▪   Жанна Безп’ятчук

Занедбана Росія

REUTERS
За два десятиліття без системних реформ та модернізації російські індустріальні містечка опинилися на межі виживання. Російською провінцією ширяться протести невдоволених
Матеріал друкованого видання
№ 21 (134)
від 28 травня, 2010

 

Маленьке містечко Пікалеве в Ленінградській області, донедавна нікому не відоме, персоніфікувало ту хронічну, глибоку, сіру депресію, в якій упродовж останніх 20 років живе населення російських мономіст, тобто міст, які залежать від одного-двох містоутворювальних підприємств. А це щонайменше третина росіян. При цьому списки мономіст-невдах видозмінюються: за одними підрахунками їх налічується 235 по всій Росії, за іншими – 335, ще за іншими – до 1000.

По справедливість – на траси

Феномен Пікалева – це феномен містечка, де всі звикло зранку йдуть одними й тими самими заводсько-фабричними маршрутами, де гарячу воду й тепло в квартири постачає місцева ТЕС, що повністю зав’язана на містоутворювальному підприємстві, де прибутковість продовольчих магазинів прямо пропорційна дохідності головного підприємства. Радянська економіка, як відомо, цураючись будь-якої конкуренції, базувалася на принципі інтеграції виробничих ланцюгів і суміжності зусиль. Як наслідок виникали виробничі територіальні комплекси, навколо яких будували нові індустріальні міста. Після розпаду СРСР ці ланцюги порвалися повсюдно, залишилися ті виробництва, що могли претендувати на отримання швидких не просто прибутків, а надприбутків. І це був перший удар по містах, які трималися на двох-трьох ключових заводах.

Далі, в 1990-х, Росія змарнувала свої шанси мобілізуватися для мінімальної модернізації та реформування економіки, які б урятували мономіста від занепаду. Потім на світових ринках пішли вгору ціни на нафту – й усі могли якийсь час не помічати ілюзорності добробуту міст на кшталт Пікалева чи Мєждурєченська. Й ось, нарешті, глобальна економічна кри­­за виступила лакмусовим папірцем системних, структурних проблем мономіст. Але й за нових реалій місцева, регіональна та федеральна влади гасять муніципальні катастрофи в ручному режимі, звертаючи справжню увагу на проблеми людей лише тоді, коли останні у відчаї перекривають дороги. В умовах терпимої стагнації ніхто не хотів модернізовувати економіку, в умовах кризи – всі борються за елементарне виживання. А вже як усі містоутворювальні підприємства стоять мертво, знетямлені люди починають діяти. Коли в 2009-му в Пікалевому зупинилися всі три підприємства, жителі міста спочатку штурмували місцеву адміністрацію, а потім перекрили федеральну трасу. Автотраса чи залізниця стає єдиним аргументом тоді, коли на людей роками не зважають.

Менеджери зі спа-салонів

При цьому аргументи про містоформувальну роль підприємства новим власникам байдужі. На керівні посади вони призначають московських топ-менед­­же­­рів, які живуть у заміських котеджах, ходять до спеціально зведених для них за кошти заводів спа-салонів і вираховують формули швидкої надприбутковості, зокрема за рахунок економії на людських ресурсах і відмови від запровадження нових технологій. Так, на прибутковій навіть в умовах світової кризи шахті «Распадська» в Мєждурєченську 20 гірників працювали за 40. Крім того, коли загальні правила гри і в конкретній галузі зокрема, і в економіці в цілому непрозорі, кваліфікованість делегованих на стратегічні місь­­кі підприємства управлінців нічого не гарантує. Генеральним директором і одним із міноритарних співвласників «Распадської» є Ґєннадій Козовой, котрий має репутацію одного з найкращих менеджерів у масштабах усієї Росії.

Далі, за рідкісними винятками, соціальною інфраструктурою міст нові власники майже не опікуються. Сьогодні в Росії тільки говорять про те, що великий бізнес, який приходить у мономіста, має робити внески у формування інтегрованої (муніципальна плюс виробнича) системи охорони здоров’я та громадського транспорту. А тим часом середня тривалість життя російських чоловіків найнижча в Європі – 59 років, жінок – 71 рік. Алкоголізм, безробіття, виробничі ризики, брак нормального медичного обслуговування в провінції тягнуть цей показник униз.

Експерти нарікають також на те, що до певної міри в своєму жалюгідному становищі росіяни з мономіст винні самі. Люди не хочуть адаптовуватися до нових реалій, не мобільні, не шукають роботи деінде, не набувають нових навичок, нічого не вивчають, а чекають, допоки держава чи влас­­ник-олігарх не спустить їм якийсь шмат ресурсів для прожиття. Більш діяльнісні та підприємливі для того, щоб вижити, вирушають у далекі світи. Але на якісь кардинальні життєві прориви спроможні хіба одиниці.

З іншого боку, позитивні приклади адаптації людей є. Приміром, росіяни з мономіст Далекого Сходу й Сибіру змогли організувати непоганий бізнес із постачання корейських і японських автомобілів. Але потім держава, апелюючи до інтересів російсь­­ко­­го виробника, підвищила ввізне мито для іномарок. Інакше кажучи, інтереси олігархів від автопрому перемогли. Результат – масові заворушення у Владивостоку та інших містах.

Інноградобудівництво

Сьогодні в Росії циркулює кілька ідей щодо того, як треба піднімати з руїн мономіста з неефективними підприємствами. Дехто вважає, що потрібно заміщати імпорт товарів широкого вжит­­ку з Китаю власним виробництвом, тобто будувати по одному компактному й технологічно простому виробництву в кожному містечку. Це підвищить рівень життя, але не модернізує економіки. Дехто вважає, що без тотальної реформи всієї економічної системи, її осучаснення підняти рівень і якість життя третини населення країни, яке проживає в занепалих містах, не вдасться. Владіслав Інозємцев, директор Центру досліджень постіндустріального суспільст­­ва, назвав Газпром головним оплотом демодернізації російської економіки. Відповідно без його реформування неможлива справжня економічна модернізація – й далі по ланцюгу. Дехто, як-от економіст Григорій Явлінський, вважає, що жодних системних зрушень в російській економіці не буде доти, доки не відбудеться політичної лібералізації й реформування.

А тим часом за президента Дмітрія Мєдвєдєва вже діє комісія з модернізації. На найближчі три роки на омріяну модернізацію економіки, зокрема виведення з хронічної кризи мономіст, виділено 800 млрд руб. У 2010 році на ці потреби виділили «аж» 27 млрд руб. Приміром, для виведення з кризи шахтарських містечок однієї Ростовської області в короткотерміновій перспективі, за підрахунками експертів, потрібно 50 млрд руб.

Деякі провінційні міста та селища російський уряд збирається піднімати, будуючи там технопарки й наукогради. Вже затверджено проект іннограда «Сколково» в Московській області, що має стати Меккою для західних технологій. Принагідно варто навести такий цікавий факт: близько 300 га, на яких будуватимуть «технологічну Мекку», – земля, що належить олігарху Романові Абрамовічу. На це вказує Станіслав Бєлковскій, президент Ін­­сти­­туту національної стратегії, як на ключ до розуміння мотивів, якими керувалися ті, хто визначав місце й умови зведення іннограда. А загалом за проект із російського боку відповідає російський му­­льтимільярдер, титановий король Віктор Вєксєльбєрг.

Замість висновку

У цій картині реальності російських мономіст, як у дзеркалі, ми можемо впізнати свою українську стихію. Ті самі проблеми, ті самі структурні дисбаланси, та сама спроможність великого бізнесу в особі новочасних товстосумів робити забіги лише на короткі дистанції. Слова «модернізація» та «реформа» в нас також напрочуд популярні й широковживані. Але зважаючи на монологічну констатацію прем’єра Миколи Азарова про те, що в України спільне з Росією майбутнє, важливо знати, яких «успіхів» реально досягла ця країна в справі побудови власного майбуття за два десятиріччя незалежного плавання.

 

 

Мєждурєченськ, Кемеровська область, 14 травня 2010 року

За шість останніх років у Мєждурєченську лише у великих аваріях загинули 170 гірників. 8 травня 2010 року на одній із місцевих шахт «Распадська» стався черговий вибух, унаслідок якого загинуло щонайменше 67 шахтарів.

Гроші за свою працю гірники отримують не погодинно, а залежно від виконання встановленого плану. Європа та Північна Америка вже давно відмовилися від такого підходу, а в багатьох країнах його ніколи не застосовували. Прив’язка до плану змушує шахтарів гарувати понаднормово, замотувати датчики, що сигналізують про небезпеки аварій, скотчем, виконувати роботу за двох тощо. При цьому різниця між звичайною зарплатою шахтаря (у середньому 25 тис. руб.) і «стахановською» – лише 10 тис. руб. (тобто найбільше, на що можуть розраховувати гірники, – 
35 тис. руб.).

Після трагедії на шахті «Распадська» 3,6 тис. осіб лишилися без роботи. На перший стихійний мітинг протесту шахтарів спровокував директор ЗАТ «Распадська» Ґєннадій Козовой, який заявив, що його підлеглі отримували по 80-100 тис. руб­лів, а тому не страшно, якщо вони в період простою шахти отримуватимуть 2/3 своєї зарплати. Обурені брехнею директора, 14 травня шахтарі вийшли на стихійний мітинг, вимагаючи від Козового, керівництва міста й області відповісти, що за 80 тис. рублів вони отримують (працівники «Распадської» прийшли із квитанціями про зарплату розміром 15–25 тис. рублів). «Ми раби, справжні раби», – казали найсміливіші мітингувальники. Не дочекавшись реакції влади, близько 200 осіб перекрили залізничний шлях Новокузнецьк – Абакан. Акцію протесту розігнав ОМОН, відтіснивши людей за допомогою щитів.

Влада намагалася замовчати інформацію про кузбасівські бунти. 15 травня в Мєждурєченську вводять план «Крєпость» – перекривається в’їзд і виїзд із міста. Запроваджують жорстку цензуру на інформацію з Мєждурєченська.

Модель власності шахти «Распадська» є прикладом уже класичної схеми віддалення російських стратегічних підприємств від своїх справжніх власників. Між ними й шахтою щонайменше три шари офшорів. Якщо їх розмотати, то структура прямого володіння цим підприємством виглядала б так: 20% – у вільному обігу на біржах, 40% поділені між топ-менеджерами, решта 40% через «Євраз Груп» належать олігархові Роману Абрамовічу (14,25%) і ще двом його партнерам. Шахта є прибутковою. У 2008 році її прибуток становив $531 млн, у 2009-му навіть в умовах світової кризи – $117 млн. 

Горно-Алтайськ, Алтайський край, липень 2009 року

 

З початку 2009 року місцеве містоутворювальне підприємство ЗАТ «Магістраль», що будує мости, дороги та злітні смуги, відправило у вимушену відпустку або звільнило близько третини своїх працівників. На початку липня 2009-го працівники «Магістралі» кілька разів намагалися перекрити трасу, 10 липня на якийсь час їм це вдалося. Вони заблокували федеральну трасу М52, що веде з Новосибірська до кордону з Монголією. Люди вимагали роботи й виплати заборгованостей із зарплати. Тоді ОМОН силою витіснив працівників підприємства з шосе.

З коментарів щодо конфлікту, які озвучили топ-менеджмент підприємства і представники регіональної влади, випливало, що світова фінансова криза була лише каталізатором кризи на підприємстві, а не першопричиною. Голова регіону Алєксандр Бєрдніков звинуватив керівництво ЗАТ «Магістраль» у маніпулюванні настроями людей у корисних цілях та неефективному управлінні. За словами ж директора підприємства Васілія Піряєва, винна в усьому саме регіональна адміністрація, яка не давала компанії замовлень, бо її чиновники розподіляли їх поміж «своїми» фірмами.

Пікалево, Ленінградська область, травень – червень 2009 року


Восени 2008 року в Пікалевому з населенням 20 тис. осіб зупинилися всі три містоутворювальні підприємства: «БазелЦе­­мент-Пікалево», «Пікалевський цемент» і «Метахім». За деякий час зупинилася місцева ТЕС. 20 травня 2009 року після стихійного мітингу група пікалевичан штурмувала місцеву адмініс­­т­­ра­­цію. Люди увірвалися на чиновницьке засідання. Але місцева влада намагалася завуалювати конфлікт. Не обійшлося без олігархічного чинника: власником підприємства «БазелЦе­­мент-Пікалево» є наближений до Кремля російський товстосум Олєґ Дєріпаска. Після того як 2 червня жителі міста перекрили федеральну трасу Нова Ладога – Вологда, катастрофу в місті приїхав гасити власноруч прем’єр Владімір Путін. А резолюцію щодо вирішення проблем містян підписували на капоті чиновницького автомобіля. Демонстративно перед телекамерами очільник російського уряду примушував Олєґа Дєріпаску підписати новий договір щодо поставок нефелінового концентрату його підприємству. Серйозні проблеми в місті почалися ще 2006-го. До того вже порушилися всі територіально-виробничі ланцюги, що склалися за радянських часів.

Владивосток, Приморський край, 14 грудня 2008 року



Протести у Владивостоці – дуже своєрідний випадок, що не підлягає логіці інших бунтів у російських мономістах. Тут ідеться про росіян, які, втративши роботу, спромоглися успішно адаптуватися до нових умов, але їхня «стабільність» була нетривалою. Жителі маленьких міст Примор’я змогли переорієнтуватися на постачання, продаж та обслуговування іноземних іномарок. Там за 15 пострадянських років склалася розвинена структура автобізнесу. У цій царині було задіяно близько 200 тис. осіб, зокрема майже всі жителі Уссурійська, Великого Каменя, Находки та ще кількох містечок Сибіру й Далекого Сходу Росії. Але наприкінці 2008-го російський уряд вирішив підвищити ввізне мито на іномарки, що автоматично призводило до зниження попиту на іноземні автівки й втрати єдиного заробітку для населення занепалих приморських міст. Жодних компенсаторних механізмів запропоновано не було. Тоді близько 1,5 тис. автомобілістів виїхали на акцію протесту, перекривши Корабельну набережну Владивостока та центральну вулицю Свєтланську. Наступну акцію протесту 21 грудня 2008 року розігнав ОМОН. Проблему не вирішено й досі. Спорадичні акції протестів підприємців-автомобілістів спалахують у різних російських регіонах.

Світлогір’я, Приморський край, літо 2008 року



Працівники міського гірничозбагачувального комбінату, що є приморською філією ТОВ «Руський вольфрам», оголосили безстрокове голодування. З 1800 мешканців селища Світлогір’я у збагаченні вольфраму задіяні понад 300 осіб. Раніше підприємство було прибутковим. Концентрація вольфраму в тутешній руді надзвичайно висока – близько 6%. Видобуток цього металу є рентабельним уже за його концентрації на рівні 0,3–0,6%. Але власники підприємства занедбали виробництво, і це при тому, що продукція цього ГЗК – сировина для вольфрамо­вмісних сплавів, незамінна в атомній і космічній промисловос­­ті. Влітку 2008 року бунт місцевих жителів втихомирили, виплативши кожному з працівників по 7 тис. руб. (1800 грн). Однак восени – взимку 2008–2009 років люди знову залишилися без зарплати. За свідченнями лідера профкому працівників ГЗК Лєоніда Отнякіна, після багатомісячних невиплат навіть мізерних зарплат мешканці селища реально голодували, залишаючи все, що в них є (картоплю з городів), дітям. Навесні 2009-го в селищі відбулися нові акції протесту. Досі невдоволене населення періодично заспокоюють незначними виплатами.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.