Шлях України до ЄС – наука і культура

ФОТО: Андрій Ломакін
Французький культуролог Жорж Ніва про історичну пам’ять і планетарні кордони Європи
Матеріал друкованого видання
№ 31 (92)
від 31 липня, 2009

Його біографія не схожа на шлях кабінетного вченого. Швидше на авантюрний роман, у якому на тлі закоханості в літературу були вигнання з СРСР за зв’язок із родиною Пастернака, служба у французькій армії під час заколоту проти де Голля, таємні переклади творів Солженіцина… Зараз він читає лекції в університетах Старого і Нового світу та поміж інших виділяє спудеїв Могилянки.

 
У. Т.: Таке враження, що простір Європи стискається. Не лише через те, що називається навалою варварів та глобалізацією. Стискається простір європейської самосвідомості, ті константи, на які вона спиралася: ідеї громадянського блага й особистого порятунку. Причому ідея громадянського блага актуальна так само, як і 200 років тому, а ось ідея особистого порятунку абсолютно зникла з громадського обговорення європейців.
 
– Як ви знаєте, християнський спадок вилучили з основ­­­них текстів Конституції Європейського Союзу. Це сталося з ініціативи Франції – президент Ширак хотів, щоб у новій Європі
іммігранти абсолютно інших культур, надто мусульманських, могли почуватися в європейському домі, як у рідному, а не в чужому християнсько-юдейському. Тому спільне європейське минуле починається десь із 80-х років ХХ століття. Але далі йти цим шляхом небезпечно: може розпочатися балканізація нашої європейської пам’яті.
 
У. Т.: Замовчування минулого так само небезпечне, як і педалювання цих подій. Невідомо, що швидше призведе до балканізації: хворобливий
інтерес до цих питань чи їх цілковите ігнорування.
 
 
– Нашу пам’ять багато в чому формують ЗМІ. Саме вони якісь теми обирають, а якісь – виключають. Примирення між Францією та Німеччиною – фундамент нашої нової пам’яті. Але для нашої молоді це вже повітря, фікція. Якась війна, про яку навіть батьки не можуть їм нічого розповісти. Повстання в Будапешті, Солідарність... Східна Європа звільнилася від радянського ярма, але й це вже минулося, хоча й більше відчувається. Ще одна дуже важлива сторінка європейської пам’яті – Катинь. Те, що на Нюрнберзькому процесі не відкинули цієї радянської брехні, що союзники СРСР прийняли її, теж багато про що свідчить. Як жити з цією пам’яттю?
 
У. Т.: Історія брехні – це так само цікаво, як і історія пам’яті.
 
– Авжеж, бо пам’ять завжди містить багато брехні. Неправда – голов­ний критерій пам’яті. Як, приміром, хрещення Франції королем Людовиком. Коли Папа Іван-Павло ІІ приїхав до нас і зібрав величезну кількість людей під Реймсом, він сказав: «Франціє, що ти зробила зі своїм хрещенням? Ви ж усі безбожники. Ви не хочете включити християнський спадок ані до своєї, ані до загальноєвропейської конституції». Вибухнув страшний скандал: яке право має Папа нав’язувати нам своє бачення нашої історії? Навіщо нам давнє, віджиле розуміння Франції як старшої дочки католицької церкви? Для Франції це означало б відмову
від світськості, притаманної нашому суспільству. 
 
У. Т.: Наприкінці ХХ століття категорії добра і зла втратили свою первинну генезу, й між добром християнина, католика, протестанта, православного, юдея і добром атеїста вже не було жодної різниці. Та ось у Європі з’явився мусульманський елемент, і з’ясувалося, що поняття добра та зла дуже навіть визначаються релігійним, культурним, світоглядним, історичним тлом, бо добро християнина або добро юдея цілком може не збігатися з добром мусульманина.
 
– Звичайно, добро залежить від якоїсь духовної вертикалі. Якщо поза нами якась третя особа буде Господь Бог, або Бог Канта, або Бог Христа, то добро стає хитким, хоча Камю довів, що є таке поняття добра, яке твориться колективною працею праведників. У нас поки що поверхове ставлення до мусульманства, тому що воно визначається не нашими великими ісламознавцями, а найчастіше просто присутністю чужих нам людей у наших містах, передмістях: Манчестері, Ліоні або Страсбурі...
 
У. Т.: Вони присутні не лише у передмістях. Вони присутні у самісінькому серці Манхеттена, де були вежі-близ­ню­ки. Це місце реально відчувається як присутність ісламського світу. 
 
– Головна проблема не в ісламі у Європі, а в християнстві у Європі, точніше, у відсутності християнства в наших країнах. Коли у Західній Європі з’явилася достатня кількість мусульман – віруючих людей, які справді живуть за законами своєї релігії, наше суспільство почало відчувати якесь нерозуміння і роздратування. У дехристиянізованому європейському співтоваристві давно відсутня релігійна переконаність, і на цьому тлі з’являється переконаність мусульман, а ми не знаємо, як на це реагувати. Ми кажемо: це фанатизм. Але ж це слово можна застосувати до наших бабусь і дідусів, які теж були фанатиками, тобто віруючими. Безформність нашої свідомості і є нашою головною проблемою, а не іслам. Іслам не так вже й багато вимагає від своїх послідовників: лише або-або. Від нас, на жаль, це давно пішло.
 
У. Т.: Але наші дідусі й бабусі не висаджували в повітря...
 
–…Ваші дідусі й бабусі були релігійно нетерпимими і виселяли духо­борів до США, а смугу осілості спри­ймали як норму, а їхні дідусі й бабусі вели жорстокі релігійні війни. Як, до речі, й усі наші предки. Просто ми не хочемо пам’ятати цього.
 
У. Т.: Щодо невіри, скажімо, французької і невіри української. У них різна історія, різні причини, у чомусь вони збігаються, чимось різняться.
 
– Наявність різних християнських віросповідань на території України – це доказ толерантності, що є в Україні. У Росії цього елемента немає, бо там є домінанта російського право­слав’я. А в домінуванні є небезпека збочити зі справжнього християнського шляху. Це вже сталося з право­слав’ям від Петра І до Собору 1917 року, коли під п’ятою держави право­слав’я було функціонером на службі влади. Зараз православ’я частково визначає ідентифікацію російського народу, який втратив передусім імперію, бо СРСР також був імперією. Західний атеїст – і, гадаю, український також – у своїй масі має ерзац-релігію, тобто захист прав людини, і він вірить у цю релігію. Але вона має суттєвий недолік: людина бачить дефект не в собі, а в сусіді. Ця ерзац-релігія кардинально відрізняється від правдивого християнства, адже сповідь починається все ж таки із себе, а не із сусіда... 
 
У. Т.: Україна дуже гостро, навіть по-дитячому, з образою спри­ймає те, що на неї не чекають у Європі. Та додається ще один критерій: чому Україну – ні, а Румунію або Литву – так?
 
– Дозвольте невеличкий відступ. Я нещодавно прочитав напрочуд цікаву книжку французького історика Марка Ферро про роль обрáз і злопам’ятства в історії. Це почуття злопам’ятства відіграє неабияку роль в історії Росії. Наприклад, Росія відчувала образу і злопам’ятство до підкорених польських територій, бо на околицях імперії культура була набагато вищою, ніж у самій Росії. Польська література розпочалася на 200 років раніше від російської. Хоча, звичайно, можна вигадати російський Ренесанс, як це зробив мистецтвознавець Алпатов.
 
У. Т.: Ви маєте на увазі Андрєя Рубльова?
 
– Так, Алпатов доводив, що в Росії був Ренесанс, але дуже прихований. Він хотів витягти із затінку забуті фігури, і це також є доказом образи й злопам’ятства. Що ж стосується критеріїв, чому Україна – ні, а Румунія – так... Я впевнений: це питання часу. І переконаний, що Україна, враховуючи ваш багато в чому неоціненний і не відомий європейцям культурний та науковий потенціал, увійде в Європу саме шляхом культури і науки. До того ж у вас двомовна культура, яка містить у собі європейський принцип двоголосся і навіть багатоголосся... Що ж стосується відносин Росії та Європи, гадаю, що Україна може навіть стати містком між Європою та Росією. Культурним містком.
 
У. Т.: Що зараз, на ваш погляд, відбувається з Росією? Років 25 тому навіть у страшному сні не могло наснитися, що Солженіцин може довірливо розмовляти з Путіним... Справа минула, але для розуміння нинішньої ситуації в Росії знакова. А ще цілковита відсутність авторитетів... Раніше ми знали, що є Сахаров, є Солженіцин, є Тріфонов, Окуджава хоча б...
 
– Згадаймо полеміку Солженіцина із Сахаровим початку 1970-х років – це один із великих моментів європейської історії. Сахаров казав, що потрібна цілковита демократія, а Солженіцин відповідав: не думаю, не впевнений, нехай буде легкий авторитаризм. Головне – свобода сумління. І Росія досягла цієї свободи сумління. У росіянина сьогодні є свобода сумління, якщо він цього хоче. Є свобода інформації, якщо він цього хоче. Тут дуже важливе це припущення. Бо щоб отримати інформацію, треба увійти в інтернет, а не всі росіяни мають до нього доступ. Або слухати радіо «Эхо Мос­квы» – це єдине, що залишилося з поліфонії. А ось література, есеї – тут цілковита свобода, і це дивно.
 
У. Т.: Дивно?
 
– Дивно порівняно з попередньою історією. Я ж бо розпочав свої спостереження з 1956 року, з моменту тієї легкої відлиги... Що відбувається зараз, я не розумію. Звичайно, в Росії є якийсь дуже маленький прошарок людей, які почуваються європейцями, в той час як усі інші – ні. Навіть поміж моїх колег. Я бачу людей, які вважають, що майбутнє Росії – це більше світ, аніж Європа. Що Європа з її некерованою поліфонією, яка інколи призводить до безпорадності, – це не для Росії. Європейське суспільство – полікультурне, полірелігійне, де толеран­­тність є головним критерієм моральних, сексуальних, релігійних засад, – це шлях не для Росії, і вступ Росії до європейської родини не в її інтересах.
 
У. Т.: Таке враження, що чим більше Україна розвертається в бік Європи, тим менше порозуміння з Росією й тим більшою стає прірва між Україною та Росією... Ви справді вірите в Україну як у ланку, яка може пов’язати Європу і Росію?
 
– Гадаю, можна побудувати новий тип відносин Європи з Росією, оскіль­ки той кордон, який Росія спорудила, такий неоковирний, такий... якась «лінія Керзона». З одного боку, Європа, а з іншого – демонізована Білорусь, Росія. Я розумію, що Росія не готова прийняти критерії ЄС, але все ж сподіваюся, що це не триватиме довго. Роль України в цьому процесі дуже важли­­ва. Не можна спрощувати, не можна розвиватися без тривалої перспекти­ви. А тривала перспектива – це розумін­­ня, чим є Європа, до яких кордонів ми маємо її розширити. Ми хочемо, щоб це було місцем якихось спільних правил гри або чимось більшим, на планетарному рівні, поряд з Америкою, Китаєм. Це дуже суттєва проблема. Я ніколи не чув, щоб ці питання обговорювалися в Європарламенті або на загальноєвропейських виборах, але про це вже слід говорити.


[1452][1454]

 
ТВОРЧИЙ ДОРОБОК

 Основні праці:

«Про Солженіцина» (Лозанна, 1974 рік);
 
«Солженіцин» (Париж, 1980 рік);
 
«Завершення російського міфу» (Лозанна, 1982 рік);
 
«Російські враження» (Лозанна, 1993 рік);
 
«Погляд на Росію з Лан-віля: роздуми про труднощі виходу з тривалого деспотизму» (Париж, 1999 рік);
 
Переклади французькою мовою Пушкіна, Гоголя, Цвєтаєвої, Солженіцина, Сінявского, Бєлого, Бродского тощо.
 
БІОГРАФІЧНА НОТА
Народився у м. Клермон-Ферран (Франція) у 1935 році.
 
Закінчив Еколь Нормаль і Сорбонну. Стажувався в Оксфорді та МДУ.
 
Служив в армії в Алжирі. Був поранений. Має нагороди.
 
Кавалер ордену Почесного легіону.  
 
Професор Женевського університету з 1974 року.  
 
Директор Європейського університету Женеви з 1997 року.  
 
Науковий співробітник центрів Гарварду і Стенфорду.
 
Член багатьох редколегій видавництв і часописів Європи, зокрема «Файар» (Париж), «Вік людини» (Лозанна), «Магазин літерер» (Париж), «Журналь де Женев» (Женева), «Континент» (Москва), «Звезда» (Санкт-Петербург), «Вестник  Европы» (Москва).        
 
Член численних наукових асоціацій Нью-Йорка, Лондона, Парижа, Санкт-Петербурга, Москви. Член іноземної колегії Києво-Могилянської академії.
Мешкає у  Швейцарії.