▪   Мирослав Маринович

Пат православ’я

Графіка: Павло Ніц
Об'єднання українських православних церков без любові видається малоймовірним
Матеріал друкованого видання
№ 40 (101)
від 2 жовтня, 2009

 

Арнольд Тойнбі колись сказав, що коли блякне суто державне життя, епіцентр визначальних подій переноситься у релігійно-церковну площину. Ця думка просто списана з України: кому як, а мені особисто спостерігати за подіями у церковній сфері значно цікавіше...
 
Загадка Сабодана
 
Останніми роками Українську православну церкву, що перебуває в євхаристійній єдності з Московським патріархатом, не впізнати. Зовні все виглядає так, ніби в цій церкві нарешті усвідомили: якщо вона й далі гратиме в українській опері з російської партитури, то стрімко втрачатиме авторитет, а отже, і вірних. Хай там як є насправді, неможливо не помітити, що УПЦ виразно активізувала свою діяльність на українському полі й завдяки своїм ініціативам стала помітним лідером у церковній площині.
 
У відповідь на це під народним козацьким оселедцем заворушилися дві думки. Одна проста, як українська історія: усі позірні зміни – це лише хитра інтрига Москви, а архімандрит Кирило Говорун – пророк її. Що ж, російський імперіалізм справді оголосив загальну мобілізацію, тож очікувати, що відтепер «старший брат» ставитиметься до України з любов’ю і пошаною, якось не випадає. Тому у відносинах із Москвою навряд чи слід втрачати обачність, навіть якщо версія про московське вірнопідданство архімандрита виявиться поспішною.
Інша думка складніша, проте приємніша: УПЦ невпинно українізується, і якщо донедавна вона репрезентувала Москву в спільноті українських церков, то тепер поволі вчиться представляти Україну в Московському патріархаті. Усе це дається нелегко, а тому до завершення складного процесу ще далеко. Проте схоже, що Патріарх Московський Кирил як приїхав, так і поїхав, тоді як акценти, які розставляють українські реалії, виявляються сильнішими.
 
Париж вартий меси
 
Характерно, що звістка про готовність УПЦ, яка в єдності з Московським патріархатом, розпочати діалог з УПЦ Київського патріархату стала для народу підтвердженням одразу обох наведених версій. За однією, митрополит Володимир Сабодан просто виконує план Москви «повернути до церковної огорожі ті заблукані чада, які були відкололися», і таким чином позбавити Константинополь будь-яких шансів отримати шмат українського церковного «пирога». За іншою, УПЦ усвідомлює, що подолання українського православного розколу перетворить об’єднану Українську православну церкву на найпотужнішу національну східну церкву, що вирішило б чимало її нинішніх проблем. Тому можна було б повторити услід за Генріхом ІV: «Париж вартий меси».
 
Хоч як дивно, вірогідність обох версій не є парадоксом, бо можна знайти одну площину, в якій вони справді збігаються. Я не виключаю того, що ініціативи УПЦ справді мають за собою санкцію Москви. Інакше дії керівництва УПЦ виглядали б надто по-мазепинськи. Проте ініціативи УПЦ на українському полі неминуче українізуватимуть її. Інакше кажучи, піднесення київської церкви є не суб’єктивною забаганкою якихось ієрархів, а закономірним «знаком часу». І поява третього гравця – Константинополя – об’єктивно цьому сприяє, оскільки спонукає Москву санкціонувати досі немислимі дії УПЦ.
 
Подолання православного розколу в Україні, поза сумнівом, мало б важливе загальнонаціональне значення. Прикро бачити, як відсутність канонічного визнання понад 5 тис. православних громад України таврує їх ярликом «неблагодатності». Тож не дивно, що греко-католики ледве не на кожній міжнародній міжцерковній зустрічі порушують питання про абсурдність цієї ситуації. Тому об’єднання православних гілок київської церкви було б великим кроком у справі відродження української християнської традиції.
 
«Чистота сильного православ’я»?
 
Проте не можна залишити поза увагою те, наскільки стандартними, а тому боязкими є навіть найсміливіші православні ініціативи в Україні. Зрозуміло, що йдеться лише про об’єднання православних церков у єдиній помісній православній церкві. Мислення ведеться в суворих конфесійних рамках, ніби вони не є наслідком людської слабкості, а дані нам Богом одвіку. Конфесійний розкол так в’ївся в наше мислення, що видаєть­­ся санкціонованим Євангелієм. Нас­кільки вільнішим і сміливішим було еклезіальне мислення наших славних попередників, зокрема митрополитів Петра Могили і Йосифа Вельяміна Рутського, які пропонували єдиний православно-католицький Київський патріархат. Або ще раніше – мислення князя Костянтина Острозького! Усі вони по-своєму бачили київську церкву як об’єднавче тіло поміж православ’ям та католицизмом, а якщо хтось і не приймав Берестейської унії, то передусім тому, що вона була не очікуваним загальним примиренням між двома гілками християнства, а сепаратною угодою окремої православної церкви з Римським апостольським престолом. Це були великі мужі церкви і народу, впливові суб’єкти міжцерковної політики свого часу, а не покірні об’єкти чужих настанов. Як нам часом бракує цієї перетворювальної свободи духу!
 
Вузькоконфесійне мислення спроможне викривити навіть очевидні позитивні наміри. Так, подолання православного розколу може розглядатися ним не як важливий крок для привнесення євангельського миру в церковне життя в Україні, а як необхідна передумова утвердження православ’я й «озброєння» його перед викликами католицизму та протестантизму. Мовляв, відновити «істинне православне» обличчя України зможе лише «сильне православ’я», яке подолає загрози з боку конфесійних суперників. Так давня київська формула міжцерковного примирення, що духовно живиться борисо-глібською традицією страстотерпства, підміняється тут суто російською (й дуже конфесійною) формулою «захисту чистоти православ’я». Скільки ще має часу минути, щоб українські православні нарешті це помітили?!
 
Це ж таки вузькоконфесійне мислення змушує нас бачити слабкість там, де нарощується майбутня сила християнської України. Паритет сил між православ’ям, католицизмом і протестантизмом став благом для України, оскільки забезпечив свободу релігійного волевиявлення нинішніх українців. Та конфігурація духовного поля, що утворилася в результаті релігійної свободи, дуже незвична, і це багато кого турбує. Але конфесійна формула «сильного об’єд­наного православ’я» може відновити протистояння, яке почало вже було втихомирюватися завдяки згаданому паритету сил. Це була б ситуація, яка в конфліктології має назву «нульова сума»: виграє один – решта програють. Натомість християнська Україна має піднятися над конфесійними противенствами й шукати такі моделі єдності й помісності, від яких виграва­тимуть усі.
 
То чи не тому Бог не посилає нам єдності, що нинішні її моделі не передбачають любові?