▪   Наталія Васютин

Резервація для старшого брата

ФОТО: REUTERS
У сербів, які живуть у Косові, немає альтернативи, окрім інтеграції в албанське суспільство
Матеріал друкованого видання
№ 19 (80)
від 15 травня, 2009

 

Кілька десятків сербів спускаються в невеличку западину, що розділяє сербське поселення Брджани та колишнє албанське Сухий Дол. Здебільшого йдуть мовчки з дещо приреченим виразом на обличчях. Та ось вони заходять за старий обгорілий телеграфний стовп, який розділяє два колись сусідні райони невидимим сторонньому оку кордоном. І тут… хитку ранкову тишу прорізають звуки пострілів – западину буквально пронизують димові нит­ки від розірваних ще в небі капсул зі сльозогінним газом. В одну мить цілком мирна картина стає панорамою бойових дій. Учасники процесії рвуться вперед, підбадьорюючи себе оглушливими криками. Стрілянина перетворюється на суцільну канонаду. Ядучий дим все густішою завісою вкриває поле бою.
Так виглядали акції протесту жителів Північної Митровиці проти відбудови албанцями своїх колишніх поселень, що тривали з 27 квітня по 12 травня.
 
Останній оплот
 
Північну Митровицю косовські серби поміж собою називають не інакше як «останній оплот». «Паде Митровиця – паде Сербія», – говорять вони.
 
На Півночі Косова, а це, окрім Митровиці, ще три муніципалітети, мешкає 50 тис. сербів зі 120 тис., які залишилися в краї після першої хвилі тотального виїзду сербів 1999 року та другої, що прокотилася Автономним краєм Косово та Метохія в 2004-му. Тоді під час етнічних заворушень, що почалися після смерті трьох албанських дітей, які начебто втопилися з вини сербів, було вбито 19 сербів і близько 900 поранено. У запалі ненависті албанці зруйнували близько 150 православних храмів. Християнські кладовища рівняли із землею бульдозерами. А сербських переселенців, які повернулися в 2000–2002 роках у свої домівки на албанських землях, знову виселили у сербські анклави за допомогою військ KFOR.
 
Серби в Митровиці налаштовані радикально. «Боротимемося до кін­ця – у нас немає іншого вибору», – стверджує керівник Центру громадянського суспільства в Північній Митровиці Мормчіло Арлов. Проте, у чому полягатиме ця боротьба, Арлов і сам не знає. У ймовірність повернення Косова та Метохії в лоно Сербії Арлов при цьому не вірить: «Зараз справу про незаконність проголошення незалежності Косова розглядає суд у Гаазі, але ми знаємо, що його рішення буде неоднозначним. Косова нам не повернуть, навіть якщо й визнають Декларацію про проголошення незалежності нелегітимною». 
 
Радикальні настрої сербів на півночі Косова можна пояснити не тільки гоніннями їхньої громади з боку албанського населення. Ця територія, що межує із Сербією, досі перебуває в залежності від великої батьківщини. Белград щороку витрачає на неї €500 млн (для порівняння: бюджет Косова становить €600 млн). Північна Митровиця досі отримує воду та електроенергію із Сербії. Тут збудовано університет, у який переїхав увесь сербський педагогічний склад, що раніше працював в університеті Пріштіни. Сербія виплачує держслужбовцям, що мешкають на цій території (лікарям, учителям), зарплати та пенсії. Відповідно податки тамтешні серби сплачують Сербії, а не Косову. Від фінансування з бюджету Косова серби відмовляються, бо інакше, на їхню думку, вони своїми діями визнають Косово незалежною державою. Така ситуація сербам, особливо задіяним на державній службі, вигідна, бо зарплати, які видає їм Сербія, вдвічі вищі, ніж у Белграді (за працю в небезпечній зоні), і в рази перевищують дохід, який вони отримували б, працюючи на владу Косова.
 
Заради культури
 
Решта косовських сербів – 70 тис. осіб – живуть переважно в невеличких сільських анклавах, розпорошених на околицях Пріштіни та на півдні краю. Північні серби вважають їх мало не зрадниками, адже мешканці анклавів, перебуваючи в оточенні албанських поселень, змушені співпрацювати з владою Косова. Наприклад, їм доводиться платити за електроенергію, інакше її відключать. Проте саме представники південної сербської громади більш тверезо сприймають реальність і знають, що їм потрібно робити далі. 
 
Рада Трайковіч, голова Сербської національної ради Косова та Метохії, бачить лише три можливих варіанти майбуття сербської общини у Косові. «Перший: серби стануть ще радикальнішими, а це вірний шлях до зникнення їх із території Косова. Другий: серби зможуть асимілюватися з албанцями – те, що зараз нам пропонують. Це теж шлях до самознищення. І третій: розумна, виважена політика, яка дала б сербам можливість утриматися в Косові й зберегти свій вплив», – каже Трайковіч. Під розумною політикою вона вбачає згоду сербів на децентралізацію влади, яку їм за порадою Євросоюзу пропонує уряд Косова. За її впровадження, тобто збільшення повноважень влади місцевих муніципалітетів, серби могли б самі керувати своїми поселеннями. На це кардинально не погоджується Північна Митровиця, оскільки ідея децентралізації влади була закладена в неприйнятний для Белграда план розділення Сербії. Погодитися на неї – значить визнати Косово незалежним. «Я прибічник ідеї децентралізації. Ми повинні здивувати міжнародне співтовариство, давши на неї згоду. Таким чином ми контролювали б 20% територій Косова, була б своя система управління. Це дало б змогу зберегти сербську культуру тут, у загалом мусульманському Косові», – каже Трайковіч. 
 
Осередки сербської культури наразі перебувають під постійною охороною військ KFOR, за подвійними рядами колючого дроту. Щоб потрапити до колиски сербської нації – славнозвісної Сербської патріархії в місті Печ, потрібно пройти два блокпости KFOR, домовившись про свій візит заздалегідь, щонайменше за два дні. Вільно прийти в храм не можуть навіть ті кілька десятків сербів, які залишилися жити в Печі. «На Пасху до нас місцеві не приходили, бо на виході з храму їх могли підстерегти албанці», – бідкається сестра Дубріла, яка відповідає за зв’язок монахинь патріархії зі світом. 
 
Насильна інтеграція
 
В етнічному конфлікті у Косові немає винних більше чи менше: усі вони – і албанці, і серби – завдали одне одному багато шкоди. Але сербів, які залишилися жити в Косові, по-людськи шкода. Земляки з великої батьківщини зневажливо називають їх шиптарами («шип» – самоназва албанського народу). Косовським сербам не можуть пробачити надміру грошей, якими Белград засипав їх ще з часів Юго­славії. Тож навіть перебравшись до Сербії, вони почувалися б некомфортно. До того ж в умовах фінансової кризи Белград навряд чи оплатив би їм нове житло та витрати на переселення. 
 
Албанці ж хоч і декларують любов до сербської меншини, та це радше поблажлива готовність переможця попіклуватися про свого побореного ворога. Насправді вони не готові пробачити сербам етнічні чистки, які проводили на їхній території югославські війська. І, вочевидь, сербів, які не захочуть інтегруватися в Косово, інтегрують насильно, особливо не церемонячись. 
 
Власне, травневі заворушення, які два тижні тримали в напруженні Північну Митровицю, – це не що інше, як ілюстрація саме такого інтегрування. Адже за попередніми домовленостями між сербами та албанцями, що були завірені місією ООН, як албанці, так і серби не мають права повертатися до своїх колишніх домівок без згоди мешканців тамтешньої громади. Однак албанці, заручившись підтримкою Eulex, обійшли процедуру збору підписів. Такі ситуації повторюватимуться, впевнені пред­ставники місії ООН. Албанці за підтримки Eulex вже почали реєстрацію машини, які перетинають сербсько-косовський кордон, створюють на території Північної Митровиці свої поліцейські відділки та встановлюють електропідстанції. Якщо кількість албанців на цій території збільшиться, влада Косова зможе потім відрапортувати міжнародній спільноті про цілковитий контроль над північчю краю. Мовляв, у Північній Митровиці присутні косовська митниця і поліція, є інфраструктура, та й албанці живуть. Тож до чого тут Сербія.