▪   Жанна Безп’ятчук

Румунський тунель у Європу

ФОТО:АР
Змінивши 20 років тому хід своєї історії, сьогодні румуни відчувають втому від політики
Матеріал друкованого видання
№ 51 (112)
від 18 грудня, 2009

Різні довідники у статтях, присвячених історії румунського міста Тімішоари, події 15–17 грудня 1989 року чомусь або не згадують взагалі, або описують їх дуже скупо: відбулися масові акції протесту, по демонстрантах стріляли бійці Секурітате (Служби безпеки часів Чаушеску), загинули люди. Насправді ж тогочасні події перетворили місто на важливий пункт не лише румунської, а й загальноєвропейської історії. Висхідна й стрімка лінія безкровних, мирних демократичних революцій у Східній Європі обірвалася саме в Тімішоарі після того, як президент Соціалістичної Республіки Румунії Ніколає Чаушеску дав наказ стріляти по людях. 

Трагічний врожай демократичної, але немирної революції налічував, за різними даними, від 1033 до 1104 загиблих. Поміж них діти й жінки. Близько 3,5 тис. осіб було поранено під час збройних зіткнень у Бухаресті й Тімішоарі. Весь світ побачив страту останнього диктатора соціалістичної Європи Ніколає Чаушеску та його дружини Єлени, яка, маючи тільки чотири класи освіти, в останні роки життя прибрала до рук фактичне управління країною. Румунія мала починати все спочатку. Що принесли країні 20 років, які минули відтоді? Насамперед свободу й відкритість до світу, стверджують молоді румуни.
 
 
Втома від політики
 
Країна, яка, затамувавши подих, в єдиному пориві прикипіла до екранів телевізорів, щоб переконатися у безславному кінці свого лідера, має мало спільного з нинішньою Румунією. Більшість її громадян політика зараз не надто цікавить. Панівні тенденції на румунському медіа-ринку чітко віддзеркалюють те, як поступово румунське суспільство деполітизується, з одного боку, досягнувши омріяного членства в Євросоюзі, а з іншого – елементарно втомившись від корумпованої політики, у якій зберігається вплив партійної номенклатури й колишніх працівників Секурітате. При цьому травми тоталітарного минулого стають музейною пам’яттю.
 
Дедалі менше людей читають друковані ЗМІ. Три наймасовіші газети країни – це таблоїди, що або взагалі не приділяють уваги політиці, або витісняють її на інформаційний маргінес. Навіть найвідоміша інформаційно-аналітична газета Adevărul 2009 року практично відмовилася від висвітлення президентської виборчої кампанії й розміщення на своїх шпальтах політичної реклами. Вочевидь, частка байдужих до політики людей настільки велика, що такі редакційні кроки не лише не зменшують читацької аудиторії, а, навпаки, розширюють її. Те саме відбувається й на телебаченні: двом найбільшим інформаційним каналам належать лише незначні частки аудиторії на румунському телеринку. Решта – це царина розваг і шоу.
 
Проте політики за будь-яких умов намагаються підживлювати інтерес потенційних виборців до себе і своїх діянь. Нинішній президент Траян Басеску знайшов таку проблемну нішу, що не залишає румунів байдужими: тему єднання румунів, які проживають на території інших держав. Ідеться, зокрема, про населення Молдови, ідентичність якого, на думку румунських політиків та експертів, близька до румунської; про румунські меншини на Північній Буковині та в Південній Бессарабії (Одеська, Чернівецька, Вінницька області України), в інших східноєвропейських країнах. Останніми роками румунські паспорти отримали 90 тис. етнічних румунів, які проживають в Україні. Відродження ідей «Великої Румунії» і паспортизація етнічних румунів за кордоном підштовхують до паралелей між Румунією та Росією з її нестримним бажанням захищати права росіян за кордоном. Цікаво, що на президентських виборах, другий тур яких відбувся зовсім недавно – 6 грудня, саме центриста Траяна Басеску (а не його головного конкурента соціал-демократа Мірчу Джоане) підтримали румуни, які проживають за кордоном. Але порівнювати Румунію та Росію не випадає хоча б тому, що перша є членом НАТО і ЄС, а друга – ні.
 
 
Євромрії та єврореалії
 
Відповідаючи на запитання Тижня про те, що було найбільшим викликом 20 років свободи, румунські експерти, як і їхні колеги з інших країн, вказують не на конкретні реформи чи корупцію, а насамперед на травматичні зміни у психології людей, яким раптом треба було брати відповідальність за своє життя у власні руки й учитися виживати в нових умовах. Старші покоління так і не змогли до цього вповні пристосуватися. Найбільшим же успіхом 20 років без комунізму румуни називають свій вступ до ЄС, який їхнє суспільство підтримало одностайно. 
 
Румунії вдалося доволі успішно реструктурувати свою економіку. Наприкінці 1980-х приватні підприємства формували лише 12,8% ВВП, у 2006‑му їм належало вже 71,8%. Прогнозується, що 2010-го їхня частка зросте до 78,8%. Як і решта східноєвропейських країн, Румунія здійснила масштабну приватизацію, що, однак, реалізовувалася повільніше, ніж, наприклад, у Польщі чи Угорщині. Країна переорієнтувалася з важкої індустрії на сферу послуг, що сьогодні дає роботу від 40 до 50% населення. Частка важкої промисловості в структурі ВВП за 2001–2007 роки зменшилася з 30 до 20%. Крім того, швидкими темпами стало розвиватися будівництво, яке в 2007-му формувало вже понад 10% ВВП Румунії.
За 20 останніх років країна пережила три серйозні спади економічного зростання: на початку 1990-х, у 1997–1998-му і нинішній. При цьому в 2001–2007 роках румунська економіка була однією з найдинамічніших на європейських теренах. Однак світова криза різко обірвала зростання. Як Угорщина та Латвія, Румунія була змушена звернутися по фінансову допомогу до Міжнародного валютного фонду. Їй виділили $20 млрд, які частково витрачаються на поточні бюджетні виплати. За даними на жовтень 2009 року, в Румунії зберігалася найнижча з-поміж 27 країн – членів ЄС середня зарплата – €336.
 
На румунському ринку праці сьогодні найгірше ведеться найдосвідченішим працівникам. Експерти констатують, що за нинішньої кон’юнктури важко знайти роботу не тільки людям віком понад 50 років, а й навіть сорокарічним. Про пенсіонерів узагалі не йдеться. Водночас офіційне безробіття в країні на сьогодні становить лише 4,4%. Це один із найнижчих показників у Східній та Центральній Європі. Починаючи з 2003 року воно стабільно зменшувалося й напередодні кризи дорівнювало 4,1%. Вчасне вливання коштів МВФ зупинило його зростання. У 1990-х румунські уряди вживали різних заходів із підвищення зайнятості: надавали пільгові кредити малим і середнім підприємствам, що створювали нові робочі місця, а також пільги компаніям, які працевлаштовували випускників університетів (держава виплачувала 70% їхньої зарплати впродовж першого року роботи). Тоді багато хто нарікав на неефективність державної політики зайнятості, але країна таки впоралася з безробіттям.
 
Вступ до Євросоюзу відкрив румунам усі шлюзи для масової трудової міграції на Захід. Цією нагодою вже скористалися близько 2 млн осіб. Попри очевидний брак кваліфікованої робочої сили всередині країни, який компенсують заробітчани з Молдови, Китаю, Туреччини, у довшій часовій перспективі Румунія від такого розвитку подій таки виграє. Працевлаштовані в Західній Європі румуни надсилають гроші додому, і це стимулює попит на внутрішньому ринку. Крім того, вони здобувають нові знання, стають професіональнішими. Вчорашні чорнороби без прав і пієтету до своїх обов’язків проходять школу протестантської етики праці, а це дуже цінний досвід.
 
Румуни розповідають, що їхні земляки повертаються із заробітків додому іншими – налаштованими критичніше до держави й вимогливішими до себе. Однак євроінтеграція дуже болюче вдарила по румунському сільському господарству. Аграрний сектор, що пережив дуже важкі часи в 1990-х і ледве почав підводитися на ноги, формує лише 10% ВВП. Найближчим часом його частка може ще зменшитися. Місцеві сільгоспвиробники поки що не навчилися користатися з ЄСівських грантів, і конкуренти з інших європейських країн уже успішно заповнюють полиці румунських супермаркетів.
 
 
Недоклас
 
В англомовному соціологічному дискурсі є такий термін, як underclass (недоклас), що дуже добре підходить для дефінування становища румунських ромів. За неофіційними даними, у 22-мільйонній Румунії проживають до 3 млн таких недокласових громадян. Згідно з офіційним переписом населення – лише 535 тис. Більшість румунських ромів мешкають у сільській місцевості, з них 43% не мають постійного заробітку. Багато людей, живучи в селі, не обробляють земель. У третині родин ромів діти не ходять до школи. Традиційно програмами соціальної інтеграції ромів у Румунії опікувалися ООН, ЄС, фінансовані закордонними фондами громадські організації, проте, на відміну від 1990-х, у 2000-х до цієї справи все більше долучаються самі румуни, розуміючи, що їхня роль у цьому процесі має бути ключовою. Дуже важливо, що за ці 20 років толерантність до ромів із боку румунської більшості зросла. Дослідження Roma Barometer засвідчило: якщо 1993 року 72% румунів не хотіли бачити поміж своїх сусідів ромів, то в 2006-му таких було вже 37%.
 
Сирітство й діти вулиці – це найтрагічніші наслідки соціальної невлаштованості романських родин. На щастя, убогі сиротинці доби Чаушеску, в яких масово гинули діти внаслідок антисанітарії та поганого догляду, вже в минулому. Румунія за ці 20 років зробила чимало для вирішення проблеми. Сьогодні, за офіційними даними, на вулицях Бухареста живе близько 1 тис. безпритульних, але реальна кількість таких дітей може бути значно вищою. Багато з них не мають навіть свідоцтва про народження.
 
Процес переходу постсоціалістичних країн від тоталітаризму до демократії часом порівнюють із рухом тунелем. Він починається в темряві. Невідомо, як довго він триватиме, але в кінці неодмінно має з’явитися світло. Така метафора дуже добре підходить для румунського випадку. Все починалося з пострілів у Тімішоарі. І рух тунелем триває.

 
Що змінилося після 1989 року

 Адіна Байяполітичний аналітик

Більшість людей нарікають на те, що життя в Румунії не кращає. В апогей президентських виборів такі песимістичні настрої лише загострилися. Проте коли раціонально порівняти, яким було життя середньостатистичного румуна 20 років тому та яким воно є сьогодні, то зміни на краще будуть очевидними й беззаперечними. Я добре пам’ятаю порожні продовольчі крамниці 1980-х. Тоді моя бабуся мала прокидатися о 5 годині ранку, щоб зайняти місце в черзі по молоко, яке було потрібне нам, малим дітям. Такі звичні, навіть банальні з позиції сьогодення речі, як широкий вибір споживчих товарів, – надбання цих 20 років. Після нашого вступу до ЄС усе більше румунів подорожують, працюють і навчаються за кордоном. Рік за роком непомітно покращилася якість життя нашої родини. Ми можемо мати все, що потрібно для задоволення матеріальних потреб. А отже, починаємо думати про якісь зовсім нематеріальні речі – другу освіту, культурні запити, подорожі. Й іще одне моє важливе спостереження: румуни все менше цікавляться політикою. Корупція, бюрократія, некомпетентне державне управління – всі ці проблеми залишаються актуальними. Проте я переконана, що країна й далі утримує правильний курс на стабільну демократію
  
Клаудія Сілагі, студентка Коледжу Європи (Варшава)
 
 
За 20 років демократичного розвитку ми вибороли й зміцнили свободу слова. Кожен отримав значно більше шансів для особистої самореалізації, здобуття освіти. Моє покоління вже цілком переконане, що життєвий успіх залежить насамперед від твоїх здібностей, праці й прагнень, а не від зв’язків батьків. Таким чином, зросла соціальна мобільність усередині румунського су­спільства. Мої батьки й родичі розповідають, що життя за режиму Чаушеску було сповнене страху. Багато дуже гарних людей, можливо, найкращих і найздібніших, ставали аутсайдерами через те, що для них не знаходилося місця в такій системі. Але прикро, що за ці 20 років Румунія так і не вирішила проблеми інтеграції ромів у су­спільство. Нам потрібно заохочувати румунських ромів здобувати освіту, відправляти дітей до школи. Крім того, етнічні румуни, звісно, мають ставитися значно толерантніше до своїх земляків.
 
Як змінювалася Румунія

 

15–17 грудня 1989 року
Масові демонстрації в другому за величиною румунському місті Тімішоарі. Ніколає Чаушеску наказує відкрити вогонь по демонстрантах 
 
22 грудня 1989 року
В країні запроваджено військовий стан. Подружжя Чаушеску вчиняє невдалу спробу втекти за кордон
 
25 грудня 1989 року
Ніколає Чаушеску та його дружину Єлену розстріляно після кількагодинного судового процесу, на якому подружжя визнали винним у геноциді власного народу
 
26 грудня 1989 року
Президентом країни обрано Іона Ілієску, партійного функціонера, якого Чаушеску відсторонив від влади
 
31 грудня 1989 року
Фронт національного порятунку ухвалює декрет про реєстрацію та діяльність політичних партій у Румунії 
 
1991 рік
Унаслідок масових протестів шахтарів, викликаних різким зростанням цін, уряд реформаторів іде у відставку. Країною прокочується хвиля нападів на ромів
 
1996 рік
Уперше після революції екс-комуністи поступилися владою правоцентристам. Президентом країни обрано правозахисника Еміля Константинеску
 
1997 рік
Проголошено нову програму економічних реформ. За даними ООН, 20% населення Румунії жило в абсолютній бідності й близько 30% – за межею бідності
 
2000 рік
Іон Ілієску знову стає президентом
 
Січень 2001 року
Парламент приймає закон про повернення націоналізованого за комуністичних часів майна його колишнім власникам
 
29 березня 2004 року
Румунія вступає до НАТО
 
Листопад – грудень 2004 року
На президентських виборах під гаслами євроінтеграції та боротьби з корупцією перемагає ліберал Траян Басеску
 
1 січня 2007 року
Румунія стає членом ЄС
 
2009 рік
Transparency International визнає Румунію найкорум­пованішою ­країною ЄС
 
Листопад – грудень 2009 року
Перемогу на президентських виборах із перевагою в менш як 1% голосів здобуває Траян Басеску
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.