яких катували ворогів народу. В 1990-х тут збиралися побудувати «Клуб Кабінету Міністрів» для урядових урочистостей. Згодом – Національний молодіжний центр. У 2000 році виникла ідея звести щось на кшталт «українського Лувру», аби виставити із запасників на публіку всі скарби Національного художнього музею (зараз він може демонструвати лише кілька відсотків своїх експонатів).
 
Тож 2001 року Міністерство культури створило державне підприємство «Дирекція з реконструкції, реставрації та розширення Національного музею України». Наступного року провели конкурс на архітектурний проект майбутнього «Лувру», а ще через рік почалося фінансування. В цей же час із Кловського палацу – будівлі, що зараз належить Верховному Суду України, – уряд виселяє Музей історії Києва, що у відомстві Київської міської адміністрації. КМДА, яку тоді очолював Олександр Омельченко, декларує намір збудувати нове приміщення для міського музею. На ділянці за адресою... вул. Інститутська, 3. Річ у тім, що недобудована споруда, розташована тут, належить, як уже згадувалося, державі, а земельна ділянка площею 1,23 га – муніципалітету.
 
Протягом наступних трьох років навколо Інститутської, 3 нічого цікавого не відбувалося. Національний художній музей будував плани щодо просторих картинних галерей, Музей історії Києва жеврів в Українському домі, де йому виділили тимчасові приміщення, а стіни довгобуду розмальовували графітники. Тим часом, вартість нерухомості в столиці стрімко долала психологічну позначку в $1 тис. за м2. Тож прийшов час й Інститутської. Наприкінці 2006-го КМДА оголосила конкурс на забудову цієї ділянки. У змаганні за шматок землі в центрі столиці, ринкова вартість якого нині становить щонайменше $12 млн, перемагає зареєстроване, як дехто подейкує, в маленькому Селідові Донецької області ТОВ «Історія міста». Ймовірне географічне розташування, а також той факт, що тоді владу контролювала антикризова коаліція, очолювана Партією регіонів, дали підстави для пліток у кулуарах Київміськради, що за «Історією міста» стоять вихідці з шахтарського краю. Забігаючи наперед, зазначу, що пліткарі не так уже й помилялися.
 
У лютому 2007 року Київська міська рада ухвалила рішення знести довгобуд на Інститутській. Але зруйнувати власність, хай і ні на що не придатну, одразу не ризикнули. Адже за це можна зазнати кримінальної відповідальності. Втім, через півроку, у вересні, голова КМДА Леонід Черновецький підписує розпорядження, яким дозволяє ТОВ «Історія міста» «здійснити знесення незавершеної будівництвом будівлі на вул. Інститутській, 3». За місяць до цього Міністерство культури видало наказ про ліквідацію ДП «Дирекція з реконструкції, реставрації та розширення Національного художнього музею України». Передбачалося, що злощасний довгобуд перейде з балансу міністерства на баланс музею.
 
Наскільки відомо Тижню, генеральний директор Національного художнього музею Анатолій Мельник (до речі, картини його пензля зацікавили лондонський аукціонний дім Sotheby's), особисто переконав Віктора Ющенка, що самотужки знайде спонсорів, аби втілити в життя ідею «українського Лувру». Про опікування Президента свідчить те, що в його Указі №157/2008 «Про невідкладні заходи щодо розвитку міста Києва» від 25 лютого цього року окремим пунктом фігурує «повернення до державної власності об'єкта незавершеного будівництва по вул. Інститутській, 3 з метою будівництва нового корпусу Національного художнього музею України». Формулювання «повернення до державної власності», у свою чергу, свідчить про те, що гарантові Конституції особисто доповіли про претензії комерсантів на «музейну» земельну ділянку. Власне, швидше за все, саме президентське заступництво стримувало появу на Інститутській, 3 екскаваторів. А з'явилися вони там тоді, коли Віктор Ющенко почав стрімко втрачати владу – 4 серпня. Прикметно, що в період із 4 по 6 серпня остаточно завершилася передача довгобуду з балансу ДП «Дирекція з реконструкції...» на баланс Національного художнього музею. Тобто коли цей процес закінчився, самої будівлі вже не існувало. Відповідно, тепер обґрунтувати свої претензії на Інститутську, 3 музею буде вельми складно. Як і будь-яким іншим державним установам.
 
Дивне в цій ситуації те, що ні Кабмін, ні Мінкульт від початку й досьогодні не брали активної участі в конфлікті. Навіть судові позови, що оскаржують передачу будівлі приватній структурі, ініціював не уряд, не прокуратура, а сам Художній музей.
 
ТЕМНА «ІСТОРІЯ МІСТА»
 
Про товариство з обмеженою відповідальністю «Історія міста», якому київська влада продала за 31 млн грн земельну ділянку, котра коштує в рази дорожче, у відкритих джерелах інформації немає. Ця маленька будівельна фірма за два роки існування не реалізувала жодного проекту, вона не рекламує свої послуги, не запрошує до співпраці. Її власник, директор і головбух в одній особі, Олексій Жарко на публіці не з'являється, і якби ми не знали одну людину, що якось спілкувалася з ним по телефону, то почали б сумніватися, що пан Жарко існує насправді. Джерела в державних органах, де Жарко реєстрував своє товариство, повідомили Тижню, що в реєстраційній картці «Історії міста» з минулого року вказана така адреса: Київ, вул. Хрещатик, 46а.
 
Швиденько пробігаю під сильними струменями води, що ллються з таблички «Фірма «Світанок», на широкий двір, який утворюють будинки №46 і №46а. Просто на вході стоїть великий щит, де вказані всі установи, котрі «оселилися» тут. Назви «Історія міста» серед них не знайшлося. Що ж, нічого дивного – врешті-решт, може, це старий або дуже новий щит, і на ньому немає всіх назв? У дворі п'ять під'їздів – не так і мало, але доведеться обійти всі. Заходжу до першого – одразу бачу вивіску «Шкіргалантерея». Відчиняю двері – до мене привітно всміхається молоденька дівчина. «Чи немає у вашому під'їзді фірми з назвою «Історія міста»? – питаю. Ні, дівчина навіть не чула про таке. Виходжу – зазнав першої невдачі.
 
Після ще трьох під'їздів, пройдених із аналогічними запитаннями та результатами, оптимізму стає трохи менше. Нарешті, доходжу до ще однієї крамниці, що торгує шкіргалантереєю. Але замість уже звичних приємних дівчат на «ресепшені» до мене піднімається похмурий охоронець. На запитання про фірму, недружнім голосом спитав: «А ви хто такий узагалі?» Не знаю, що мене потягнуло за язик, але замість відвертої відповіді з погано прихованим роздратуванням кажу: «Працюю на приватне детективне агентство «Таємниця». З цими словами я швидко, як це зазвичай роблять міліціонери, коли не хочуть, щоб запам'ятали їх прізвище, тицяю йому під ніс прострочений читацький квиток до Парламентської бібліотеки. Бачу, як очі охоронця запалюються непідробною, якоюсь дитячою цікавістю. «А ви справді приватний детектив?» – але в голосі не чути недовіри. «Ні, – відповідаю. – Я тільки помічник». Далі охоронець розповів, що його звуть Павлом, що він завжди мріяв працювати в детективному агентстві, й поцікавився, чи не можу я його якось познайомити зі своїм керівництвом. Кажу: «Та без проблем, обличчя у вас розумне, думаю, вас візьмуть. Проте спочатку мені потрібна маленька допомога, ага?» «Звичайно, – підхоплюється охоронець. – Зараз ми знайдемо цю історію, чи як її там». І Павло повів мене похмурими переходами в пошуку «Історії міста».
 
Чолов'яга справді, мабуть, мріяв стати приватним детективом, бо шукав не на страх, а на совість. Навіть завів мене до кімнати адміністрації, де представив як свого гарного знайомого, якому терміново потрібна ця фірма. Але в адміністрації ми отримали чітку відповідь – такої фірми тут немає і не було. Коли ми прощалися з мрійливим охоронцем, він усе просив мене, щоб я не забув замовити слівце моєму «шефові» за нього.
 
Поле битви - вул. Інститутська, 3
ФОТО: Андрій Ломакін
 
ТАЄМНИЦЯ ТЕЛЕФОННОГО НОМЕРА
 
Тим часом «шеф» детектива-самозванця набирав номер телефону, який пан Жарко вказав під час реєстрації в держорганах. Слухавку взяли після першого ж гудка. «Добрий день! Це фірма «Історія міста»?» – запитав я. «Ні, ви помилилися!» – відповів приємний, але роздратований дівочий голос. Що ж, не виключено, що Олексій Жарко разом із офісом переїхав в інше місце або ж був не зовсім щирим із чиновниками, коли засновував «Історію міста». Так чи інакше – жодних зачіпок. Однак люди, знайомі з процедурою реєстрації бізнесу, порадили поцікавитися, які ще комерційні структури вказували під час реєстрації той самий номер телефону. Тож Тиждень навів довідки.
 
ТОВ «Паладіс – Центр», що заробляє, здаючи в оренду власну нерухомість. Фірма заснована товариствами з обмеженою відповідальністю «Еквітас» і «Паладіс». Власники обох – брати В'ячеслав і Олександр Супруненки. Перший – чоловік доньки київського мера Черновецького Христини, депутат блоку імені тестя у Київміськраді. Другий – народний депутат України від Партії регіонів. На цей телефонний номер також зареєстровані фірми «Фітум», «Рімфо», «Мегон», «Еквіс» і «Авангор», засновані тими ж «Еквітас» і «Паладіс».
 
ТОВ «Галерна затока» (будівництво). Фігурує в скандалі навколо незаконного виділення столичною владою майже 44 га під забудову. Як засновники вказані компанія «Вадес Кепітал Менеджмент», інвестиційна група «Регіон – Капітал». Останню пов'язують із колишнім БЮТівцем Андрієм Івановим та депутатом регіоналом Василем Хмельницьким.
 
ТОВ «Атлант Інвест», будівельна компанія, з якою воюють столичні гаражні кооперативи, мерія віддала їх стоянки ТОВ під забудову. Фірмою володіє вже згадане «Вадес Кепітал Менеджмент» та член Блоку Черновецького Сергій Нікіташ, який донедавна працював юрконсультом у фірмі «Правозахисник» В'ячеслава Супруненка.
 
ТОВ «Формула безпеки». Два топ-менеджменти цієї юридичної фірми – депутати Київради від Блоку Черновецького.
 
ТОВ «Альфа Інвестбуд». Власник цієї будівельної фірми, Олександр Олександрович Прус, – віддана мерові Черновецькому людина, до того ж, має неабияке почуття гумору. Напередодні позачергових виборів міського голови змінив прізвище на Омельченко й балотувався на пост мера, чим добре попсував нерви справжньому Омельченкові, попереднику Черновецького.
 
ТОВ «Юрбудконсалтинг». До складу топ-менеджменту входить уже згаданий пан Нікіташ, співвласник – уже згадана «Формула безпеки».
 
ТОВ «Інком-груп». Власник – Олена Супруненко, дружина Олександра.
 
ТОВ «Укрміськбуд». Володіє чималою кількістю акцій підприємств холдингу «Київміськбуд» – найбільшої в країні будівельної корпорації. Колеги з ділових видань з'ясували, що номінальні власники ТОВ – дві дівчини, вірогідно, студентки, котрі живуть у якомусь гуртожитку.
 
Власне, історія з Інститутською, 3 нагадує дешевий детектив, читаючи який, від початку здогадуєшся, хто злочинець, і на останній сторінці знаходиш підтвердження своїх підозр.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.