Вольному воля

Колаж: Павло Ніц
Уже з вересня українські студенти вчитимуться за «вільною траєкторією», тобто самі обиратимуть більшу частину гуманітарних предметів
Матеріал друкованого видання
№ 29 (90)
від 17 липня, 2009

 

Українська освіта зробила ще один крок до Болонської системи – профільний міністр Іван Вакарчук підписав наказ про вивчення гуманітарних дисциплін за вибором студента. Обов’язковими залишаться українська мова, історія України, історія української культури, іноземна мова та філософія, решту предметів студент обиратиме самостійно не менш як із 20 запропонованих. Нововведення діятиме вже з наступного 2009/2010 навчального року. Цікаве саме по собі, водночас воно навряд чи наблизить українських студентів до європейського освітнього простору.
 
Бакалаври проти магістрів
 
Офіційно Україна приєдналася до Болонського процесу в травні 2005 року, проте відповідний наказ Міністерства освіти побачив світ ще в 2004-му. Болонський процес – це проект створення спільного освітнього простору, так званої Зони європейської освіти. Кінцева мета – мобільність студентів, тобто мож­ливість вільно перевестися на нав­чання з одного університету до іншого. Передбачається, що українські студенти одержать таку можливість із переходом наших ВНЗ на європейську систему викладання та оцінювання знань. Зокрема, на кредитно-модульну систему, за якої диплом можна отримати тільки з певною кількістю кредитів (щось на кшталт відроблених годин). А також на рейтингову систему – вона вимагає постійного підрахунку балів за виконані студентом роботи: відві­дання лекцій, виступи на семінарах, контрольні. Бали згодом перетворюються на залік або екзаменаційну оцінку, а в далекій перспективі на безпроблемний перехід до будь-якого «болонського» вишу.
 
«Болонська система й кредитно-модульна система дуже чітко працює у Франції, – розповідає стипендіат Пікардійського університету імені Жуля Верна Ірина Славинська, яка взяла участь у черговому засіданні Клубу «Українського Тижня», цього разу присвяченому темі модернізації української вищої школи. – Завдяки гнучкій схемі й роботі кредитно-модульної системи, студент може отримувати кредити на свій рахунок і переносити їх на навчання до іншого вишу Європи. Тому освітня система в європейських ВНЗ набагато зручніша та ефективніша».
 
Втім, в Україні кредитно-модульну та рейтингову системи поки що лише впроваджують, долаючи спротив викладачів. Далеко не всі представники вищої школи згодні відмовитися від звичної практики викладання й оцінювання на користь досить таки ефемерного приєднання до європейського освітнього простору. Рейтингова система передбачає велику кількість домашніх завдань, рефератів, контрольних робіт – за все це студент одержує бали, в той час як чимало українських викладачів звикли підходити до лекцій та семінарів більш творчо і, наприклад, обіцяти залік тому, хто на раз пригадає десять синонімів до слова «заметіль» або ім’я останнього кохання Франца Кафки.
 
Особливо опираються нововведенням творчі вузи, в яких системні підходи до оцінювання знань вироблені й випробувані, фактично, століттями. Тож ситуація на сьогодні склалася така, що бали рахують деінде: в деяких вишах і деякими викладачами вже впроваджено кредитно-модульну або рейтингову системи, дехто ще тільки збирається це зробити, а хтось сподівається уникнути сплати болонських кредитів.
 
На сьогодні єдиним болонським нововведенням, на яке пристали всі без винятку українські ВНЗ, є розподіл студентів на бакалаврів та магістрів. Проте й він відбувся номінально. Як розповів в інтерв’ю Тижню міністр освіти та науки Іван Вакарчук Ідив. стор. 36І, українські студенти й викладачі переважно не усвідомлюють, що магістерська програма – це підготовка до наукової діяльності, а не просто щось якісно краще за бакалавра. «Наразі в нас склалася ситуація, коли всі хочуть стати магістрами, – говорить Вакарчук. – Але магістр – це вже як перший науковий ступінь, і ми повинні розробити справжні магістерські програми». Обидва ступені – й бакалавр, і магістр – є повною вищою освітою, проте бакалавр має бути орієнтованим на практику. Як і ступінь спеціаліста, від якого досі не можуть відмовитися українські виші.
 
«Є небезпека, що Болонська система в нас буде розбита через спротив чи саботаж окремих адміні­страцій вишів, – каже кандидат ­філологічних наук, доцент НУ «Києво-Могилянська Академія» Ростислав Семків. – Але Болонська система – це ширший процес. Якщо студентові треба скласти той чи інший курс і якщо він не буде прив’язаним до конкретного викладача чи конкретного університету, він не складатиме в корумпованому виші чи викладачеві, якого підозрює в корупції, а зробить це в іншому навчальному закладі. Це матиме серйозний навчальний ефект – чесні виші стануть першими».
 
Шара, прийди!
 
Ще одне всеохопне болонське нововведення – вибіркові курси в університетах. Освітяни покладають на них дуже великі надії – в ідеалі викладачі мають постійно працювати над собою й своїми лекціями, аби вибороти побільше слухачів-студентів. Тим більше, що в групу за вибірковим предметом, згідно з наказом міністра, має входити не менше 25 студентів. Отож «нецікаві» викладачі ризикують зовсім втратити навчальні години. Якщо вибіркові курси справді створять конкуренцію між викладачами, то можна буде говорити про прорив у підвищенні якості української освіти.
 
«Система вибору студентами дисциплін впливає на якість викладацького складу, бо тримає його в тонусі, – говорить Ростислав Семків. – Так формується конкурентне середовище, викладачі мусять завжди бути компетентними й доводити свою потрібність. Хоча, зрозуміло, нам ще далеко до ліберальної системи західних університетів, де обираються такі собі структурні зв’язки між предметами й тим, що хоче сам студент. На Заході студент чітко розуміє, якщо він хоче добратися до вершини, яку собі намітив, то повинен пройти курси пов’язаних дисциплін».
«Змога студента обрати свій шлях і йти за натхненням – це чудово, – каже професор культурної антропології Вашингтонського університету Лада Біланюк. – Але тут може бути й негатив: людина починає шукати себе й може загубитися в цих пошуках, оскільки важко визначитися з вибором».
 
Крім того, українські студенти, які часто налаштовані на здобуття диплома, а не освіти, шукатимуть не стільки свій шлях і натхнення, скільки поблажливих викладачів. Принаймні, практика вибіркових спецкурсів в університетах засвідчила, що студенти часто обирають того викладача, в якого простіше отримати залік. Тож для того, аби залучити в свою аудиторію 25 слухачів, викладачеві досить пообіцяти шару, й зовсім не обов’язково читати при цьому цікавий курс. Такий розвиток подій імовірний ще й тому, що будь-який ВНЗ є замкненою системою з дуже тісними дружніми або й родинними зв’язками в управлінсько-викладацькому складі. Навчальні години часто розподіляють відповідно до ступеня близькості стосунків із деканом, ректором, директором, а за такими тонкощами навчального процесу, як якість освіти, ніхто не стежить, бо, в разі чого, доведеться карати своїх же друзів.
 
Поки всі вдома
 
Система вибіркових курсів ідеально працювала б у тому випадку, якби студенти могли переходити з одного вишу до іншого, їздити різними країнами, шукати себе. Тобто якби Україна справді була частиною європейського освітнього простору.
 
Проте в українських реаліях неможливий навіть обмін студентами між вітчизняними ВНЗ. Перевестися з одного університету до іншого дуже складно, й навряд чи кредитно-модульна система спростить цей процес. Кількість місць, особливо бюджетних, у ВНЗ чітко фіксована, й до обміну студентами під час навчального процесу українські виші ще об’єктивно не готові. Що вже казати, коли навіть Національний університет імені Тараса Шевченка не в змозі забезпечити своїх студентів гуртожитком.
 
Також кредитно-модульна система не відкриє українським студентам кордони. Адже візовий режим для українців щороку стає все жорсткішим. «Ми багато працюємо над тим, аби добитися спрощеного візового режиму для студентів, – розповів Тижню Іван Вакарчук. – Про це під час своїх закордонних поїздок постійно говорить президент. І я з оптимізмом дивлюся на перспективи України в цьому питанні, принаймні вже навіть зараз режим трохи спрощений». А поки що рухатися до європейського освітнього простору ми зможемо не далі Закарпатської області.

[1434][1435]

 
10 ключових проблем української вищої освіти

 

1. Завелика кількість університетів
 
2. Студенти, які хочуть отримати освіту «для галочки»
 
3. Небажання викладачів вчитися нового і вчити по-новому
 
4. Ректорський спротив ЗНО (зовнішньому незалежному оцінюванню)
 
5. Фактична відсутність різниці між магістерськими і бакалаврськими програмами
 
6. Використання теми освіти задля політичних маніпуляцій
 
7. Поганий зв’язок між університетами та наукою
 
8. Погана матеріальна база: відсутність підручників, технічного оснащення, лабораторій, хороших умов в аудиторіях та кімнатах гуртожитку
 
9. Корупція в процесі навчання
 
10. Халатне ставлення викладачів до дипломних робіт випускників – головне, щоб поля були правильного розміру
 
КОМПЕТЕНТНО

Ростислав Семків, 
кандидат філологічних наук, доцент НУ «Києво-Могилянська академія» 

Можливість обирати складові освіти – це перевага ліберальної системи освіти, а не тієї, яку ще й досі сповідують наші виші, – німецької, гумбольдтівської системи ХІХ століття з обов’яз­ковими дисциплінами, обов’язковими конфігураціями навчання та обов’язковим дзвінком до і після пар.
 
Першочергових заходів з інтеграції української вищої школи в європейський простір, на жаль, буде недостатньо. Тут потрібні серйозна перспектива і довший часовий проміжок. Чи можна в Україні відкрити нові якісні виші, які приваблять закордонних студентів? Головне, щоб український освітній ринок став упізнаваним на світовому ринку освітніх послуг. Велика проблема – чи можуть наші викладачі читати курси іноземними мовами.
 
Катерина Борисенко,
 кандидат філологічних наук, доцент Київського міського педагогічного університету імені Б. Д. Грінченка
 
Шаблони в освіті – це найнебезпечніша річ. Сьогодні студент, приміром, педагогічних вишів затиснутий у жорсткі рамки і фактично позбавлений права вибору. В педагогічних вишах здебільшого не було вибіркових дисциплін. Такі виші породжують слабку шкільну освіту – шаблонну, зациклену на букві й законі неякісної програми. З практикою тестів з’явився вислів «натаскати дітей на тест». У результаті дітей вчать чітко казати перше, друге чи третє, мислити схематично, за шаблоном. Вони кроку від підручника не можуть зробити.
 
Лада Біланюк,
професор культурної антропології Вашингтонського університету
 
Зараз у США у зв’язку з економічною кризою також є серйозне тертя між пошуком натхнення і потребою здобути освіту, яка дасть можливість знайти роботу. Це дуже негативно позначається на гуманітарних науках. Тому, попри ідеал ліберального навчання, сама американська система навчання є дещо складною.
 
 
 
Юлія Ємець-Доброносова,
культуролог, кандидат філософських наук
 
В Україні існує надлишковість вищої освіти. Ми маємо велику кількість людей із вищою освітою, яким непотрібно було її здобувати, а також маємо велику кількість вакантних робочих місць, що передбачають освіту рівня коледжу. Надлишковість вищої освіти небезпечна, бо дискредитує її. Вона змушує викладача популяризувати університетський академічний курс, тому базові курси перетворюються на курси для чайників.
 
Ірина Славінська,
стипендіат Пікардійського університету імені Жуля Верна
 
За системи вибіркових курсів кожен викладач має змогу застосувати своє особисте наукове бачення. У нашому університеті є великий вибір дисциплін – з 50 пропонують обрати п’ять найцікавіших для студента, але вони мають бути обов’язково різних спеціалізацій. Це зручно й ефективно.

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.