▪   Лесь Белей

Жити культурою

ФОТО: Олександр Чекменьов
Вальдемар Домбровський про польський досвід організації культурного життя
Матеріал друкованого видання
№ 11 (124)
від 19 березня, 2010

Вальдемара Домбровського називають найефективнішим міністром культури Польщі цілком заслужено. Йому вдалося реформувати неповоротку пост­комуністичну систему управління культури в країні й спрямувати кошти на розвиток найбільш занепалих галузей. До заслуг Домбровського можна зарахувати налагодження ефективної підтримки польського кінематографа, відродження бібліотек, формування регіональних колекцій мистецтва, а також активне просування польської культури за кордоном. За час свого перебування на посаді міністра культури Польщі (2002–2005) він збільшив бюджет міністерства на 100% і створив «Національну стратегію розвитку культури на 2004–2013 роки». Каденція Домбровського на посаді міністра дається взнаки і донині, адже дієві механізми, закладені ним у польському Мінкульті, цілковито підтримують його наступники. Досвід пана Вальдемара в організації культурного життя Польщі має велику цінність для України, чиї міністри культури так і не спромоглися на бодай найменші реформи. Зараз він очолює Національну оперу у Варшаві й Шопенівський комітет із відзначення 200-ї річниці видатного польського композитора. Вальдемар Домбровський відвідав Україну в межах спільного проекту Книгарні «Є» та Польського Інституту у Києві «Європейський досвід: Польща».

У. Т.: Ви були безпосереднім учасником змін системи управління культурою, наприклад, в уряді Тадеуша Мазовецького. Як виглядав цей процес?

– Стисло описати цей процес неможливо. У 1989-му ми бажали долучитися до демократичних країн і встановити ринкову економіку, тобто пірнути в океан зовсім іншого світу. Проте майже нічого не знали про ці механізми. Тобто стрибали у басейн головою вниз, не запитуючи, чи є в ньому вода. Єдиною людиною, яка щось знала, був віце-прем’єр Лешек Бальцерович. Він був джерелом віри інших, зокрема й моєї. Початок 1990-х був страшенно важким для польської культури. Це час зміни економічної системи, гіперінфляція. Тому нам, людям культури, було важко просити якісь гроші. Але я вірив, що настане час змін, і не помилився.     

У. Т.: Чи не могли б ви поділитися своєю філософією культурного менеджменту, підсумувавши її у кілька пунктів?

– По-перше, потрібно створити певний альянс довкола сенсу культури, відкинути тривіальну інтерпретацію культури як галузі й визнати її простором спільних цінностей, довкола яких концентруються інші виміри публічного жит­тя, наприклад, економічного та ін­ди­­відуального. Це фундамент. Робітник біля верстата, якщо він культурний, працює краще, вже не кажучи про інші професії. По-друге, в культурі слід уникати заполітизованості, характерної для недозрілих демократій. Це, приміром, означає, що посадовці мають не тільки думати про свою каденцію, а й працювати на перспективу. Сенс культури визначає людська природа, тому сіють навесні, а жнуть восени. ­По-третє, потрібно визнати, що найбільшою цінністю народу є ­талант, бо це дар Божий, над розвитком якого необхідно пра­цювати. І йдеться не лише про мистецький талант, а й про талант у кожній сфері. Питання реалізації національних талантів визначає добробут цілих країн і націй. Прикро згадати, скільки моїх дуже талановитих співвітчизників працюють сьогодні для добробуту США та інших країн...

У. Т.: Опишіть, будь ласка, функції інституцій, які ви сформували під час своєї каденції: Інституту кіномистецтва, Театрального інституту, Інституту книжки, Аудіо-візуального інституту...

– Йшлося про те, щоби реформувати діяльність міністра та функціонування міністерства таким чином, аби мої працівники мали справу тільки з бюрократією. Хороший службовець володіє знаннями у площині схем, документів, правових регуляцій тощо, але не має високої компетенції в окремих галузях і не може мати її теоретично. Тому я вирішив винести за межі міністерства рішення, що вимагають високої компетенції, і створити певні інституції культури чи навіть мистецтва.

Інститут кіномистецтва сформувався на основі нової правової бази, найсучаснішої в Європі, що, зрештою, ґрунтувалася на схемах Франції та країн Скандинавії. Її мета – це, по-перше, допомога у створенні художніх фільмів, документалістики й анімації, тобто у всіх полях кінотворчості. По-друге, це популяризація кіномистецтва, тобто допомога проектам, що мають високу мистецьку цінність, але є неконкурентними на ринку. По-третє, це підтримка всієї теоретичної та підготовчої діяльності. Ми побачили, що найбільшою помилкою європейського кіно є недостатня робота над сценаріями. У кінематографії є одне дуже важливе правило: з поганого сценарію не можна зробити хорошої стрічки. Тому ми виділили багато коштів на підготовчу роботу в польському кіно, на так званий девелопмент. А ще організували прозору систему оцінювання кінопроектів із перспективи кі­но­мистецтва, глядача та культурного просування.

Мета Інституту книжки – просувати польську літературу за межами країни. Переклад польської літератури – це хобі, й важко собі уявити, щоб хтось міг із цього жити, тож ми мали знайти інструмент зменшення ризику потенційних перекладачів і видавців польської літератури за кордоном. Встановили циклічну нагороду для найкращих перекладачів, створили низку стипендій.

Усі ці інститути мають подібні назви, але насправді вони різні. Деякі журналісти іронізували, що коли Польща програла на «Євробаченні», то треба було ще створити Інститут пісні, але ті медійники не заглиблювалися у проблематику. Театральний інститут – це місце, де твориться історична пам’ять, тобто збираються всі свідчення про діяльність польського театру, що є досить ефемерним мистецтвом. Театральне мистецтво триває, доки триває сценічна дійсність. Тоді постає питання: який сенс має збереження пам’яті про театр? Як на мене, це дуже важливо, бо театр відіграє значну роль у польській культурі. Також цей інститут має велику освітню роль для молоді й старших людей. Він веде багато цікавих освітніх програм, що наближують театральне мистецтво.

Завданням Аудіо-ві­зуаль­ного інституту є документування найбільших досягнень сучасної польської культури. Він має в цифровому форматі записувати реальність, щоб наступні покоління змогли знати про нас якнайбільше. 

Я організував ще багато інших інституцій, як, наприклад, Європейський центр казок, але тут уже тільки подав ідею, а реалізували її органи місцевої влади.

У. Т.: Які позитивні результати мала діяльність Інституту книжки? Чи зросла присутність польських авторів на світовому видавничому ринку?

– Мені тепер важко сказати. Сумарно за десять років з’я­ви­лося 800 найменувань перекладів польської літератури.

У. Т.: Усі ці інститути мають величезні бюджети. За часів вашої роботи міністром бюджет Мінкульту Польщі збільшився на 100%. Як вам вдалося створити таке диво?

– На початку 1990-х я чотири роки був віце-міністром культури в першому уряді «Солідарності». Це була зовсім інша країна. Вже тоді я бачив, що міністр культури повинен зайняти міцну позицію в межах уряду, він не має права бути декорацією. Тому завжди старанно готувався до економічних дискусій, дискусій з питань євроінтеграції та закордонної політики. У результаті увійшов до групи міністрів, які могли щось запропонувати. Тому до моїх бажань збільшити бюджет культурної сфери дослухалися. Я починав, маючи 1,8 млрд ­злотих, а закінчував каденцію з 2 млрд плюс європейські фонди (нинішній курс нацбанку: 1 злотий = 2,8 грн. – Ред.).

У. Т.: Ви змінили автоматичний рівнозначний розподіл коштів між воєводствами на систему виділення грошей для найкращих проектів. Є якийсь один державний фонд чи кожен регіон має свій?

– Насправді модель змішана. Колись організатор якогось заходу або орган місцевої влади звертався до міністра з проханням про фінансування, а сьогодні ми створили кільканадцять так званих операційних програм, що підтримують сучасне мистецтво. І тепер потрібно просто зареєструватися у цій програмі, й спеціалісти розглянуть твою пропозицію. Наприклад, на відзначення Року Шопена міністр культури Здроєвський виділив величезну, як на польські реалії, суму – 50 млн злотих. Надіслали багато чудових проектів, бюджет яких значно перевищив ці 50 млн, тому треба було вибирати. Тепер це не так, як колись, – лист і відповідь, є чіткий план оцінювання і конкурс. А воєводства мають власні фонди. Як міністр я завжди намагався здійснювати змішане фінансування найважливіших проектів, тобто виступав ініціатором, очікуючи від місцевої влади співфінансування.

У. Т.: Критики цієї системи закидають, що на виділення коштів часто впливає протекція чи особисті зв’язки. Чи не стикалися ви з корупцією?

– Я ніколи не мав із цим жодних проблем. А виключити таку можливість неможливо з однієї простої причини – Єва колись з’їла яблуко в Раю. Це людська природа. Звісно, слід робити все можливе, щоб мінімізувати патології. У клопотанні для виділення коштів все просто: є інтернет-сторінка для реєстрації зі зрозумілими критеріями. Звісно, люди можуть помилитися, але шанс на свідому помилку мінімальний.

У. Т.: А як балансувати між ринком, що саморегулюється, і державними проектами в культурі, тобто як розпізнати проекти, що потребують підтримки?

– Міністр культури має допомагати механізмам ринку, а там, де це потрібно, мусить протидіяти їм. І вся мудрість полягає в тому, щоб розпізнати ці дві ситуації. Мені здається, це просто. Там, де є якісь тонкі цінності, не сумісні з функціонуванням ринку, але зникнення яких було би втратою для культури, повинен з’я­ви­тися мудрий меценат.

У. Т.: Україна, на жаль, не може використовувати допомогу Євросоюзу. Як би ви порадили шукати кошти на культуру в межах країни?

– Це дуже серйозна проблема. До певного часу Польща також була позбавлена допомоги ЄС. Приміром, закон про кінематографію, який ми ухвалили, не має нічого спільного з Євросоюзом. У ньому йшлося про податкове зобов’язання медіа-магнатів, які використовують загальний ефір, сплачувати певні податки від реклами. Так, у Польщі це 1,5%. Спочатку в нас була велика проблема з цим, і я ледве не став жертвою конфлікту, але сьогодні всі задоволені, рівень польського кіно суттєво зріс, нас почули у європейському кінодискурсі. Тобто потрібно шукати якісь податкові механізми. А також подумати над іншими схемами. Наприклад, мінімальна обов’яз­кова сплата на декорацію, яку я не встиг запровадити у Польщі. Тобто якщо хтось будує хмарочос, то він зобов’язаний замовити кілька пам’ятників для декорації холу. Так будувалися Рим і Париж. Звісно, девелопери викручуватимуться.

У. Т.: Чи була в Польщі підтримка культури з боку так званих олігархів?

– 1990-ті – це успіх багатьох людей, які перейшли горизонти власної уяви. Заможні високо­освічені люди охоче ангажувалися у різні мистецькі та культурні проекти. То був найпло­довитіший час спонсорства у Польщі, але потім почалося кілька несприятливих процесів. По-перше, приватні фірми перетворилися на корпорації, з’я­ви­ли­ся департаменти піару, і вони вже оцінювали всі мистецькі проекти з погляду продукту, що рекламувався. Тобто на зміну широкій душі спонсора прийшов чистий маркетинг. Це погано, бо, як на мене, можна дбати про загальний імідж компанії, а не тільки вузько думати про цільового споживача. По-друге, більшість польських компаній перенесли свої центри до Франкфурта, Брюсселя, Лондона тощо. Ці центри мають свою глобальну корпораційну філософію. Наприклад, підтримують тільки вокальне мистецтво. Підтримують не культурне життя, приміром Варшави, а радше корпоративні інтереси тієї чи іншої фірми. І по-третє, був відомий скандал Ривіна (продюсер польського кіно, спійманий на корупції – Ред.) і низка інших скандалів та псевдоскандалів, що виникали у межах недозрілих політичних дебатів. Через них бізнесмени стали обережними і непомітними. Вони почали вагатися, чи братися їм за доброчинність. Ці три елементи наклалися один на одний, і сьогодні значно важче знайти спонсора для культурних ініціатив, ніж це було десять років тому.

У. Т.: У нас трохи інша ситуація, бо українське суспільство, як і найбагатша його частина, не таке гомогенне, як у Польщі. Дуже часто наші олігархи мають постколоніальне мислення, їх важко схилити до підтримки власне української культури. Що б ви порадили у цій ситуації?

– Людям культури я пораджу не простягати по-же­браць­ки руку, а змусити потенційного спонсора пережити спільний культурний досвід, дати відчути насолоду від участі у важливому акті культури, мистецтва, су­спільства. Цей зв’язок – ти маєш гроші, а я – талант – тривіально простий; він сьогодні вже не діє, бо справді великі гроші заробляють люди великого таланту. Їхній талант – це використання історичних обставин для набуття економічного сенсу. І митець має трактувати цих багачів як партнерів переживання свого продукту, а не як джерело грошей.

У. Т.: У вашій філософії культури книгодрукування – це основа культури. Чому?

– Я вважаю, що досвід читання – найповніший досвід культури, бо формує базові сенси людства. Я шаную всіх, хто може написати більше ніж п’ять сторінок. Якщо хтось пише хорошу книжку, то мав перед цим прочитати 100 інших. Якщо хтось пише чудову книжку, то мав перед цим прочитати 1000. Тобто вид мудрості, що випливає з книжок, – це надзвичайна цінність. Сьогодні ми живемо під пресингом нарації відеокліпів, що калейдоскопічно міняються перед очима. Часом природною потребою людини є рефлексія, обдумування певних ключових моментів. І все це дає читання. Також воно розвиває уяву і вразливість на різні сенси, тобто це зусилля, які тебе покращують і не залишають жодного сліду насилля над тобою. Читання особливо важливе для дітей. Воно визначає їхню долю. В Англії провели дослідження, що тривали десять років. І виявилося, що діти, яким читали казки і яких привчили читати, на 30% краще долають життєві виклики, тобто живуть краще, ефективніше працюють, цікавіше відпочивають. Коли я проаналізував стан читання в Європі, то побачив, що найбільше читають найбагатші країни світу: скандинави, німці, французи, англійці. Це означає, що кількість і якість прочитаних книжок безпосередньо позначається на якості економічного, політичного та індивідуального життя і на загальному цивілізаційному рівні.

У. Т.: Як ви зреформували цю галузь у Польщі?

– Я у 30 разів збільшив фонди на закупівлю книжок для бібліотек, а точніше у 60 разів, бо змобілізував місцеву владу, щоб вона подвоїла ці фонди, які я отримав в уряді. Почалося нове життя бібліотек, які вважаю за центральні культурні інституції. У нас зазвичай легковажили бібліотеками, вважаючи їх за вчорашній день, але у Скандинавії чи Німеччині вони відіграють роль центрів культурного життя. Тому я підвищив статус бібліотек, але не тільки декларативно, а й системно. Я намагався, щоби ті гроші, які надходять на закупівлю книжок, оминали оптові бази і спрямовувалися безпосередньо до місцевих книгарень. Ще я відкрив Інститут книжки. Це були ключові елементи реформ.

У. Т.: Ви наголошуєте, що ваш пріоритет – повсюдний доступ до багатств культури. Які інструменти ви використовували для досягнення цієї мети?

– Найважливішим був правильний діагноз. Я зібрав науковців із різних галузей, які працювали понад рік над зрізом ситуації. І побачив колосальну різницю в можливості доступу до багатств культури в Польщі. У деяких регіонах навіть у про­порції 1:7.

У. Т.: Йдеться про формування «Національної стратегії роз­витку культури на ­2004–2013 роки»?

– Так. І в межах цієї стратегії ми ставили собі за мету популяризувати читання, підтримувати книговидання, а також розвинути культурну інфраструктуру, що визначає якість життя суспільства. Ми говоримо про багатства культури, але тут не йдеться про вишукану виставу, оперу чи балет, а про доступ до книжки, газети, будь-якого концерту. Протягом десяти років ця інфраструктура розвивалася дуже слабо, адже треба було ліквідувати прогалини минулого. Маючи перспективу вступу до ЄС і відповідно використання європейських фондів, я створив про­­граму «Зобов’язання міністра культури», що давала перспективу фінансування проектів із кошторисом понад 100 тис. злотих.



У. Т.: Ще один цікавий проект вашого авторства називається «Знаки часу». Які цілі ставив перед собою цей проект, чи є результати?

– Цілей було кілька. По-перше, йшлося про відновлення традиції колекціонерства у Польщі та формування регіональних колекцій. У нас була дуже слабка система фіксації мистецької дійсності. По-друге, про підтримку сучасної творчості. Ми створили фонди для закупівлі творів мистецтва. Цим займаються компетентні комісії і таким чином фінансують найдостойніші мистецькі середовища. По-третє, ми прагнули створити арт-ринок у Польщі. До того він був ілюзорним: 100 багатіїв купували картини 100 найвідоміших художників. Ми хотіли, щоб люди незалежно від своїх фінансових можливостей зацікавилися купівлею рисунків, фотографій, а не тільки Яна Матейка чи Маґдалени Абаканович. І це вдалося. Ще одна мета – будівництво експозиційних зал. У 1930 році в Лодзі відкрився Музей сучасного мистецтва, після нього – жоден. Ми відкрили музеї в Торуні, Лодзі, вже є проекти для Кракова, Катовіц, Вроцлава та Варшави. Чим важливий національний музей сучасного мистецтва? Він відіграє таку саму роль у мистецтві, як в економіці нацбанк: визначає стандарти.

У. Т.: В одному інтерв’ю з вами я читав про необхідність нової культурної освіти для Польщі. Думаю, це проблема всіх пост­комуністичних країн. Як можна провести такий освітній процес?

– Ось, власне, за допомогою таких реальних програм, не через накинуті теми для вивчення. Потрібно зібрати людей довкола тем, які накладаються на їхні зацікавлення. В Інституті кіномистецтва є розбудована освітня програма. Готуючись до Року Шопена, ми розробили спільно з педагогами освітню програму для шкіл. Думаю, освіта актуальна не тоді, коли вона накинута зверху, а тоді, коли викликає природну цікавість, що змушує людину заглибитись у певні справи згідно із заданою концепцією.

У. Т.: У ваших інтерв’ю можна натрапити на твердження, що у ХХІ столітті джерелом цивілізаційного поступу є знання і талант, а також, що культура – це база економіки. Це досить сміливі заяви...

– Сьогодні знецінюються ще донедавна страшенно дорогі природні копалини, тобто залізна руда і нафта. Скоро важливішим буде доступ до чистої води, ніж до нафти. І людські знання будуть вирішальними у визначенні темпу цивілізаційного поступу. Погляньте, як центр цивілізації пересунувся в Азію. А все тому, що європейці й американці стали лінивими. Вже немає сьогодні такого напруження в європейських університетах, як це було колись. Тепер вона перенеслася до Кореї та Китаю. В китайських університетах конкурс становить 40 тис. осіб на місце. Тобто, з одного боку, перед нами епоха знань, а з іншого – епоха культури, але культури в моєму розумінні, тобто не фрески чи декорації, а форми людської особи та її готовності відповідати на виклики.

У. Т.: Ще одним викликом сучасності є глобалізація. Як я розумію, ви не належите до глобалістів, але прагнете до культурної інтеграції Європи. Як можна зінтегрувати Європу, не завдаючи при цьому шкоди малочисельним або неконкурентним культурам?

– Власне, в цьому і полягає сенс європейської спільноти. Вперше в історії її будують на повазі до того, що нас вирізняє, а не на нав’язуванні свого бачення. Можна говорити про Римську імперію як про певний варіант європейської спільноти, але там інтегруючим чинником були мечі, сьогодні натомість найокремішніша цінність є нашою спільною цінністю. Гетерогенність Європи – це майже ідеологія. На мою думку, що більше в тобі польського, то більше в тобі європейського, що більше в тобі українського, то більше в тобі європейського. І таку інтерпретацію Європи вважаю геніальною. Це також відповідь на виклик глобалізації.

У. Т.: Ви часто наголошуєте на важливості польсько-україн­сь­ких відносин. З вашої ініціативи з’явилася стипендія Gaude Polonia, завдяки якій у Польщі побувало багато українських митців і літераторів. Як оцінюєте нинішній стан культурних відносин між нашими країнами? І які очікування від України?

– Наші відносини кращі, ніж будь-коли у минулому. Напрямок пошуку відчуття спільноти понад демонами історії – це правильний шлях. Думаю, царину історії потрібно залишити історикам, щоб її чесно дослідити й оцінити, а самим слід зосередитися над спільним майбутнім. Українців не потрібно переконувати в тому, що наше ставлення до вас чесне. Я сам, коли супроводжував президента Квасневського у різних ситуаціях, бачив, скільки він робив для утвердження бачення України з європейської перспективи. Для мене найважливіше, щоб ми знайшли цей європейський сенс, тобто повагу до того, що нас різнить, і водночас потребу співпереживання у різних ситуаціях. Gaude Polonia – це відповідь на цей виклик. У моєму випадку це також мій персональний моральний акт. Я сам, будучи молодим, отримав такий шанс від англійців, американців та німців. Думаю, сьогодні я маю запропонувати щось подібне. 

Біографічна нота

Вальдемар Домбровський

Народився 23 серпня 1951 р. Закінчив факультет електроніки Варшавської політехніки, програму «Лідери розвитку» Гарвардського університету.

1973–1978 рр. – засновник і директор студентського клубу Riwera-Remont.

1979–1981 рр. – заступник директора відділу культури Міської ради Варшави.

З 1982 р. – директор Центру мистецтва Studio.

1990–1994 рр. – віце-міністр культури і мистецтва, голова Комітету кінематографії.

1994–1998 рр. – президент Державної агенції закордонних інвестицій.

2002–2005 рр. – міністр культури Республіки Польща.

Генеральний директор Національної опери (1998–2002 рр., із 2008-го і донині).

 

Вальдемар Домбровський: здобутки

Інститут книжки

Інститут кіномистецтва

Театральний інститут

Аудіо-візуальний інститут

Новий закон про кінематографію

Продюсер понад 70 вистав Театру Studio

Ініціатор Міжнародного фестивалю зірок у місті Мендзиздроє

Об’єднав Національний інститут Фридерика Шопена і Товариство Фридерика Шопена

Створив ­програму «­Шопен-2010»

Започаткував щорічну стипендію для талантів із країн Центрально-Східної Європи Gaude Polonia

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.