▪   Мар'яна Олійник

Чужий серед чужих

ФОТО: Олександр Чекменьов
Тарас Чорновіл – про «пенсійний фонд» Віктора Януковича, антиукраїнські поради американських та російських політтехнологів та складний вибір спонсорів Партії регіонів
Матеріал друкованого видання
№ 25 (86)
від 26 червня, 2009

 

На стіні в кабінеті Тараса Чорновола висить відома картина: чоловік і жінка, схожі на Віктора Януковича та Юлію Тимошенко, стрибають через купальське багаття. «Бачите, – каже господар, – вони зарано відштовхнулися від землі, фальстарт! Не дострибнуть…» Особиста політична доля Тараса Чорновола тісно пов’язана з коаліційними перипетіями: після сварки Януковича з Тимошенко у вересні минулого року він заявив про вихід із Партії регіонів, після нинішньої – його виключили з фракції ПР. Утім, вигнанець стверджує, що почуватися вільним від колишніх зобов’язань навіть приємно.
 
Зрадити першими
 
У. Т.: Чому, на вашу думку, домовленості про створення коаліції ПР і БЮТ зірвалися й цього разу?
 
– У вересні 2008-го об’єднання двох ультрапотужних сил здавалося мені шляхетним і корисним. І я готовий був кинути партбілет навіть не через зрив переговорів, а тому, що ми, зірвавши домовленість, зробивши підніжки своїм нібито вже за дві хвилини союзникам, почали тоді їх звинувачувати, обливати брудом… Це було підло. Зараз, якби цей союз і утворився, для мене виникло б дуже серйозне питання, чи підписуватися під цією коаліцією.
 
У. Т.: У чому ж різниця?
 
– По-перше, в засобах, по-друге, в меті. Зрозуміло, що напередодні виборів метою двох головних конкурентів було жорстко змінити Конституцію, застовпити за собою на тривалий період можливість безроздільно правити країною, а потім, може, щось доброго й зробити, але це той випадок, коли кінцева мета не виправдовує засобів.
 
У. Т.: Чому все ж таки не вийшло?
 
– Спрацювали кілька психологі­чних чинників. По-перше, обидві сторони боялися зради партнера. У БЮТ підстав для цього було більше ніж достатньо, з огляду на торішню осінь. Тоді їх справді зрадили й використали, щоб потоптатися. Якби не було кризи, всі б довго говорили про те, що основ­­на провина Тимошенко перед українським народом у бажанні відібрати в нього можливість обирати президента на прямих виборах, бо тоді теж про це йшлося. Тимошенко, очевидно, очікувала чогось подібного й зараз і готувала якісь кроки у відповідь або на випередження. А в Партії регіонів у вересні розмови в курилках точилися навіть не про те, зрадять бютівці чи не зрадять, а про те, коли зрадять і як зрадити першими. При тому, що восени всі в ПР, крім фірташівської групи, були в захваті від ідеї об’єднатися. Всі хотіли нарешті покінчити з війною, адже бізнес війни не хоче. Зараз людей, які не хотіли б протистояння, було менше, а остраху, що БЮТ відплатить за попередню зраду – більше. За таких обставин найменша жарина, найменше вкидання інформації могло здетонувати вибух. Не виключаю, що розмова Ющенка з Януковичем якраз і мала подібний характер. Припускаю, Ющенко міг показати Януковичу якийсь натяк на те, що Тимошенко збирається відмовитися від об’єднання й представити Януковича єдиним
автором змін до Конституції…
 
У. Т.: …Що вона потім і зробила.
 
–Але на той час вона таких намірів не мала. Вона серйозно втягнулася в переговорний процес… Щоб переконати Януковича, Ющенкові треба було небагато. Як мені відомо, у вересні перемовини зірвалися у зв’язку з роздруківкою нібито розмови Тимошенко з Литвином, яку підсунули Януковичу, він і запанікував. Ще 6 вересня він мене особисто переконував, що коаліція з БЮТ – дуже добра ідея.
 
У. Т.: А другий психологічний чинник?
 
–Ми вже маємо не того Януковича, який був у 2004–2005 роках. Зараз це людина, яка від усієї цієї метушні трохи стомилася, якій усе це набридло й хочеться спокійного, але дуже заможного життя, з дуже серйозними гарантіями на майбутнє. В партії це називається «пенсійний фонд». Я спочатку не міг зрозуміти, про що йдеться, коли говорили: Янукович може від усього відмовитися, але вимагає, щоб у нього був чіткий пенсійний фонд. Якось запитав, він що, хоче бути головою пенсійного фонду? Мене підняли на сміх і кажуть: «Тарасе, пенсійний фонд – це щоб до старості мати такий собі холодильничок, у якому весь час з’являються продукти, і сейфик, у якому весь час з’являються гроші. Витрачаєш мільйон, а там з’являються два, витрачаєш п’ять, а знаходиш десять...» Тимошенко повернула все так, нібито він не хоче брати на себе відповідальності за кризу. Думаю, насправді він побоявся не так відповідальності, як роботи. Та ще й поруч із ультраенерджайзером Тимошенко, за якою треба весь час стежити… Він же і в Раду не ходить не через те, що вирішує надважливі питання. Просто в Раді треба відповідати журналістам, спілкуватися зі своїми депутатами. Потрапити до нього зараз можна лише, якщо Льовочкін затвердить. З ним реально можуть зустрітися 10–15 депутатів, інші позбавлені такої можливості… Тобто він уникає будь-яких зусиль. А те, що планувалося, передбачало надзусилля.
 
У. Т.: Але ж участь у прямих президентських виборах – це теж надзусилля…
 
–Знаєте, там усе йде по накатаній. Низові агітатори гарують по-чорному. Середня ланка – депутати з фракції тощо – переважно теж працюють достатньо активно. А лідер… Типові зустрічі Януковича в районах перед виборами 2007 року – можливо, він і сам цього не знає, але я свідок – насправді були зустрічами не з громадськістю, а з партійним активом, який звозили автобусами і який знав, що зайвих запитань ставити не треба. І він просто відговорював певну тему. Саночки котяться з гори. Очевидно, він і цього менінгіту не хотів, але потім злякався, що інший менінгіт може бути для нього – не для політичної сили, а для нього персональ­­но – ще гіршим.
 
Заручники глупства
 
У. Т.: Вашого вибору політичних партнерів у 2004-му багато прихильників націонал-демократів не можуть вам пробачити досі. Як так сталося?
 
–Довга історія. Багато хто з моїх тодішніх однодумців пішов працювати на Ющенка, а я не мав бажання його підтримувати. Поштовхом стала зустріч із Януковичем, на яку мене запросили, точніше те, що сталося після неї. Замість 20 хвилин ми говорили півтори години – про все на світі. Це я вже потім зрозумів: якщо він не хоче вести мову про щось відповідальне, говорить про гольф, автоперегони, знайомство з моїм батьком… Було цікаво і якось дуже по-людяному. А в цей час кілька депутатів, зокрема з Галичини, сиділи в приймальні й кляли того, через кого вони були змушені так довго чекати. Коли я нарешті вийшов, побачили мене й потім пустили чутку, що я продався Януковичу. Львівська преса написала, що Чорновіл тепер буде радником Януковича, політично себе поховав тощо. Потім мені хату у Львові підпалювали, стріляли по вікнах… А виступити жорстко проти якоїсь дії – найкращий спосіб спровокувати мене на неї. Тому, коли мені запропонували очолити виборчий штаб, думав менше ніж півгодини. У 2005 році я не сумнівався в цьому кроці. Тоді це була інша партія. Намагався відійти в 2006 році, але поставили в першу п’ятірку списку, зіграли амбіції, крильця затріпотіли… У 2007-му, не питаючись, дали 3-й номер у списку. Я був неготовий відмовитися, все-таки це була моя партія, хоча вона вже мінялась. Отак і плив за течією, пишатися нема чим…
 
У. Т.: За вашими словами, «раніше ПР не була антиукраїнською партією». Коли вона, на вашу думку, такою стала?
 
–Перед виборами 2006 року американські радники на чолі з Манафортом нав’язали партії абсолютно тупу й неприйнятну доктрину – російська мова як друга державна, жорстка антинатовська риторика, антиукраїнськість в історико-культурній площині тощо. Тобто вирішили повторити варіант розколу 2004 року за націокультурним принципом, авторами якого тоді були російські політтехнологи.
 
У. Т.: Здавалося б, великий капітал Регіонів мусить підтримувати державницьку політику. Натомість партія вперто просуває руйнівну ідею надання російській мові статусу другої  державної, чому?
 
–Спочатку для ПР це було своєрідним фетишем… Підозрюю, що свого часу переоцінив Януковича, нібито він справді нічого цього не розуміє. Коли йому це нав’язали, він ухопився, й уже неможливо було довести, що це неприпустимо. Я намагався, в результаті мене відсторонили від будь-яких контактів із ним, хоча я й отримав місце в п’ятірці виборчого списку… Передвиборча антиукраїнська істерія скінчилася, й у партії трохи охололи до ідеї «другої державної», але певні категорії населення вже загорілися, вже питають: «Де ж ваша друга державна мова?» Тоді в партії залунали голоси: це ж ми, мовляв, втрачаємо імідж, народ від нас цього хоче… І поперли… Тобто в людей на Сході країни було усвідомлення необхідності невід’ємних ознак державності, але політики його зруйнували, й самі стали заручниками свого глупства…
 
Цілковито незрозумілий також протест ПР проти визнання Голодомору геноцидом. Мені здається, що тоді партія й зламалася: голосування на фракції щодо позиції по Голодомору було чи не останнім нашим пов­ноцінним голосуванням. До цього моменту ми всі без винятку проекти законів обговорювали, могли заперечувати, й іноді «інша» думка ще враховувалася. В лютому 2007-го фракцію взагалі вже перестали збирати, лише під час голосування Чечетов махав рукою або згори донизу, або справа наліво… Ці відмашки замінили будь-яку систему прийняття рішень.
 
У. Т.: Які ще групи в партії, крім Колесникова, зациклені на ідеї «другої державної»? Клюєву воно дуже треба?
 
– Думаю, Клюєву воно сто років не треба. Й іншим так само. Але на наступних виборах це знову буде центральним пунктом, причому абсолютно програшним для партії. На виборах 2007 року від нас чекали розумної соціально-економічної програми, нормального протиставлення «конструктивної» опозиції неконструктивній владі. Я минулі вибори, як і позаминулі, відпрацював по пов­ній програмі, вдома практично не з’являвся. Пам’ятаю, був у Маріуполі, телефонують мені на мобільний із якогось радіо, просять включитися в програму. Одразу запитання: щойно Колесников заявив, що останні два тижні ПР вестиме кампанію лише за трьома напрямами, два з яких – проти НАТО та щодо надання статусу другої державної російській мові, як ви до цього ставитеся? Я лише зміг сказати – а хто прийняв це рішення? Я не приймав. Я, третій номер у списку, вперше від вас про це чую, мої колеги, котрі їздять по областях, теж такого не вирішували. Хто прийняв, кажу, той нехай їздить і розказує людям, і подивимось, який буде результат. До вечора мені Колесников уже надзвонював із криками, як я посмів зруйнувати позицію партії… А після виборів ми побачили цей результат. При тому, що розраховували провести у ВР від 200 до 220 людей, усі соціологи про це говорили, дістали 155 мандатів. Донецька область, на яку було зорієнтовано питання «другої державної», дала на 130 тисяч голосів менше, ніж раніше. Люди чекали, що ми захищатимемо їхнє право нормально жити, виживати, а ми їм знову нав’язали оце політиканство. Ми недобрали на Сході України близько півмільйона голосів і пов­ністю втратили Захід і Центр. Цей дурний принцип фактично позбавив нас шансу самостійно створити більшість у ВР.
А головне – на майбутніх виборах вони знову наступлять на ті самі граб­­лі!
 
Вибори без вибору
 
У. Т.: Як усе ж таки ставляться до цього «політиканства» спонсори партії? Якою буржуазією вони себе відчувають – національною чи компрадорською?
 
– Безумовно, національною. Не можу повірити, що Ахметов чи інші заможні люди, чиї підприємства з сот­нями тисяч робітників виробляють значний шматок ВВП України, в захваті від того, що їм доводиться працювати в цій системі координат. Але який у них вибір? У нинішній Україні бізнесу лишатися без політичного прикриття небезпечно. Перейти в якийсь абсолютно інший проект із туманними перспективами й починати когось фінансувати і розкручувати
з нуля?..
 
У. Т.: Чому Партія регіонів не зробить ставку на іншу кандидатуру, не на Януковича?
 
– Яка Партія регіонів? Партія Януковича! Є певна харизма 2004 року. Він ледве не став президентом, весь його електорат це пам’ятає. Нехай ця харизма ґрунтується не на якихось особистих якостях, але як ірраціо­­нальне явище є в партії лише в нього. До того ж, він дуже добре вміє створювати враження своєї незамінності. Пам’ятаю, на одному з засідань чи фракції, чи політради він хвилин 30–40 розповідав, як він цю партію створював, як при Кучмі добивався, щоб її заповажали, щоб у парламенті була окрема фракція… Піднімав людей, які насправді все це робили, – Рибака, Звягільського – й питав, чи правильно він каже… І нікому не спало на думку заперечити. Всі, хто напередодні в курилках збирався йому «все сказати», розуміли – хазяїн говорить. Ця домінанта над вищим партійним керівництвом є колосальною.
Утім, думаю, в БЮТ атмосфера схожа, в «Нашій Україні» було подіб­­не, поки все не розвалилося…
 
У. Т.: Як ви оцінюєте призначення Азарова головою виборчого штабу регіоналів?
 
–До речі, Азаров точно був серед тих трьох-чотирьох людей, які знали, що на Трійцю Янукович заявить про «крапку в переговорах» із БЮТ. Можливо, саме слово Азарова стало вирішальним. Він стежив, щоб Янукович не втік і таки сказав ту фразу журналістам.
 
…Де вони в такому разі збираються брати гроші на виборчу кампанію, не уявляю. Азаров, як перший віце-прем’єр, звісно, зміг би вичавити з бізнесу, як через м’ясорубку, мільйон доларів, але Азаров у опозиції… Весь бізнес, і бізнес Партії регіонів, зокрема той, на чиї гроші дехто дуже сподівається, ненавидить Азарова чорною ненавистю.
 
У. Т.: Ви ж кажете, що в них немає іншого вибору, крім підтримати Януковича…
 
– От якраз Азаров може зробити так, що вони почнуть шукати цей інший вибір, прагнучи вкласти хоч у Тимошенко, хоч у Тігіпко – тільки
не в Януковича…

 

[1383]

 
БІОГРАФІЧНА НОТА

 

 
 
Тарас Чорновіл
Народився 1964 року у Львові в родині дисидента й журналіста В’ячеслава Чорновола, засновника Народного руху України (загинув в автокатастрофі в 1999 році) та української культурної й церковної діячки, медика Олени Антонів.
Навчався на біологічному факультеті Львівського університету, в Інституті підвищення кваліфікації при Львівському університеті (спеціальність – «міжнародне право»).
З 1985 року – член Української Гельсінської групи, один із засновників Союзу незалежної української молоді.
З 1999 року працював в апараті Народного Руху, був головним редактором газети «Час».
Обирався депутатом Верховної Ради 3-го, 4-го (висунутий блоком «Наша Україна»), 5-го і 6-го скликань (4-й і 3-й номер відповідно у виборчому списку Партії регіонів).
На виборах президента 2004 року – довірена особа кандидата Віктора Януковича, керівник його виборчого штабу.
У вересні 2008 року заявив про вихід із Партії регіонів.