▪   В'ячеслав Дарпінянц

Роздача без слонів

ФОТО: Олександр Чекменьов
Чому з часів реприватизації Криворіжсталі в Україні не продано жодного великого державного підприємства
Матеріал друкованого видання
№ 41 (102)
від 9 жовтня, 2009

 

За часів президентства Леоніда Кучми конкуренція фі­­нансово-промислових груп за об’єкти держвласності відбувалася кулуарно, а приватизацію підприємств розпочинали тоді, коли покупця було погоджено з гарантом. Зараз у державі немає єдиного центру ухвалення приватизаційних рішень, зате з’явилася нова технологія відсікання конкурентів від об’єктів, виставлених на конкурс, – судові рішення. Про новітні прива­­тизацій­­ні тенденції Тиждень розмовляв із директором Міжнародного інституту приватизації, уп­­равлін­­ня власністю та інвестицій Олександром Рябченком.
 
У. Т.: Одеський припортовий завод продано чи ні?
 
– Скажімо так, ОПЗ купили, але не продали. І найближчим часом не продадуть. Найімовірніше, Ігор Коломойський у судовому порядку оскаржуватиме рішення конкурсної комісії ФДМУ про визнання результатів аукціону недійсними. Швидше за все, суди Коломойський не отримає заводу до завершення президентських виборів. Українська практика така, що навіть якщо виграти в держави всі суди, це не означає, що рішення про передачу майна буде виконано. Щоб отримати підприємство, бізнесмен має знайти спільну мову з владою. Виграти суд в уряду й отримати майно у власність – це фантастика, так не буває. Рішення конкурсної комісії Фонду правильне політично, але не юридично.
 
У. Т.: Чому ви вважаєте це рішення політично правильним?
 
– Його підтримають дев’ятеро українців із десяти. Абсолютно впевнений, що жодна політична сила, жоден орган влади не виступатиме за те, щоб ОПЗ віддали Коломойському. Прем’єр, зокрема, вже заявила, що не продасть завод за 5 млрд грн. Президент каже, що незаконний конкурс не треба було проводити. Опозиція стверджує, що ОПЗ слід залишити у держвласності й що продаж такого об’єкта під час кризи – величезна дурість.
 
У. Т.: Є версія, що прем’єр розпорядилася скасувати результати конкурсу, позаяк мала домовленості з Газпромом щодо ОПЗ. Ви в це вірите?
 
– Малоймовірно. Напередод­­ні президентських виборів Юлія Володимирівна навряд чи пішла б на такі ризиковані домовленості. Я впевнений, що в неї були контакти з потенційними покупцями. Однак це не кримінал, а звичайна практика. За правилами ФДМУ має поспілкуватися із зацікавленими сторонами ще до оголошення конкурсу і з’ясувати, що є щонайменше два платоспроможних претенденти на об’єкт. Думаю, контакти були, і прем’єр дійшла висновку, що 8 млрд грн за ОПЗ заплатять. Принаймні ця сума обговорювалася. До речі, 8 млрд грн для Юлії Тимошенко – це принцип, оскільки приблизно стільки Кабмін розраховував отримати від продажу держвласності цього року. План надходжень від приватизації держава мала намір виконати в IV кварталі. Зараз рівно на 8 млрд грн зріс реальний дефіцит бюджету, що створить уряду певні труднощі. 5 млрд грн за ОПЗ прем’єра явно не влаштували.
 
У. Т.: Чому ж під час торгів учасники конкурсу зупинилися на позначці 5 млрд грн?
 
– Не виключено, що певні домовленості між Газпромом і «Приватом» справді були.
 
У. Т.: Чому норвезька Yara International, що могла заплатити 8 млрд грн за ОПЗ, відмовилася від участі в конкурсі?
 
– Відмову пов’язують із появою указу президента, що забороняє проводити приватизацію. Хоча не виключено, що низка компаній, які зацікавилися ОПЗ, хотіли отримати пакет документів, що ілюструє реальне становище, інвестиційні та виробничі перспективи підприємства. Так чи інакше на конкурс заявилися ли­­ше три із тринадцяти компаній, що замовили інформацію Фонду про ОПЗ та особливості його продажу. Але це нормально, типологія української приватизації така, що інтересантів завжди більше, ніж реальних учасників. Адже, щоб брати участь у конкурсі, потрібно внести заставу – 10% стартової вартості об’єкта, у випадку з ОПЗ – 400 млн грн, а це вже серйозна сума, справжні витрати.
 
У. Т.: Чим пояснюються позови Олександра Ярославського, Валентини Семенюк-Самсоненко, структур Ігоря Коломойського з вимогою скасувати конкурс із продажу ОПЗ ще до його проведення?
 
– У цьому немає нічого дивного, судові позови – це елемент технології, зокрема відсікання конкурентів. Якщо на конкурс виставляють хороший об’єкт, різні розбори неминучі. За часів президентства Леоніда Кучми було не так, тоді існував центр прийняття рішень. Не могло бути так, щоб Кучма сказав, що конкурс потрібен, а якийсь суд ухвалив рішення його скасувати. Це з розряду фантастики.
 
У. Т.: Невже за часів президентства Кучми не було конкуренції за об’єкти?
 
– Конкуренція існувала завжди, просто тоді вона була непублічною. По суті, коли оголошували конкурс, конкуренція була завершена, було визначено переможця, під якого ФДМУ писав приватизаційні умови. Така була специфіка накопичення капіталу в нашій країні. Хоча справедливої приватизації на зорі капіталізму не було в жодній країні. До речі, якби в Україні діяло приватизаційне законодавство західних держав, корупційних скандалів було б ще більше. У нашій країні процедура продажу держвласності регламентована гранично чітко. А ось у країнах Євросоюзу влада може до оголошених умов конкурсу додавати нові пункти, може вирішити не продавати об’єкта тому, хто запропонував велику суму й найкращі умови експлуатації підприємства і так далі. До того ж без будь-яких пояснень, посилаючись на державні інтереси. Уявляєте, що було б, якби українські чиновники на додаток до всього отримали легальне право приймати невмотивовані рішення? 
 
У. Т.: Думаєте, чиновники Євросоюзу не беруть хабарів?
 
Беруть, але в країнах ЄС роза вітрів інша – зелені банкноти слаб­­ше циркулюють по кишенях.
 
У. Т.: Якщо не брати до уваги реприватизації Криворіжсталі, то з 2005 року в Україні не було продано жодного великого об’єкта. Чому?
 
– Великих конкурсів не було, тому що Фонд держмайна очолював принциповий противник приватизації. Валентина Семе­­нюк-Самсоненко не приховувала своїх переконань із першого дня призначення її головою ФДМУ і прямо заявляла, що розпродуватиме лише збиткові об’єкти.
 
У. Т.: Хіба Семенюк-Самсоненко була центром прийняття приватизаційних рішень?
 
– Ні, але історично так склалося, що рушієм приватизації є ФДМУ. Валентина Петрівна має право на свої погляди. Але з такими переконаннями можна забути про виконання планів надходження від приватизації до держбюджету. На продажу збиткових, уже розкрадених підприємств 10 млрд грн на рік не заробиш.
 
А після 2005 року Україна могла дуже піднятися. Продаж Криворіжсталі за 20 млрд грн засвідчив, що вітчизняні підприємства стали несподівано дорогими. Лакшмі Міталл не міг підігравати нашій владі й заплатив реальну ціну за об’єкт. І якби держава націлювалася на те, щоб хоч раз на квартал виставляти на продаж одне з держпідприємств, ми постійно підтримували б інтерес до українського ринку. Адже насправді у Східній Європі залишилося не так багато цікавих об’єктів. Після того як до ЄС увійшов останній десяток держав, ситуація на європейському приватизаційному ринку значно змінилася. Придбання заводів, приміром, у Польщі та Угорщині стало більше цікавити українців, аніж європейців та американців. Адже витрати на виробництво, наприклад, у Франції та Польщі поступово зрівнюються, умови праці стають ідентичними. Відповідно європейці й американці зацікавлені в придбанні об’єктів у принципово іншій системі, де нижча оплата праці, де менші витрати на виробництво. А цих систем не так вже й багато: у Росії діють політичні обмеження і не кожен інвестор може туди зайти, Білорусь слабо інтегрована у світовий ринок. У цьому сенсі Україна, на жаль, не скористалася своїм інвестиційним шансом.
 
У. Т.: А якими об’єктами українська держава могла зацікавити інвесторів?
 
– Об’єктів багато, приміром, обленерго. Потребує приватизації теплова генерація. Якщо підприємства галузі не продадуть, то через три ро­­ки їх віддадуть за безцінь, аби тільки прийшов інвестор, підтримав виробництво і створив робочі місця, – так продавали заводи у Східній Німеччині після її приєднання до Західної. Втім, стадію об’єктної приватизації Україна вже пройшла, залишилися хвости. І зараз потрібно відійти від принципу продажу об’єктів, що приглянулися тій чи іншій фінансово-про­­мисловій групі. До приватизації слід підходити системно й використовувати її як один з інструментів створення конкурентних галузей, інтегрованих у світове виробництво. А в нашій економіці є галузі, де нога інвестора не ступала, наприклад, авіабудування, порти, Укрзалізниця… Усе одно держава не буде власником підприємств, що працюють у конкурентному середовищі, це абсурд. Це веде до корупції і завжди погано закінчується для підприємств.
 
У. Т.: Можете навести приклади корупційних схем на держпідприємствах?
 
– Ці схеми типові. Найпростіший злодійський підхід – закріпитися на держпідприємстві й створити лобі, яке не дозволить його приватизувати. Немає легшого й дешевшого способу стати господарем об’єкта. Зазвичай після цього підприємство заганяють у борги, воно стає інвестиційно нецікавим. Де факто ти не господар вивіски, але господар виробництва. Ще один типовий варіант – спільна діяльність, коли держава бере участь у СП основними фондами, а бізнесмен – інвестиціями. Так, за мінімальних вкладень можна стати власником цілого майнового ком­­плексу. Щось подібне від­­бувалося в українських портах, деякі держава вже втратила, на них закріпились експедиторські компанії. Причому ці експедитори мають політичну підтримку й готові обстоювати свої інтереси в судах. Просто так порти вже не приватизуєш.
 
Окрема тема, що заслуговує на увагу Генпрокуратури, – управління об’єктами, в яких частка держави не перевищує 25%. Навіщо тримати такі пакети? Все одно в цій ситуації держава не може приймати управ­­лінських рішень, у найкращому разі вона буде партнером, у найгіршому – матимуть місце корупційні домовленості чиновника і когось з акціонерів. Таких об’єктів в Україні понад сотня.
 
У. Т.: Чому не виставляють на продаж Укртелеком?
 
Укртелеком – це величезний майновий комплекс і місткий фінансовий потік. Йдеться не про прибутковість, а про обсяги грошей, що проходять через підприємство. Є люди, які на цьому добре заробляють, вони зацікавлені в тому, щоб компанія залишалася у власності держави якнайдовше, і їхнє лобі сильніше, ніж те, що зацікавлене в приватизації.
 
У. Т.: Наскільки подешевшав Укр­­телеком за час кризи?
 
Зменшилася приблизно в чотири з половиною рази від максимуму – до 1 млрд грн. Причому річ не тільки в кризі. Одна справа, коли у перших двох мобільних операторів було по 10 млн абонентів, і зовсім інша, коли в країні вже 56 млн трубок. Але, поки Укртелеком не знекровлений, він перебуватиме у власності держави. Цього року і в першій половині 2010-го Укртелеком приватизовано не буде, тому його перевели з управління ФДМУ під крило Мінтрансзв’язку.

[1548]

 
БІОГРАФІЧНА НОТА

 ОЛЕКСАНДР РЯБЧЕНКО

Народився:25 серпня 1953 р.у Дніпропет­­ровську
 
1976 р.випускник Дніпропетровського державного університету
 
1976–1986 рр.працює в ДДУ
 
1988–1990 рр. завідувач лабораторії економічних методів управління інституту трубної промисловості (Дніпропетровськ)
 
1990–1993 рр. депутат Дніпропетровської міськради
 
1993–1994 рр.голова правління АБ «Муніципальний банк»
 
1994–2002 рр.народний депутат України, у 1996–1998 рр. – голова Спеціальної комісії ВР з питань приватизації
 
З 2002 р. директор Міжнародного інституту приватизації, управління власністю та інвестицій
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.