Кабінет ретроградів

Хто є хто в новому уряді
Матеріал друкованого видання
№ 11 (124)
від 19 березня, 2010

Нова влада критикує попередників за начебто непрофесійність, однак сама сформувала свій уряд за принципом не професіоналізму, а політичної доцільності. Чи навіть за принципом особистої відданості нинішньому президентові та задоволення амбіцій угруповань, що існують у Партії регіонів. Тому запитання: а за які, власне, здобутки у тій чи іншій царині чимало нинішніх урядовців отримали такі високі призначення – є здебільшого риторичним. Уряд Януковича – Азарова став таким собі «компромісом» для ПР, у якій вже давно жевріють – і час від часу спалахують – внутрішні конфлікти. Цікаво, як тепер деяким антагоністам (яскравий приклад: Борис Колесников – Дмитро Табачник) працюватиметься в одному Кабінеті?

Поміж новоспечених міністрів є добре знайомі обличчя, комуністи і комсомольці з 1980-х, затяті українофоби, сепаратисти, одіозні особистості, майже чверть із них свого часу були фігурантами кримінальних справ. Тиждень з’ясовував, чиї інтереси представлені в новому уряді, чим відзначилися самі призначенці й чого від них можна очікувати.

 

Група Януковича



1. Віктор Тихонов
Віце-прем’єр-міністр із питань регіональної політики

Запеклий прихильник ідеї федералізації України, один із найактивніших учасників Сєверодонецького з’їзду сепаратистів. Тепер, за іронією долі, ця людина відатиме регіональною політикою.
Депутат Верховної Ради І, ІV, V та VI скликань, два останні рази обирався за списком Партії регіонів. У 1998–2006 роках очолював Луганську обласну раду.

Торік у Тихонова виник конфлікт із Ахметовим та Колесниковим. В інтерв’ю одному з українських видань нинішній віце-прем’єр повідомив, що пропонував Ахметову купити луганський футбольний клуб «Зоря», який залишився без власника після смерті регіонала Валерія Букаєва, чим викликав гнів із боку донецьких. Та все ж під час президентських перегонів Партія регіонів взяла під своє крило «Зорю», голосно заявивши про свою добродійність, мобілізувавши таким чином електорат на Луганщині.

2. Володимир Семиноженко
Віце-прем’єр із гуманітарних питань

Відомий не лише як політик, а й як фізик та академік – очолює Науково-технологічний комплекс «Інститут монокристалів» НАН України. Тричі був членом уряду: у 1996–1998 роках – міністром у справах науки і технологій, у 1999‑му та в 2001–2002-му – віце-прем’єр-міністром із гуманітарних питань, проте жодними реформами в гума­нітарній галузі не за­пам’я­тався. Народний депутат України ІІ і ІІІ скликань. Друг родини Леоніда Кучми, був його довіреною особою на виборах-1999. Один із засновників Партії регіонів, у 2001-му прийняв керівництво партією від Миколи Азарова, якому закидали суміщення посади голови Державної податкової адміністрації з політичною діяльністю. У 2003-му Семиноженко поступився місцем партійного лідера Вікторові Януковичу.

Вочевидь, Семиноженко чітко дотримуватиметься гуманітарної політики партії, окресленої останніми заявами однопартійців і ним самим. Зокрема, пан Семиноженко вже встиг заявити про свої плани щодо освіти: скасування зовнішнього тестування та реформ останніх десяти років в шкільній освіті (детальніше на стор. 24). Своєю чергою, співробітники НАН висловлюють побоювання, що наукові напрями, не пов’язані з монокристалами, буде відсунуто на другий план.

3. Олександр Лавринович
Міністр юстиції

Уже двічі обіймав цю посаду. У велику політику прийшов як один із лідерів національно-демократичного руху. На початку 1990-х був членом ЦВК, виконував обов’язки її голови. Народний депутат ІІ і ІІІ скликань. У 2002-му був обраний народним депутатом ІV скликання за списком блоку «Наша Україна», проте відмовився працювати в парламенті та обійняв посаду міністра юстиції в уряді Анатолія Кінаха. Після чого круто змінив свою орієнтацію. З листопада 2006-го Лавринович – міністр юстиції вже в уряді Віктора Януковича. На дострокових виборах 2007-го обраний депутатом уже від Партії регіонів. Обіймав посаду заступника голови Верховної Ради, з якої його безуспішно намагалися усунути бютівці за неодноразове порушення регламенту. Поміж останніх здобутків Лавриновича – сприяння внесенню змін до закону про вибори президента за кілька днів до другого туру. Ось таке верховенство права.

4. Анатолій Толстоухов
Міністр Кабінету Міністрів

Рекордсмен Кабміну: на цій посаді перебував уже тричі: за прем’єрства Валерія Пустовойтенка та двічі за прем’єрства Януковича. Взимку 2004-го тиждень чергував у будинку уряду, заблокованому помаранчевими барабанщиками. Разом із Дмитром Табачником намагався втрутитися в роботу редакції газети «Урядовий кур’єр»: усупереч забороні Верховного Суду, вони підписали до друку номер, в якому було розміщено інформацію про визнання Януковича переможцем другого туру виборів-2004.

До парламенту ІV скликання потрапив за списками блоку «За Єдину Україну», лояльного до Леоніда Кучми. Після дострокових виборів прийшов до ВР вже з командою Партії регіонів.
Не обійшовся і без скандалів: у червні 2005 року в квартирі Толстоухова провели обшук у межах розслідування справи про викрадення документів зі Львівського історичного архіву, але доказів причетності міністра до крадіжки не знайшли.

5. Володимир Яцуба
Міністр регіонального розвитку

Повернувся на ту саму посаду, яку обіймав в останньому уряді Януковича. Його можна вважати людиною і Януковича, і Леоніда Кучми. У 1994-му очолював Управління з питань територій в Адміністрації президента Кучми, а за рік став заступником її голови. З грудня 1998 року – перший заступник міністра Кабміну, був держсекретарем Кабміну, міністром Кабміну. В 2003-му став губернатором Дніпропетровщини, але в грудні 2004-го його звільнили на хвилі акції «Дніпропетровщина без Яцуби». У 2006-му обіймав посаду віце-президента Національної академії державного управління при президентові України. Тоді ж його призначили секретарем Ради розвитку регіонів та радником прем’єр-міністра Януковича, а в 2007-му очолив Мінрегіонбуд. На дострокових парламентських виборах про­йшов до ВР за списком Партії регіонів.

6. Михайло Єжель
Міністр оборони

Адмірал запасу Єжель з лютого 2008-го був головним інспектором Міністерства оборони. У 1996–2001 роках обіймав посаду заступника міністра оборони – командувача Військово-Морських сил, з 2001-го по 2003-й був головнокомандувачем ВМС. У 2003 році звільнений із посади після оглядин об’єктів Балаклавської бухти президентом Кучмою, який тоді заявив, що більшу частину державного майна на цих об’єктах розграбовано. Через місяць проти Єжеля порушили кримінальну справу за фактом перевищення службових повноважень, а також халатного ставлення до військової служби. Йому інкримінували продаж кіпрській фірмі танкерів «Макіївка» і «Керч» за заниженою ціною; фрахтування суховантажного транспортного судна «Горлівка» для перевезення мандаринів із Батумі в Україну; продаж за заниженою ціною рефрижераторного транспортного судна «Ялта» тощо. Кримінальну справу проти високопосадовця, як часто буває в нашій країні, згодом закрили. В автобіографії адмірал зазначив, що звільнився за станом здоров’я.

7. Дмитро Табачник
Міністр освіти і науки

Найодіозніша особистість у новому уряді. Інтелігенція, освітяни, студенти, опозиція зустріли його призначення протестами, на розгляд парламенту вже подано законопроект про звільнення Дмитра Табачника з посади міністра. У 1994–1996 роках керував Адміністрацією президента Кучми, під час виборів глави держави 1994-го очолював виборчий штаб Леоніда Кучми, а 1999-го був заступником голови його передвиборчого штабу, після чого відкрито зізнавався у фальсифікації даних соціологічних опитувань на користь свого патрона. У 2002 і 2006 роках в урядах Віктора Януковича був призначений на посаду віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань. Депутат Верховної Ради чотирьох скликань. У 2007‑му вступив до Партії регіонів.

Був дійовою особою серії гучних скандалів, пов’язаних із привласненням творів мистецтва та історичних артефактів. Прізвища Дмитра Табачника, Віктора Януковича й Анатолія Толстоухова у 2004–2005 роках фігурували у скандальній справі щодо зникнення 44 листів першого українського президента Михайла Грушевського з Центрального державного історичного архіву у Львові. Слідчі допитали фігурантів, але визнали їх непричетними до крадіжки. Кримінальну справу досі не закрито.

Табачник має ворогів у партії: нинішній його колега по уряду Борис Колесников навіть вимагав виключити «клоуна» і «казнокрада» (йшлося про Табачника) з партії. «... Давайте поднимем вопрос об исключении этого дешевого клоуна Дмитрия Табачника!.. – заявив Колесников в інтерв’ю інтернет-ЗМІ «Обозреватель» у вересні 2008 року. – За выступление на съезде в Северодонецке. Помните: бизнесмены юго-востока стремятся договариваться с Ющенко, поскольку деньги любят тишину. Кто это говорит?! Казнокрад, не создавший в своей жизни никакого бизнеса? Как он вообще может судить? Что он вообще делать умеет, кроме того как книжки и картины из и так небогатых украинских музеев тырить?»

Дмитро Табачник відомий своїми антиукраїнськими поглядами (детальніше на стор. 24). Вважає, що російська мова має бути другою державною. Є близьким товаришем власника видавництва «Фоліо» Олександра Красовицького, тож можна припустити, що разом вони візьмуться за друк «правильних» підручників.


8. Михайло Кулиняк
Міністр культури і туризму України

Першою реакцією митців на призначення Михайла Кулиняка очільником Мінкульту стало запитання: «Хто це такий?». Ново­обраний керівник міністерства невідомий ні видатними досягненнями на культурному ґрунті, ні блискучими менеджерськими здібностями. З огляду на біографічну довідку загадкового пана його адміністративними досягненнями є посада інструктора з культурно-масової роботи профкому працівників апарату ДК «Укртрансгаз» (2001–2002), робота помічником заступника міністра Кабміну (2004–2005) та заступником міністра культури і туризму України у зв’язках із ВР (2006–2008).
Михайло Кулиняк має дві освіти: у 1994-му закінчив Київську державну консерваторію ім. П.І. Чайковського за спеціальністю «скрипка», а в 2003-му отримав диплом менеджера організацій у Міжнародному науково-технічному університеті. Кулиняка називають «конферансьє» мітингів Віктора Януковича і креатурою Ганни Герман. Тож чекати системних реформних зрушень від маріонеткового чиновника можуть хіба що затяті оптимісти. Скидається на те, що за каденції Кулиняка Мінкульт залишиться громіздким бюрократичним органом, який звітуватиме проведенням чергового регіонального фестивалю на кшталт «Зорі Слобожанщини» чи «Мистецькі ниви Черкащини». Можливий і гірший варіант – Міністерство культури стане рупором регіо­налів: видаватиме повні видання творів Олеся Бузини, проводитиме конкурси шансону і концерти Таїсії Повалій. Очевидно одне: культура і далі залишатиметься у маргінесі й фінансуватиметься за залишковим принципом. Вслід за своїми «патронами» Януковичем і Азаровим уродженець Львівщини виголосив перший публічний виступ російською (на урочистій церемонії відкриття концерту азербайджанської музики у Національній опері України). Також Кулиняк відзначився тим, що є найбіднішим міністром у новому Кабміні. Згідно з оприлюдненою ним декларацією про доходи за 2005 рік (!) пан Михайло заробив 2895 грн 45 коп. (близько 240 грн на місяць), тобто жив за межею бідності. Перший наказ Кулиняка, звісно, ротаційний – звільнення керівника Шевченківського національного заповідника у місті Каневі Черкаської області. Також він не виключив, що кадрові зміни можливі і в інших закладах культури.

9. Олександр Попов
Міністр ЖКГ

Удруге обійняв посаду міністра ЖКГ – саме його покликали очолити новостворене міністерство в уряді Януковича у 2007 році. Починаючи з 1994-го чотири рази обирався мером міста Комсомольськ Полтавської області, велику увагу приділяв реформуванню місцевого ЖКГ. Однак у кріслі міністра в 2007-му особливих успіхів на теренах ЖКГ не досягнув. Народний депутат VІ скликання від Партії регіонів.

10. Віктор Слаута
Віце-прем’єр-міністр із питань АПК

З 1990-го по 1994-й – перший заступник голови Донецької облради, заступник губернатора. За часів губернаторства Віктора Януковича був його заступником із питань АПК. У 2002 році був обраний народним депутатом України за підтримки блоку «За єдину Україну». У січні – грудні 2004-го працював міністром аграрної політики в уряді Януковича. 2006 року знову увійшов до ВР за списком Партії регіонів. У лютому 2007-го його вперше призначено на посаду віце-прем’єр-міністра з питань АПК. У червні того самого року після чергового підвищення цін у деяких регіонах України прем’єр Янукович пригрозив відправити Слауту у відставку. На дострокових парламентських виборах 2007-го Слауту знову було обрано до Верховної Ради за списком Партії регіонів.
За роки спільної роботи новий-старий віце-прем’єр був надійним тилом для Януковича. Зарекомендував себе як жорсткий топ-менеджер, котрий уміє «закручувати гайки» і регулювати ринок адміністративними методами. Як зазначають експерти, не має яскраво виражених політичних амбіцій, тому фермери можуть знову на деякий час забути про системні реформи в агросекторі.

11. Микола Присяжнюк
Міністр аграрної політики

У 1986–1988 роках обіймав посаду технолога дирекції з капітального будівництва ВО «Орджонікідзевугілля». Уже в той час познайомився з тодішнім директором автобази шахти Віктором Януковичем. Деякі ЗМІ зазначають, що в 1990-ті роки він спільно з губернатором Януковичем створив на території Донецької області «офшорну» зону, через яку здійснювався імпорт курятини на пільгових умовах. У 2002-му за протекцією Януковича був призначений заступником голови Житомирської облдержадміністрації, в ­2003–2005 роках обіймав посаду першого заступника губернатора. Організував і очолив обласну організацію Партії регіонів. У 2005-му став головою Національної асоціації виробників м’яса і м’ясопродуктів України, але невдовзі покинув цю посаду, потрапивши у травні 2006-го до парламенту за списками ПР. У наступному скликанні ВР очолив аграрний комітет.

Окрім лобіювання інтересів аграріїв Микола Присяжнюк має власний, не суміжний бізнес. Так, на Житомирщині йому приписують контроль над кар’єрами граніту, щебеню, піску тощо. Структури, близькі до Присяжнюка, також є співвласниками ВАТ «Електровимірювач», що має контракти на випуск комплектуючих для автомобілів, армійських потреб та шкіл. До сфери впливу новопризначеного міністра зараховують і ЗАТ «Волинські самоцвіти».

Куратором Присяжнюка буде віце-прем’єр Слаута. У цьому тандемі конфліктів не буде, оскільки ці люди мають великий досвід спільної роботи.

12. Юрій Ященко
Міністр вугільної промисловості

До 1991 року дослужився до завідувача ідеологічного відділу Донецького ОК КПУ. Після розпаду СРСР працював у різних комерційних структурах Донецька. З 1998-го – начальник Головного управління економіки Донецької ОДА. У 1999‑му Юрія Ященка покликав заступником тодішній міністр вугільної промисловості Сергій Тулуб (на той час бізнес-партнер Ріната Ахметова). Потім працював на керівних посадах у Мінпаливенерго. У 2004 році очолив раду НАК «Вугілля України». Деякі експерти пов’язують призначення Юрія Ященка з тим, що в 1990-ті роки він був керівником середньої ланки в Донецькій обл­раді й обладміністрації, де в той час також працював Андрій Клюєв. Ященко виступав за скасування необґрунтованих пільг для державних шахт і помірну лібералізацію ринку. Це дає підстави деяким експертом вважати, що місія Ященкі на нинішній посаді – виконати програму Партії регіонів із приватизації вугільної галузі й згодом ліквідації міністерства з огляду на непотрібність.

 

Група Азарова



1. Микола Азаров
Прем’єр-міністр України

Велику кар’єру розпочав 1994 року, ставши народним депутатом і очоливши бюджетний комітет. Активно критикував фіскальну політику тодішнього голови податкової інспекції Віталія Ільїна, завдяки чому здобув прихильність президента Леоніда Кучми. 1 жовтня 1996 року його було призначено головою знову створеної податкової адміністрації. Під керівництвом Азарова ДПАУ перетворилася на одну з найпотужніших державних структур – тотальний контроль над малим та середнім бізнесом, свавілля фіскалів, іменоване «маски-шоу». Такими методами Азарову вдалося збільшити надходження до бюджету. Йому згадують також благодійний фонд «Професіонал», який при Азарові перетворився на своєрідний «офшор» податкової. До фонду відраховували 30% штрафів підприємців. Згодом ці гроші розподіляли за невідомими принципами. У підсумку ДПАУ перетворилася на репресивну машину, з легкої руки Інни Богословської звану в народі «азаровщина». У листопаді 2002 року обійняв посаду першого віце-прем’єра, міністра фінансів в уряді Януковича, на якій запам’ятався тим, що зосередив у своїх руках контроль над усім економічним блоком уряду. Через «азаровщину» з Кабміну пішов, грюкнувши дверима, міністр економіки Валерій Хорошковський. У лютому 2005-го Азаров пішов у відставку. За рік знову став нардепом і восени 2006-го повернувся на посаду першого віце-прем’єра, міністра фінансів. Проявив себе як лобіст великого експортоорієнтованого бізнесу на шкоду імпортерам і дрібному бізнесу. Микола Азаров любить говорити про реформи, передусім податкову, однак за час його опікування економічним блоком уряду реформами і не пахло, якщо не брати до уваги різких рішень, спрямованих на залучення грошей до бюджету (детальніше читайте Тиждень, №9/2010, «РЕформений цинізм» ). Свої економічні успіхи пов’язував, зокрема, з «подешевшанням капусти» (заяви в жовт­ні 2007 року)... На першому етапі «реформування» від консерватора Азарова можна очікувати ручного управління економікою, як це було на початку 2000-х, а також у 2006–2007 роках.

2. Федір Ярошенко
Міністр фінансів

Давній соратник Миколи Азарова. Після закінчення 1976 року Ворошиловградського сільськогосподарського інституту за спеціальністю «економіка та організація сільського господарства» був токарем-розточником, лаборантом у сільгоспінституті. Потім понад 20 років пропрацював у галузі птахівництва. У 1997-му змінив профіль, ставши першим заступником голови ДПАУ. І в 2002 році, коли Азарова призначили віце-прем’єром, міністром фінансів, Ярошенко також перейшов до Мінфіну на посаду першого заступника міністра. Після того як із посади голови ДПАУ в 2004 році пішов Юрій Кравченко, Азаров делегував на це місце Федора Ярошенка, де він пропрацював до 2005‑го. А в березні 2008-го його досвід став у пригоді новому голові ДПАУ Сергієві Буряку – Федір Ярошенко став його заступником. Прем’єра Юлію Тимошенко не збентежило приєднання до її команди функціонера з протилежного табору. На посаді міністра фінансів Федір Олексійович чітко дотримуватиметься стратегії нового прем’єра. Підтвердженням цього може бути і недавнє призначення заступників міністра фінансів, поміж яких відомі екс-податківці Вадим Копилов (перший заступник міністра) і Тетяна Єфименко (заступник міністра). Реформаторських замашок у Федора Ярошенка не спостерігалося.

3. Зіновій Митник
Міністр охорони здоров’я

Кар’єру розпочав у Коломийській центральній районній лікарні Івано-Франківської області. Був головним лікарем Івано-Франківської обласної клінічної лікарні, першим заступником голови Івано-Франківської облдержадміністрації. У січні 2003-го обійняв посаду головного лікаря клінічної лікарні «Феофанія» Державного управління справами президента, де лікуються українські політики. Лікував добре, бо в 2008-му пересів у крісло заступника міністра охорони здоров’я. Подейкують, що Митник особисто лікував Миколу Азарова, за іншою версією – догодив можновладцям шикарним ремонтом у «Феофанії». Оскільки Митник був заступником попереднього міністра Василя Князевича, можна прогнозувати, що політика Міністерства охорони здоров’я за нового міністра не зміниться: воно залишиться одним із найкорумпованіших українських відомств.

 Група Ахметова


1. Борис Колесников
Віце-прем’єр-міністр із питань підготовки до проведення фінальної частини чемпіонату Європи з футболу 2012 року

Кондитерського короля, близького друга головного спонсора Партії регіонів Ріната Ахметова, розглядали як претендента на посаду прем’єр-міністра чи принаймні його першого заступника. Однак місія Колесникова назвою його нинішньої посади не обмежується. За неформальними домовленостями він не лише контролюватиме підготовку до Євро-2012, а й наглядатиме за Фондом держмайна, Антимонопольним комітетом і Міністерством охорони навколишнього середовища. Посаду ж віце-прем’єра з Євро-2012 Колесников, вочевидь, використовуватиме для війни зі своїм давнім опонентом – президентом Федерації футболу Григорієм Суркісом. Якщо вдасться відсторонити Григорія Михайловича від футбольної годівниці, Колесников і Ко отримають цілковитий контроль не тільки над фінансовими потоками у футболі, а й над організацією Євро-2012, яке, власне, і затіяв Суркіс.

Фігурував у кримінальних справах за фактом замаху на територіальну цілісність та недоторканність України та за підозрою у вимаганні акцій донецького торгового центру «Білий лебідь» (був заарештований і чотири місяці провів у слідчому ­ізоляторі).

2. Равіль Сафіуллін
Міністр сім’ї, молоді та спорту

З 1994-го по 2000-й працював першим віце-президентом футбольного клубу «Шахтар». Президент Професійної футбольної ліги України, віце-президент Національного олімпійського комітету України.
Призначення Сафіулліна свідчить про те, що Партія регіонів та, зокрема, її фінансовий донор Рінат Ахметов мають твердий намір отримати дивіденди від проведення Євро-2012 в Україні. Утім, інтереси сім’ї та молоді від такого футбольного ухилу можуть постраждати.

3. Дмитро Колєсніков
Міністр промислової політики

Після закінчення ПТУ з 1995-го по 2004-й пройшов шлях від слюсаря-ремонтника на Криворіжсталі до головного механіка. У 2005 році обійняв посаду заступника директора із закупівель на ВАТ «Північний гірничо-збагачувальний комбінат». У квітні 2006-го очолив ВАТ «Центральний гірничозбагачувальний комбінат», який контролює компанія Ріната Ахметова «СКМ». Того самого року став першим заступником міського голови Кривого Рогу, а за рік – першим заступником міністра промислової політики України в уряді Януковича. Останнє призначення 38-річного Дмитра Колєснікова свідчить про падіння статусу колись найпотужнішого Міністерства промполітики. Сьогодні, коли вже фактично вся промисловість перебуває в приватній власності, міністерство перетворилося з держрегулятора на лобістську структуру. На думку експертів, основними завданнями міністерства будуть лобіювання зниження цін на газ для промисловості й вирішення проблем із поверненням ПДВ.

4. Анатолій Могильов
Міністр внутрішніх справ

Кар’єрний міліціонер радянського загартування з міцним донбаським корінням. 2005-го потрапив під помаранчеві зачистки, однак уже в лютому 2007-го, у період другого прем’єрства Януковича, отримав посаду начальника ГУ МВС в АРК. Могильов наближений до Василя Джарти (в минулому мера і негласного хазяїна Макіївки), якого, своєю чергою, експерти пов’язують із Рінатом Ахметовим.
Один із скандальних епізодів у кар’єрі Могильова – він особисто керував спецоперацією зі знесення буцімто незаконно встановлених будівель кримських татар на плато Ай-Петрі (6 листопада 2007 року). Тоді відбулися масові зіткнення татар із міліцейськими спецзагонами. До речі, новопризначений міністр не приховує свого не­однозначного ставлення до татарського народу. Меджліс зараз намагається притягнути Могильова до відповідальності за розпалювання міжетнічної ворожнечі.

Під час останніх президентських виборів Анатолій Могильов керував кримським штабом Віктора Януковича. За останнього, згідно з офіційними підрахунками, на півострові проголосувало 78% виборців, спостерігачі ж від Юлії Тимошенко зафіксували численні порушення.

 

Група Клюєва



1. Андрій Клюєв
Перший віце-прем’єр-міністр

У 1994–2002 роках був заступником голови Донецької облради, першим заступником мера Донецька, заступником тодішнього губернатора Віктора Януковича, депутатом Донецької міськ­ради. У квітні 2002-го пройшов у ВР, став членом фракції «Регіони України» й очолив Комітет із питань ПЕК. У 2003–2004-му поєднував депутатство з посадою віце-прем’єра. У квітні 2006 року вдруге обраний народним депутатом за списком Партії регіонів, після створення парламентської коаліції у складі ПР, СПУ та КПУ в серпні призначений на посаду віце-прем’єра. Курирував ПЕК. На позачергових парламентських виборах 2007-го знову був обраний нардепом від ПР. Андрію Клюєву та його брату Сергієві Клюєву належать активи промислово-інвестиційної корпорації «Укрпідшипник» (Донецьк), до якої входять підприємства кольорової металургії та паливно-енергетичного комплексу. Теплі стосунки з Миколою Азаровим в Андрія Клюєва склалися ще за часів роботи в уряді Віктора Януковича у 2006–2007 роках. Тандем Азаров – Клюєв певним чином став противагою впливу Ріната Ахметова. Натомість Клюєв опонував Юрієві Бойку і так званій групі Фірташа. Андрія Клюєва вважають комунікатором ПР з іншими фракціями та політичними силами: торік він був одним із учасників перемовин із БЮТ про створення широкої коаліції, за що його різко розкритикував нинішній голова Адміністрації президента Сергій Льовочкін. Клюєв – найзакритіший міністр в уряді Януковича, можливо, тому він поки що не має скелетів у шафі.

2. Володимир Сівкович
Віце-прем'єр-міністр з питань силового блоку

Йому доручили усі силові міністерства і відомства: МВС, СБУ, Міноборони, Головного управління розвідки та Генпрокуратури. Однак вагомих юридичних важелів впливати на рішення, наприклад, голови Служби безпеки Валерія Хорошковського чи очільника оборонного відомства Михайла Єжеля Сівкович не отримав.

Володимир Сівкович полишив службу в «органах» ще 1992 року в чині підполковника КДБ СРСР. Намагався займатися бізнесом у різних сферах, зокрема ЗМІ (причетний до створення телеканала «СТБ»). Однак про комерційний досвід воліє не говорити, обмежуючись таємничими натяками на кшталт: «Даю поради, які коштують великих грошей».

Наприкінці 1990-х – початку 2000-х один за одним гинуть люди, прямо чи опосередковано пов'язані з Сівковичем. У лютому 1999-го вбито Олександра Дейнеку, за де­якими даними, колишнього охоронця Сівковича. Невдовзі знайшли повішеною керівника інформаційної служби СТБ Мар'яну Чорну. У травні 2002-го застрелився (за офіційною версією) Андрій Фещенко – на той час віце-президент Національної телекомпанії України, до того – генпродюсер СТБ.

2002 року Сівкович, перебуваючи у статусі депутата Верховної Ради від правлячої коаліції, був побитий спец­призначенцями з «Беркуту» – мав необережність опинитися в одній автівці з опальним на той час бізнесменом Костянтином Григоришиним. Через два роки відзначився як голова парламентської комісії з розслідування отруєння Віктора Ющенка – після нетривалого розслідування заявив, що фаворита виборів-2004 ніхто не труїв. Минулоріч розвинув свою версію оприлюднивши записи телефонних розмов буцімто Катерини Ющенко з нібито Романом Зваричем. За інтерпретацією Сівковича, дружина вже колишнього президента обговорювала необхідність домішування діоксину до проб крові свого чоловіка, які відправляли на дослідження західним спецслужбам.

Як вважають численні експерти, протегуючи Сівковича на посаду «силового» віце-прем'єра, Янукович намагається врівноважити центри впливу у правоохоронних органах: зв'язку Хорошковський – Льовочкін – Фірташ (СБУ) та Могильов – Джарти – Ахметов (МВС). Також не виключено, що Володимир Леонідович курируватиме розслідування резонансних кримінальних справ (як то убивство Гонгадзе, отруєння Ющенка тощо), аби скерувати їх у вигідне для нового президента русло.

3. Нестор Шуфрич
Міністр надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи

Удруге обіймає посаду міністра МНС – вперше очолив відомство в 2006 році в уряді Віктора Януковича. Чотири рази обирався до Верховної Ради. З 1996 по 2007 рік був одним із активістів СДПУ(о), з 2007-го не менш відданий член Партії регіонів. Шуфрич постійно опиняється в центрі скандалів:  бився з опозицією в 2004-му, двічі мірявся силами з бійцями «Беркуту», постійно брав участь у сутичках в парламенті, а наприкінці минулого року вдарив тодішнього міністра МВС Юрія Луценка. Дісталося від Нестора Шуфрича і Сергію Льовочкіну, який зараз очолює Адміністрацію президента. Проти Шуфрича заведено близько двох десятків кримінальних справ: тут і зловживання службовим становищем, і підробка документів, і підкуп виборців, і земельні махінації. Проте жодного разу слідству не вдалося притягнути Шуфрича до відповідальності.

Як міністр МНС Шуфрич запам’ятався зокрема історією з пошуками нільського крокодила Годзилли. Півроку крокодил, який втік з маріупольського цирку, плавав в Азовському морі, а МНС інформувало громадськість про перебіг пошуків. Коли в листопаді сплячого Годзиллу зловили працівники металургійного комбінату, особисто Шуфрич обіцяв доглядати крокодила. Проте за два дні тварина померла.
Оскільки за попереднього керування Шуфричем МНС не зазнало ніяких кардинальних реформ, можна очікувати, що і цього разу Нестор Іванович не чіпатиме те, на чому не розуміється. А лише з пафосом розповідатиме про роботу міністерства по телевізору. 

Група Фірташа



1. Юрій Бойко
Міністр палива та енергетики

У 2002–2005 роках очолював НАК «Нафтогаз України». Із серпня 2003-го був першим заступником міністра палива та енергетики в уряді Януковича. У 2006-му балотувався до ВР за списком блоку «Не ТаК!», який, однак, до Ради не про­йшов. У серпні того самого року очолив Міністерство палива та енергетики в уряді Януковича. На виборах-2007 був обраний до парламенту за списком Партії регіонів. До його заслуг приписують поліпшення розрахунків за газ українськими споживачами, значне збільшення доходів компанії та відрахувань до держбюджету, прорив у вирішенні проблеми погашення заборгованості за газ перед Росією та Туркменистаном. Водночас йому закидають участь у побудові сумнівних схем поставок російського та середньоазійського газу в Україну. В 2004 році Юрій Бойко пролобіював появу в російсько-українських газових відносинах посередника – компанії RosUkrEnergo, з одним із головних акціонерів якої Дмитром Фірташем Бойко підтримував тісні стосунки. Зокрема, під час недавнього шлюборозлучного процесу Фірташ, за даними де­яких ЗМІ, навіть тимчасово передовірив Бойкові свої активи, щоб не втратити їх частину. Звісно, в новому уряді міністр ПЕК представлятиме інтереси групи Фірташа. Тому не за горами повернення на український ринок компанії RosUkr­Energo. Припускають, що противагою в уряді йому стане перший віце-прем’єр Андрій Клюєв.

2. Костянтин Грищенко
Міністр закордонних справ

У крісло міністра закордонних справ Костянтин Грищенко пересів із посольських апартаментів у Москві. Грищенко – випуск­ник Московського державного інституту міжнародних відносин, кадровий дипломат із досвідом роботи в апараті союзного МЗС (1981–1991). На зорі української незалежності повернувся на історичну батьківщину й зробив стрімку дипломатичну кар’єру, пройшовши шлях від посади заступника міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка (1995–1998) до міністра (2003–2005).

Маючи репутацію проросійського політика (виступав проти вступу України до НАТО), Костянтин Грищенко визнає, що конфлікти в українсько-російських відносинах провокує, зокрема, різне бачення недавнього історичного минулого: у той час як українська сторона представляє ліберальні традиції й плюралістичну модель управління, в Росії панує великодержавництво. «Українці прагнуть жити з росіянами, як добрі сусіди в котеджному містечку, де люди дослухаються до порад одне одного, але не повчають і не вказують, у який колір пофарбувати стіни чи за допомогою якого собаки охороняти будинок», – написав Костянтин Грищенко у своїй статті для «Дзеркала тижня» в листопаді минулого року. Новопризначеному міністрові доведеться вести далі перемовини щодо створення зони вільної торгівлі з ЄС, яка є несумісною зі вступом до Митного союзу з Росією, та доводити на практиці реалістичність/нереалістичність запропонованих схем українсько-російського співіснування.

І наостанок варто згадати один сумнозвісний епізод із політичної біографії нового міністра. Коли він уперше очолював зовнішньополітичне відомство, його повноваження були дивним чином обмежені: Анатолій Орел, керівник Головного управління з питань зовнішньої політики Адміністрації президента, згодом заступник Віктора Медведчука, переконав Леоніда Кучму підписати 2003 року Указ про фактичне підпорядкування МЗС цьому управлінню.

3. Валерій Хорошковський
Голова Служби безпеки України

40-річний мультимільйонер (за деякими оцінками, його статки сягають $1,6 млрд) сам по собі людина достатньо впливова. Його медіа-імперія U.A. Inter Mediа Group Limited (найпотужнішою складовою якої є популярний телеканал «Інтер») за розміром аудиторії не поступається холдингу Віктора Пінчука, зятя екс-президента Леоніда Кучми. Раніше Хорошковський був головою правління і співвласником Укр­соцбанку, керував російським фінансово-промисловим монстром «Євраз груп». За час своєї стрімкої політичної кар’єри Валерій Іванович обирався до Верховної Ради, попрацював у президентських канцеляріях Леоніда Кучми та Віктора Ющенка, в першому уряді Віктора Януковича й останньому Юлії Тимошенко.

Слід зазначити, що в 2004-му між Хорошковським і регіоналами пробігла чорна кішка – Валерій Іванович зі скандалом пішов із Мінекономіки, звинувативши тодішнього першого віце-прем’єра Миколу Азарова в авторитарних методах управління економікою.

У Службу безпеки мільйонер потрапив на початку минулого року – Віктор Ющенко призначив його заступником голови СБУ. Цьому призначенню передували звільнення Хорошковського з посади голови Держмитслужби і конфлікт із тепер уже колишньою прем’єркою Юлією Тимошенко. Причиною конфлікту стали 11 млрд м3 газу: голова уряду вимагала розмитнити їх на користь НАК «Нафтогаз України», а Хорошковський вважав це незаконним, оскільки на блакитне паливо претендувала також компанія Ros­Ukr­Energo Дмитра Фірташа, близького до Партії регіонів бізнесмена. Не виключено, що саме ця обставина посприяла тому, що Віктор