▪   Самійло Ворс

Робота над помилками

ФОТО: REUTERS
Не «Хто винен», а «Що робити» – ось над чим має замислитися БЮТ за підсумками поразки
Матеріал друкованого видання
№ 7 (120)
від 19 лютого, 2010

Усе, проїхали. Тимошенко хоч офіційно й не визнала (й ніколи не визнає) своєї капітуляції, але з фактом змирилася й готова йти в опозицію – якщо, звісно, не рахувати подальшого керування урядом упродовж поки що невизначеного терміну. Але поразка є поразка.

Її причини мали б цікавити не лише політологів, які внаслідок особливостей фаху здатні концентруватися виключно на майбутньому, не лише істориків, які так само, за визначенням, уміють досліджувати далеке минуле, plusquamperfectum, а й, зрештою, всіх тих, хто щиро пов’язував із постаттю Юлії Володимирівни надії на європейський поступ України, позбавлення від родимих плям колоніального минулого й потворних гримас олігархічного капіталізму. Таких, нагадаю, 45,5% дорослих громадян.

У своїй новій, опозиційній іпостасі Тимошенко так само залишається чи не єдиним реальним кандидатом (за браком інших – або скомпрометованих, або малопотужних) на те, щоби навколо неї концентрувалися модерні сили суспільства. Тим цікавіше розібратися нарешті, в чому вона схибила? Де тут випадковість, де недосконалість виборчої кампанії, де майстерність суперників, а де системні вади самого політика й усієї політичної сили, яку вона персоніфікує? А що вони, ці вади, є, не може бути сумнівів ні в кого, крім хіба що самої ЮВТ та її найближчого оточення.

Для початку задля чистоти аналізу слід винести за дужки частину обставин, пов’язаних із конкретним перебігом подій останніх місяців. Спробуймо абстрагуватися від двох чинників: 1) постійного шкідництва з боку команди президента й 2) несприятливої економічної кон’юн­­к­­тури.

Стосовно першого каменя спотикання Тиждень неодноразово й достатньо чітко висловлювався. Якщо дивитися свіжим оком, Ющенко зумів те, чого не зумів Кучма: йому вдалося призначити собі бажаного наступника (вочевидь, в обмін на певні домовленості) й, головне, відсунути небезпечного.

Що ж до другого, так само доведеться повторити: до чинного уряду сила-силенна претензій, але навряд чи варто скидати на нього всі проблеми, пов’язані з кризою. Є фахівці, які вважають, що «пожежний» менеджмент у стилі Тимошенко підвів національну економіку до краю прірви. Є, навпаки, такі, що доводять: у запропонованих обставинах без конче необхідних структурних та інституціональних реформ, без підтримки інших гілок влади, за допомогою одних адміністративних важелів діяти ефективніше було неможливо або майже неможливо. Розгляд аргументів на користь тієї чи іншої точки зору залишається за межами цієї статті. Важливо хіба зазначити, що такі зовнішні обставини існують, але зараз варто зосередитися саме на внутрішніх, суб’єктивних протиріччях біло-сердечної команди.

Кадри вирішують усе

А чи є команда? Адже для втілення задекларованих амбітних планів потрібні люди – енергійні, вмотивовані, переконані, кваліфіковані, вірні (!), до того ж здатні приймати самостійні рішення... Між тим, усі головні функціонери БЮТ відомі не перший рік. Останній організований набір прибічників під біло-червоні прапори відбувся перед останніми парламентськими виборами, причому значну їх частину складали ситуативні перебіжчики, а решта яскравих облич – політологи, журналісти, громадські діячі – за цей час значно зблідла. Складається враження, що їх весь цей час використовували не за призначенням: переважно як слухняних солдатів для вкладання карток у відповідну щілину й натискання відповідної кнопки.

Найгірше виглядає ситуація на місцях – в областях і, тим більше, районах. Там до бютівських лав було відмобілізовано зовсім випадкових людей, яким часто-густо програмні цілі Тимошенко були цілковито чужі й байдужі. Вони з’явилися, щоби претендувати на ласі шматки влади та присмоктатися до бюджетів, і з останньою функцією впоралися взірцево.

Кадровий голод марно було компенсувати залученням до агітбригад напередодні виборів весільних мармиз популярних артистів чи інтелектуалів. Виборець інтуїтивно відчув, що нове плаття королеви дещо... прозоре.

Він був недалекий від істини. Добре обізнані журналісти стверджують, що під час кампанії будь-які оперативні рішення в штабі БЮТ приймала купка втаємничених на чолі з самою Юлією Володимирівною в ручному режимі, й це пояснюється не авторитарними замашками лідерки, а очевидною неможливістю покластися на низові ланки в серйозній справі.
Коли це справді так, поразка дає шанс виправити ситуацію. В момент, коли щури залишають корабель, можна перегрупувати наявні сили й нарешті випрацювати механізм підбору й вирощування партійних кадрів. Саме тепер, коли корисливі мотиви в потенційних рекрутів відходять на другий план, час скористатися розчаруванням і образою (не за себе, за країну) вдумливої та патріотично налаштованої частини суспільства, запропонувавши їй можливість реалізувати свої амбіції, долучитися до захисту своїх цінностей у лавах потужної політичної – хай опозиційної – сили. Громадяни вже продемонстрували свій запит на нові обличчя, й їхні сподівання стосуються не лише першого ешелону, а й політикуму в цілому згори донизу.

Якщо БЮТ усвідомить і виклик, і горизонт можливостей, і ресурс, якщо впровадить сучасні технології (саме технології) кадрової роботи, ця сила має шанси вибудувати паралельну структуру влади, що гідна називатися громадянським суспільством. Якщо ж ні, він ризикує швидко перетворитися на чергову маргінальну за своєю глибинною суттю партію, яка тримається на харизмі лідера, домовленостях кількох decision maker’ів та спонсорстві кількох олігархів. Список таких штучних – колись потужних, а нині напівзабутих – партій неважко скласти.

На початку було слово

Другий прокол БЮТу органічно випливає з першого: це катастрофічний брак комунікації, втрата контакту з суспільством. Попри шалені інформаційні ресурси, залучені до передвиборчої кампанії, Юлії Володимирівні так і не вдалося переконливо донести свої основні меседжі, які виходили б за рамки гасел.

Популізм собі популізмом, практика переконує, що без цього не обійтися – й не треба! Завжди є масив людей, які сприймають дійсність емоційно й мають потребу в простих образах та зрозумілих слоганах. Але ж поруч із ними є значна (можливо, не менша) частина громадян, яка вимагає обґрунтування та чіткої дорожньої карти. Відсутність нормальної аргументованої розмови мислячі українці ладні сприймати як брак уваги й поваги до них, і в цьому вони – уявімо собі – не відрізняються від німців, британців чи американців.

Тимошенко не змогла донести до суспільства більш розгорнуті доводи на свою користь – не тому, що не зуміла, а тому, що, схоже, не ставила перед собою такої мети. В результаті не лише ускладнення економічної ситуації не знайшло пояснень з її вуст, а й навіть безперечні досягнення було залишено для відповідної інтерпретації опонентами. Нормалізація стосунків із Росією – це добре чи погано? Залежить від того, з якими поступками в сфері національних інтересів це пов’язано. Юлія Володимирівна порозумілася з російським колегою, владнала нарешті стосунки в газовій сфері, не віддала в спільне користування газогони. І що, все дарма? Хтось подбав про те, щоби розповісти країні, в чому переваги прямих контрактів із Газпромом порівняно з посередництвом Фірташа – наочно, в два стовпчики? Хтось спромігся викласти народові проблеми з бюджетом? А з податками? А з соціальними програмами? Дзуськи. Пенсії платять? От і добре.

Лідер БЮТу позиціонує себе як європейський політик, отже, й комунікувати мусить так, як це робиться в Європі: не стріляючи по площинах, а намагаючись влучити в кожну ціль, у кожного окремого навіть не виборця – громадянина. Звісно, щоби це зробити, треба задіяти зовсім інші групи м’язів, а для цього підключити зовсім інших фахівців. Досі комунікація біло-сердечних відбувалася в одному напрямку, за законами пропаганди, себто реклами. Що ж, талановиті рекламники в країні є. З журналістами проблеми, і це тема наступного пункту програми.

Преса під грошовим пресом

Не всі здатні оцінити гротеск ситуації: світ аплодує Україні за те, яка вона демократична, як чесно й справедливо відбулися вибори, які тут вільні газети й журнали, радіо й телебачення. Те саме неодноразово висловлював і президент, який днями йде на заслужений відпочинок від виснажливої п’ятирічної праці. Ніхто не згадує хрестоматійних прикладів того, як вільна преса завдяки своїй безвідповідальності прокладала дорогу одіозним режимам.

Звісно, свобода – абсолютне благо, але в неї мають бути і кількісні, й якісні характеристики. Нині розмаїття представлених у ЗМІ думок забезпечується різницею інтересів їхніх власників. Щойно ці інтереси збіжаться, як територія свободи знову може звузитися до площі кухні в стандартній панельній восьмиповерхівці. Як це відбувається, можуть розповісти всі, кому за сорок, а також численні відвідувачі Росії чи Білорусі.

Окрім відсутності формальних обмежень, справжня свобода преси забезпечується її здатністю бути впливовою. Інакше вона зводиться до свободи продаватися дешевше чи трохи дорожче, а це, своєю чергою, знижує її авторитет до рівня офіціанта. Я можу бути чемним із дівчиною, що приносить мені каву, але навряд чи стану радитися з нею в чомусь за межами меню.

Насправді, хай як смішно це звучить у нинішніх умовах, функція сучасних ЗМІ – бути майданчиком для дискусій, полем для зіткнення думок, а не симулякрів, полігоном для випробування на міцність позицій. Є політичні сили, які без такого розуміння можуть обійтися. Тільки не сила, що претендує на роль європейської за типом і проєвропейської за напрямком політичної партії.

Робота зі ЗМІ ніяк не зводиться до розміщення за гроші відповідних текстів чи збирання час від часу прес-конференцій. БЮТ погодився пограти в гру «всі платять, і я плачу» – і програв, бо в цій грі автоматично перемагає той, хто має товстіший гаманець. Що ж, доведеться будувати інформаційну політику на нових засадах, тобто з нуля. Інакше кажучи, спокушати журналістів не гонорарами чи рекламними угодами, а справді злободенними темами та переконливими інформаційними приводами.

Про висоту високого

А це, своєю чергою, стане можливим, якщо вдасться переосмислити ієрархію цінностей. Досі будь-яка політична програма – і БЮТ тут не виняток – формулювалася за нібито забутим принципом, за яким укладали «Основні напрямки» радянського зразка: політика, економіка, соціальне забезпечення й на завершення трохи «гуманітарки». Без того, щоби перегорнути піраміду, поставивши в її фундамент спільні для нації пріоритети й цінності, ніякого впливу не досягнути.

У чому сенс держави взагалі й Української Незалежної Держави зокрема? Ну навіщо нам, власне, незалежна Україна? Ні, зовсім не для того, щоби самим пиляти бюджети, не ділячись із дядечком з якоїсь чужої столиці. Вона потрібна заради забезпечення всім громадянам їхніх прав, свобод, безпеки, добробуту й можливості розвитку. Шкода, що доводиться повторювати банальності, але ніколи не пізно нагадувати одвічні істини.

В ідеалізмі є своя прагматика. В Україні є верстви, налаштовані на модернізацію країни, на її влиття у вільний постіндустріальний світ. «Унікальною торговою пропозицією» політичної сили, яка в ідеалі мала б представляти ці верстви, є саме ціннісно орієнтовані стратегії. Правильно сформульовані гуманітарна та мовна політика, концепція інформаційної безпеки, вироблення та підтримання ідентифікаторів – це не «бантики», не оздоблення, не антураж, а базис, на якому можна мобілізувати зневірену країну, дати їй друге дихання й виштовхнути нарешті на шлях давно запізнілих реформ.

Інакше опозиції доведеться змагатися – проте тепер уже з владою – знову в яскравості картинки, а не в змістовності політики. А потужну (й небезпечну в невправних руках) енергію національних цінностей звично монополізують сили, які органічно не здатні нею розумно розпорядитися.

Наскільки готовий БЮТ усвідомити виклики, що постали перед ним року Божого 2010, з’ясується невдовзі. Приховати результати роботи над помилками не вдасться ні в тому, ні в іншому випадку.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.