▪   Жанна Безп’ятчук

Сила плюралізму

ФОТО: Макс Левін
Один із найвидатніших славістів світу Санте Ґрачотті про місце України в Європі та небезпеку імітації Заходу
Матеріал друкованого видання
№ 41 (102)
від 9 жовтня, 2009

Переклад з італійської: Оксана Пахльовська

 
Свою доповідь на міжнародній конференції «Магічний вплив Гоголя на світовий та український культурний про­­­­­цеси» в Києві у вересні цього року професор-славіст з Італії Санте Ґрачотті зачитав українською мовою. Але й у вересні 1983-го на Міжнародному конгресі славістів у радянському Києві своє заключне слово він виголосив також українською. На той момент це був резонансний, сміливий учинок, якому зала беззастережно аплодувала.
 
Уже понад півстоліття ця людина досліджує слов’янські культури. Якщо визнати слушність тези про те, що лише з просторової та часової відстані відкривається істинна суть речей, то італійський славіст зі світовим ім’ям, популяризатор українсь­кої темати­­ки в Європі може розповісти нам про нас самих чимало цікавого й невідомого.
 
Панукраїнські смисли та Європа
 
У. Т.: Пане професоре, згідно з вашою концепцією українського «пан’європейського синтезу», мовний, культурний, політичний плюралізм нашого суспільства слід розглядати як елемент європейської ідентичності. Натомість політики, ЗМІ часто інтерпретують це як слабкість, як розкол на Схід і Захід. Яким чином варто долати цей парадокс?
 
– Я так само колись ставив пи­­­тання про плю­­ралізм. Що це? Явище, що виявляє слабкість, чи навпаки? Ми маємо приклади країн, які своєю історією довели, що в плюралізмі криється велика рушійна сила. Це Велика Британія, частково США, певною мірою це й Німеччина. Народ добре структурований і свідомий себе не боїться плюралізму. Проте потрібно робити так, щоб плю-­­
ралізм став цінністю не лише для невеличкої еліти, а й для широких верств населення. Саме по собі багатоманіття є силою, проте воно має стати об’єктивною реальністю для всього суспільства.
 
У. Т.: Чим, на вашу думку, су­­спільству може загрожувати ігнорування чи маргіналізація елітарної культури? Я запитую це, маючи на увазі Україну.
 
– Потрібно досягти певної рівноваги. Треба утримати елітарну культуру. Це життєво важливо, тому що культура, яка стає універсальною, вже не є культурою як такою. Водночас украй важлива постійна взаємодія різних рівнів культур, а саме культури елітарної з масовою. Ось, приміром, ті самі пригодницькі фільми про сицилійську мафію. Мільйони італійців дивляться ці фільми, але їхньою основою є романи видатних письменників. Це елементарний приклад утримання зв’язку між культурою елітарною і масо-­­
вою, доступнішою для ширших верств населення. 
 
У. Т.: Європу до певного часу ототожнювали з її Заходом, сьогодні Європу ототожнюють суто з Європейським Союзом. Які наслідки це хибне уподібнення може мати передусім для самої Європи?
 
– Це може мати дуже негативні наслідки, особливо для політики і тих, хто її творить. Сучасні інтелектуали, які мають широкі погляди на речі, не допускають такого змішування термінів. Вони можуть прийняти ці ототожнення, лише ставши заручниками певних політичних тенденцій, зокрема ксенофобії. Культура Заходу є абсолютно відкритою для інтеграції. Я хотів би говорити насамперед про Італію, в якій за межами політики є цілковита відкритість щодо іноземців. Я походжу з області Марке, маленького регіону в Центральній Італії, де проживає дуже багато іноземців. Різні національності й культури там співіснують мирно і плідно. Там дуже поважають українців, українських жінок.
 
Тож на культурному рівні все гаразд. Натомість потрібно лікувати і виправляти політику. Нинішнє керівництво Італії – це праві сили (Партія прем’єр-міністра Сіль­віо Бер­­­лусконі «Народ свобо­­ди», Ліга Півночі та Рух за автономію. – Ред.). Це політичні угруповання, що відвертаються від «слабких іноземців» і симпатизують «сильним». Берлусконі є другом Путіна, але не є другом президента Грузії. На щастя, політика – це явище, що не охоплює всіх сфер життя суспільства. Наша італійська культура найвідкритіша до інших культурних реальностей. Ми всі разом маємо працювати над зближенням різних європейських культур. Я читав у літаку газету італійських українців «Наша газета», у якій представники української діаспори хвалять політику нинішнього італійсь­­кого прем’єр-міністра. Це схиляння перед культом переможної влади не є виправданим. Дуже важливо, щоб і з боку України демонструвалося розуміння такого стану речей і виявлялися увага та повага насамперед до культури, а не низькопробної політики.
 
У. Т.: Ви наголошуєте на тому, що сьогодні в Європі панує споживацька культура образів, а не ідей, змістів, речей. Чи можна в такому разі говорити про цивілізаційну кризу? Чи не могла
б Славія, слов’янська Східна Європа, своєю життєвою енергією допомогти Старій Європі в доланні етичних криз?
 
– Цивілізація образу не є цивілізацією суті й змісту. І тому це негативний феномен. Також потрібно ставити питання про те, яка частина Європи – Східна чи Західна – є більшою жертвою культу образу. Донедавна основ­ний вияв цієї хвороби – культ видимості, поверховості, споживання – панував саме в Західній Європі. А ось на європейському Сході зберігалася більша увага до речей, до суті. Наприклад, у Польщі, у країні–посередниці між Заходом і Сходом, я відзначив для себе збереження уваги саме до змістів. Це особливо яскраво проявляється в гуманітарних науках. У польських університетах не вщухає живе зацікавлення питаннями літератури, цінностями гуманізму, здобутками Ренесансу. А в Італії, як і в інших країнах Західної Європи, увага до цих речей послаблюється.
 
Натомість у Польщі окреслилася криза, спричинена запровадженням в університетах Болонської системи. Вона фа­ктично руйнує східноєвропейські університети. Я маю дуже великі перестороги щодо цього. Боюся, що імітація Заходу, яка спостерігається в Східній Європі, зрештою може призвести до патологічних явищ. Тобто Схід Європи може не лише повторити, а й поглибити помилки Заходу. Тому вам, українцям, варто бути консервативними в позитивному сенсі, тобто зберігати свої традиції та здобутки. Не треба бути провінціалами, ви маєте бути абсолютно свідомими власної цінності. Або Європу ми зробимо всі разом у своєму розмаїтті, або Європи не буде. Західна і Центральна Європа має потребу в Східній, але лише за умови, що остання буде здоровою і самодостатньою.
 
Від культу коріння до плюралізму
 
У. Т.: Яким є сьогодення і яким ви бачите майбутнє славістики в Європі, особливо в умовах ринкового тиску й економічних негараздів?
 
– Економіка завжди зумовлює політику, а політика – культуру. Мало би бути все навпаки. Та, на жаль, сучасна історія Європи підтверджує слушність висновків Карла Маркса. Що ми маємо робити? Важко сказати. Ми, інтелектуали, є пророками, які волають у пустелі. Але ми не маємо права відмовлятися від наших поглядів, якщо нас ніхто не чує. Треба, щоб нам на зміну прийшли пророки молодші. І ми маємо доручити їм роль нести наш спадок.
 
На жаль, славістика в Європі занепадає. Було закрито багато кафедр у Франції, Німеччині, Голландії. Мої колеги-славісти, які працюють у Кельні, зверталися до мене по допомогу. Вони просили допомогти переконати німецький уряд у тому, що треба зберегти кафедри славістики. У цих умовах Італія почувається значно краще. Вона не закрила жодної кафедри, але більшість із них знизили свій науковий рівень. Викладання там часто ведеться фактично на рівні середніх шкіл. Тож для збереження славістики в Європі потрібно виконати два завдання. По-перше, такі країни, як Франція чи Німеччина, не повинні далі закривати відповідні кафедри, а такі країни, як Італія, мають зберегти вже досягнутий науковий рівень. У цій справі вони мають покладатися також на своїх колег зі Східної Європи, запрошувати їх до викладання.
 
У. Т.: А яким є становище україністики в Європі на тлі інших напрямів славістики?
 
– Сьогодні перед україністами стоїть завдання, з одного боку, зберегти культ коріння українського народу, утримати увагу до його традицій, а з іншого – пропагувати ідеї концептуального плюралізму. Тоб­­­­то вони мають залишатися вірними національному куль­­тур­­ному корінню й культивувати концепцію плюралізму. Україна – унікальна країна. Во­­­­­­на не є суто Заходом, Північчю, Півднем чи Сходом. Вона є всім разом. Вона є живим прикладом культурного співжиття та співіснування, який може слугувати моделлю для всієї Європи. А Європа в такому сенсі може слугувати моделлю для всього світу. І цю модель я підтримую. У такому сенсі я називаю себе європейським націоналістом. Це парадокс, але так воно і є по суті.
 
У. Т.: У своєму виступі в Києві на конференції, присвяченій творчості Миколи Гоголя, ви говорили про Італію як про «батьківщину душі» письменника. Чи можна говорити про те, що в Італії він відкрив для себе той пласт європейської духовності, культури, який поступово витіснявся з його «батьківщини крові» – України?
 
– Я не думаю, що він шукав цього свідомо. Але він справді знайшов цей пласт. Розумний, освічений мандрівник скрізь знаходить щось для свого осмислення й пізнання. Перш ніж поїхати до Риму, Гоголь вивчав не лише його історію, а й історію всієї Європи від античності до сучасних йому часів. Він вивчав історію папства і сприймав його як основного реалізатора культури європейського Заходу. Тож і ми маємо читати книжки, долати в нашому світосприйнятті межі власних культур. Найбільша втрата, яку може пережити людина, – це навіть не втрата гуманності, це втрата глибокого знання культури.

[1557]

 
БІОГРАФІЧНА НОТА

 Санте Ґрачотті

Мовознавець-славіст, історик слов’янських літератур. Народився 1923 року в італійському місті Озімо. Почесний президент Італійської асоціації українських студій і Товариства Адама Міцкевича. Досліджуючи давню українську літературу, Ґрачотті розробив концепцію унікального українського «пан’європейського синтезу», який, на його думку, є невід’ємною частиною європейської культури, наголошує на унікальній посередницькій ролі України в діалозі між Заходом та Сходом.
 
1948–1953 рр. – навчався в Мілані у католицькому університеті «Сакро Куоре», працював у Державному міланському архіві.
 
1965–1972 рр. – завідувач кафедри слов’янської філології університету «Сакро Куоре», професор Римського університету «Ла Сап’єнца». Під його керівництвом Департамент слов’янських студій Римського університету став єдиним в Італії та Європі центром славістики, де репрезентовані практично всі слов’янські мови.
 
1977 р. – при кафедрі слов’янської філології Римського університету запровадив лекції з української мови, що було передумовою створення кафедри україністики (2000 рік).
 
1991 р. – обраний іноземним членом НАН України.
 
Наукові розвідки, присвячені Україні:
 
«Спадок Ренесансу в українському Бароко» (Київ, 1993);
«Українська культура ХVІІ століття і Європа» (Київ; Венеція, 1996);
«Україна між двома Славіями та двома Європами».

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.