▪   Самійло Ворс

Повернення з відпустки

ФОТО: Андрій Ломакін
Своєю бездіяльністю опозиція ускладнює становище українського суспільства
Матеріал друкованого видання
№ 13 (126)
від 1 квітня, 2010

Опозиція відпочиває... Припустімо, що вона в нас є. Кажу «припустімо», бо за останній місяць жодних ознак мобілізації в цьому таборі не спостерігається – так собі, метушня. Зрозуміло, треба отямитися, відійти від депресії. А країні тим часом що робити?

І ще: чи вони усвідомлюють, що коли нарешті оговтаються й вирішать взятися до справ, то повернуться в зовсім іншу країну? Країну, де питання вирішуються не у Верховному Суді, й узагалі не в суді, і не в Раді, і ні в якому іншому публічному просторі, а в кількох кабінетах, які відтепер нам правитимуть і за адміністрацію, і за раду, і за суд, і за ЗМІ. Коротше, більшовики – це всерйоз і надовго.

Сподівання грати за старими правилами марні. Надії колись повернутися до влади старим, випробуваним шляхом, який, утім, забезпечував хоч якусь ротацію (вибори, змагання, агітація, оскарження, кулуарні домовленості, політтехнології тощо), оманливі. Скільки там накрутили в 2004‑му? Десять відсотків? Якось соро­м’язливо, та й інструменти допотопні: «каруселі», транзитний сервер... Хотів би бути поганим пророком, але боюся, що в майбутньому країна може стати свідком, учасником і жертвою таких виборів, де правильні кандидати від правильних партій гарантовано отримуватимуть свої 60% у першому турі без будь-яких несподіванок.

Реванш і повернення до хай недосконалих, але демократичних процедур можливі лише за умови залучення до цього зам­кненого процесу всього суспільства, перетворення його з пасивного спостерігача й об’єкта маніпуляцій на постійно діючий, потужний фактор тиску. Звісно, розвиненого суспільства у нас ще, на жаль, немає. Проте є прошарок людей, які за сприятливих обставин могли б скласти його кістяк, і їх немало. З ними одна-єдина складність: треба переконувати, і переконувати переконливо.

Крутий маршрут

Почнімо з кінця, який хтось за марксистською традицією вважає початком. Отже, з економіки. У цьому сенсі нинішня Україна – це територія спекулятивного капіталу, що розкошує на штучних високих кредитних ставках, плюс махінації із бюджетними грошима, плюс експлуатація ще старих радянських потужностей металургії та хімії, плюс експлуатація латифундій, на які перетворилися колишні колгоспи і радгоспи. Така структура надзвичайно вразлива з огляду на залежність від криз, міжнародної конкуренції та цін на енергоносії. Тим часом національний капітал орієнтований не на довготривалі інвестиції, а на швидке викачування надприбутків із їхнім подальшим приховуванням.
Добробут народові може забезпечити модернізована економіка, що базується на новітніх технологіях і є складовою європейського економічного простору. За нинішніх умов модернізація можлива лише у випадку залучення критичної маси реальних інвестицій (а не лише спекулятивних). Іноземний інвестор в Україну не прийде, доки тут не буде створено прозорої системи правил, рівних умов конкуренції, дружнього бізнес-клімату, вільного від корупції, чиновницької сваволі та монопольного контролю з боку олігархів. Інакше кажучи, доки не станеться перезавантаження.

Таке перезавантаження цілком можливе. Крім того, тією чи іншою мірою його пережили різні посткомуністичні країни від Грузії до Естонії. Його можуть забезпечити політична воля, достатній кадровий резерв і – найважливіша умова – достатня мотивація критичної маси населення. А ось це вже питання гуманітарного стрижня реформ. Не надбудови, як вважалося в епоху наукового комунізму, а її бази.

Україна потерпає від браку соціального капіталу. Йдеться про рівень довіри між суб’єк­тами в суспільстві. За визначенням Світового банку, це клей, що забезпечує взаємодію різних інституцій у країні. Як бачимо, нібито цілком гуманітарна категорія має передусім економічний зміст, без неї будь-яка країна перетворюється на Гаїті чи Сомалі, що ми тут поступово спостерігаємо. Отже, задля отримання економічних результатів слід спершу подбати про спільні цінності, спільне бачення проблем і загальноприйнятних методів їх вирішення.

А для цього, пардон, потрібна нація. Сучасна політична нація, здатна усвідомлювати свої інтереси, заради їх забезпечення діяти у певних вирішальних напрямах як єдиний організм і нести відповідальність за свої дії. Це апеляція до досвіду саме провідних демократичних країн, які реформами довели своє право бути вільними, шанованими й заможними.

Складові такого єднання, серед іншого, – спільна мова й відчуття спільного минулого. Україна має відчути себе Україною й водночас частиною Європи. Ось у якому напрямку має розвиватися гуманітарна політика держави.

Кроки до Європи

Ідеться не про точкові дії, не про декларації намірів, якими країна вже сита по горло, а про зрозумілу й чітко декларовану послідовність заходів і пріоритетів, що забезпечуються всією міццю державних органів.

Якщо говорити про мовну проблему, то це забезпечення безумовної пріоритетності державної мови, володіння якою цементує спільноту від Сяну до Сіверського Донця. Це означає, що принаймні у двох галузях вона є обов’яз­ковою для використання: органах державного управління та закладах освіти. Що ж стосується інших галузей, то тут держава має задіяти економічні стимули й забезпечити ситуацію, коли вироблення україномовного продукту стає вигідним. Треба досягнути такого становища, щоб український фільм, український музичний запис, українська телепрограма, українська книжка, українська газета та журнал були доступними в будь-якій точці країни. Поки що, як ми знаємо, спостерігається протилежне: російська книжка (причому часто-густо не найкращого ґатунку) вільно продається у Львові та Мукачеві, а української годі шукати в луганській книгарні, та й самих книгарень критично мало, про бібліотеки навтіь нічого казати.

Так виховується (чи не виховується) національна гідність. Так забезпечується право на повагу всіх громадян цієї держави. Так долається міф про «дві України», вигаданий безвідповідальними політтехнологами.

Внаслідок запровадження системи таких заходів Україна має утвердити свою культурну ідентичність та долучитися до європейського інформаційного поля. Бо у нас немає обміну думками, ідеями, культурним продуктом зі світом, і ми досі перебуваємо лише в сфері російської культури, причому в її профанованому, попсовому варіанті. Конче потрібні вивчення іноземних мов, сприяння контактам, направлення студентів на навчання за кордон. Звідти зайде новий вітер, який може змінити країну.

Від кого з політиків ми могли б очікувати подібних меседжів, підкріплених реальними діями? Здавалося б, зважаючи на масштаби підтримки, від Тимошенко.

Але чи здатен сьогодні БЮТ на формування програми, без здійснення якої Україна може опинитися на смітнику історії? Суперечки позбавлені сенсу, доки ця сила, перш ніж декларувати перезавантаження країни, сама не продемонструє здатності до власного перезавантаження. Кадри, як завжди, вирішують усе. У команді не бракує людей із кругозором, знаннями, європейським баченням проблем, але так само ­чимало баласту – демагогів, ­фахівців із «­вирішення питань», опортуністів. Ситуація сама по собі сприяє очищенню рядів, утечі випадкових союзників під надійніший дах. Залишається остаточно відсунути людей безпринципних, бездарних і, навпаки, залучити тих, хто міг би просякнутися новими завданнями.

Тимошенко має усвідомити: в країні досить багато сучасних, думаючих українців, які знають, якою має бути їхня держава. Незважаючи на поразку у виборах, доля дає Тимошенко ще один шанс, якщо вона зможе залучити цих людей до творення і реалізації нової програми та захисту країни від дій нової влади.

Неспроможність діяти у відповідності з вимогами часу, навпаки, дозволять діючій владі змаргіналізувати опозицію. Суспільству ж доведеться самотужки  відстоювати своє право на майбутнє.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.