▪   Жанна Безп’ятчук

Завдання вижити

Українцям варто повчитися у фінів, як зберегти незалежність і стати успішними під боком у Росії
Матеріал друкованого видання
№ 21 (82)
від 29 травня, 2009
Візит фінського президента Тар’ї Галонен до України реанімував ідею проведення історичних паралелей між Україною та Фінляндією. Безперечно, обидві держави зближує досвід перебування у складі Російської імперії, та й Україні є чого повчитися в успішної країни – члена ЄС. Зокрема, цікавим є фінський досвід вибудовування відносин із Росією – так звана політика фінляндизації. 
 
У радянські часи демонстративне вшановування могутнього східного сусіда фіни називали добрим звичаєм своєї країни. Критично налаштовані фінські митці й політики говорили натомість про плазування перед СРСР та самофінляндизацію. Така полярність у сприйнятті колоніального минулого добре знайома й Україні. Але у Фінляндії, на відміну від нашої держави, прокремлівські політичні сили так і не стали впливовими. Тут ніколи не виникало проблем із національною ідентичністю і ніхто не бажав державного об’єд­нан­ня з Росією.
 
Імперські амбіції
 
Уже 2010 року може бути запущено швидкісний пасажирський потяг Санкт-Петербург — Гельсінкі. 100% природного газу, який імпортує Фінляндія, – російський, 70% імпорту сирої нафти – також від східного сусіда.
 
Однак при цьому у відносинах двох держав не все гладко – ключовим питанням є будівництво газопроводу «Північний потік» (Nord Stream). Росії та Німеччині потрібна згода Швеції, Данії та Фінляндії на його прокладення дном Балтійського моря. 375 із 1220 км цього газогону мають пролягти по дну економічної зони Фінляндії. Кремлівські інформаційні стратеги вже поширюють неофіційні заяви про неминучість згоди фінів. Але наразі Росія не почула від сусідки бажаного «так». Чи давати згоду, фіни думатимуть щонайменше до червня цього року.
Перебуваючи у квітні цього року в Фінляндії, російський президент Дмітрій Мєдвєдєв відвідав Кафед­ральний собор у містечку Порвоо, де в 1809-му члени фінського сейму склали присягу імператорові Олександру І. За висловом російського лідера, саме там бере початок «фінська державність». Це типовий погляд колишньої метрополії на політичну історію своєї екс-колонії: усе найцінніше в тій історії, мовляв, було досягнуто за сприяння та підтримки імперії. Насправді свої перші уроки політичного самоствердження та управлінської майстерності фіни отримали ще за шведського панування, що передувало російському. Саме ліберальні шведи дали змогу культурно-етнічній ідентичності фінів, цілісність якої гарантувала їм імунітет від асиміляції, ствердитися та зміцніти.
 
 
Фінська впертість
 
Починаючи з визнання незалежності 1918 року й донині Фінляндія філігранно відточує свою модель відносин із Росією, в якій є все: сервілізм та істинна національна гідність, пристосуванство і мудрість, політичний прагматизм та національний романтизм. Зовнішня політика самостійної Фінляндії спочатку розвивалася за цілком передбачуваною для колишніх колоній схемою: на зміну зовнішньополітичній обережності у відносинах з екс-метрополією 1920–1930-х років прийшла більш зріла й осмислена політика нейтралітету та прагматизму повоєнного періоду. Але для того, щоб усвідомити нагальну потребу в останній, країна мала пройти випробування Зимовою радянсько-фінською війною 1939–1940 років. Якщо в період між двома світовими війнами зовнішня політика Фінляндії спиралася на нарощування обороноздатності країни й пошук впливових покровителів на Заході, то після Другої світової її головний акцент змістився на дипломатію та нейтралітет. 
 
Сама суть феномену фінляндизації полягає в тому, що слабша держава має йти на незначні поступки сильнішій, щоб зберегти принаймні обмежений, але реальний суверенітет. Радянсько-фінська війна не лише унаочнила перед фінами загрозу радянської окупації, вона навчила їх покладатися лише на власні сили. Для цього були цілком вагомі підстави. Приміром, коли під час війни Генеральна Асамблея Ліги Націй засудила СРСР як агресора і на Раді Ліги потрібно було прийняти рішення про позбавлення його членства в цій організації, скандинавські й балтійські країни, найближчі сусіди та регіональні друзі Фінляндії, від голосування відмовилися. Коли радянські війська вже атакували лінію Маннергейма, Фінляндія все ще сподівалася на військову підтримку Швеції, Ве­ликої Британії або Франції. Але обіцянки про відправлення 50-тисячного експедиційного корпусу західні держави так і не виконали. 
 
Захід виявився слабким і нездатним захистити союзника. Та все ж фіни зі своїм впертим прагненням незалежності стали єдиними з-поміж інших жертв пакту Молотова – Ріббентропа, хто наважився дати рішучу відсіч Кремлю. Радянське командування сподівалося закінчити війну за десять діб, натомість кампанія розтягнулася на 105 днів і коштувала СРСР 127 тис. загиблих. Фіни ж поховали 26,6 тис. своїх вояків. Мирний договір із СРСР 13 березня 1940 року Фінляндія підписала після того, як стало остаточно зрозуміло, що сподіватися, окрім себе, більше ні на кого. Вступ Фінляндії у Другу світову на боці Німеччини можна розглядати як відчайдушну спробу вирватися із замкненого простору радянського геополітичного впливу. Але коли й ця спроба призвела до катастрофічних для країни наслідків, Фінляндія почала нову еру в своїй зовнішній політиці.
 
 
Інструменти Кремля
 
Успіх фінської політики нейтралітету значною мірою був забезпечений тим, що в післявоєнний час крайніх лівих в особі комуністів і народних демократів, яких дуже активно підтримувала Москва, від самого початку планомірно відсторонили від найважливіших державних посад. Жоден представник крайніх лівих не очолював Міністерство закордонних справ або Міністерство фінансів Фінляндії. Західні кредити, інвестиції та торговельні угоди не оминали Фінляндії навіть у часи найбільшого загострення холодної війни. Так, СРСР мав великий вплив на внутрішні процеси в країні, проте перетворити Фінляндію на свій сателіт не зміг.
 
Москва часто вдавалася до своїх традиційних інструментів впливу на внутрішнє життя країни. Саме за підтримки СРСР фінський президент Урхо Кекконен п’ять разів поспіль обіймав свою посаду (з 1956 по 1982 рік). Якщо чергове переобрання Кекконена було під загрозою, включалися дієві механізмі зовнішнього впливу: у двосторонніх відносинах раптом оголошувалася криза, але фінський президент їхав до радянської столиці, де все «залагоджував». Повертався додому він уже як «рятівник нації», довівши свою незамінність.
 
Повернення до Європи
 
Радянський Союз завжди користувався режимом найбільшого сприяння у двосторонній торгівлі з Фінляндією. Тільки в 1986 році наступник Урхо Кекконена на пре­зидентській посаді Мауно Койовісто наважився зробити крок, який давно напрошувався, – вступити до Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). До того ця нейтральна країна вимушена була постійно враховувати реакцію Москви на її плани інтеграційного зближення із Заходом. Навіть членом Ради Європи Фінляндія стала лише у 1989-му.
 
До Євросоюзу країна вступила 1 січня 1995 року – разом з Австрією та Швецією. Від реальності європейської провінції до реальності повномасштабної реінтеграції в євро­пейський культурно-ци­ві­лі­за­цій­ний про­стір минуло півстоліття. Підготовка до членства в ЄС відіграла свою позитивну роль у подоланні глибокої економічної кризи початку 1990-х, коли безробіття в країні сягало 20%, а дефіцит державного бюджету становив 40% ВВП. Але Фінляндія здолала й це. У країні було проведено комплексні реформи за всіма ключовими напрямами. Саме цей фінський досвід був би найкориснішим для України.
Протягом останнього десятиріччя у Фінляндії перманентно точаться дискусії щодо можливості вступу до НАТО. Військове вторгнення Росії в Грузію у серпні минулого року спонукало фінів серйозно замислитися над тим, чи не настав час поміняти свій нейтралітет на членство у найпотужнішому на сьогодні у світі військовому блоці. Фінські консерватори, зокрема Національна коаліційна партія, що входить до чинного уряду на чолі з Матті Ванханеном (голова партії «Фінляндський центр»), прямо виступають за вступ. Решта партій чи то вагаються, чи то виступають проти. Вочевидь, питання вступу Фінляндії до НАТО безпосередньо залежатиме від того, хто буде наступним президентом країни. Обережна у своїй риториці та діях щодо Росії Тар’я Галонен його не педалюватиме, якщо тільки за наступні три роки її президентства не станеться чогось надзвичайного.
 
Наскільки обґрунтованим і вмотивованим є порівняння Фінляндії та України, зокрема й у контексті їхніх відносин із Росією? Зрозуміло, що фінський випадок унікальний. Ця невелика нація, яка знайшла у собі сили й мужність вступити у протистояння зі своїм гігантським східним сусідом, гідна поваги. Але Фінляндія, на відміну від України, не має великої ваги в історичному міфі Росії. Зрештою, модель фінського нейтралітету можлива й перспективна лише в незрусифікованій країні з монолітною ідентичністю. Перед такою ж державою, як Україна, завжди стоятиме загроза навальної «самофінляндизації», що вже не матиме нічого спільного із зовнішньополітичним прагматизмом.