▪   Ілько Майдачевський

Дотягнутися до України

ФОТО: Олександр Чекменьов
Опозиція в країні має стати нарешті системною й дослухатися до власного народу
Матеріал друкованого видання
№ 17 (130)
від 30 квітня, 2010

Це може звучати як блюзнірство, але опозиція отримала від влади подарунок.

Ніхто, крім фігурантів скандальної змови, не міг передбачити, що капітуляція перед східним сусідом відбудеться так блискавично й так ганебно. Не треба шукати casus belli, не треба чіплятися до приводів, ось воно на поверхні: зрада. Відразу, немов на фронті, зрозуміло, хто на якому боці, які позиції захищати й куди наступати.

Однак із останнім нібито є проблеми. Консолідація в таборі опозиції досі не вилилася в системний опір. Відносно (ну дуже відносно) масові демонстрації ні на кого не справляють враження, а пустощі в сесійній залі мають радше характер ефектного шоу.

Тим часом суспільство, коли судити з непрямих свідчень, виявляє значно більшу зрілість. Прості українці, ошелешені відвертим нахабством чинної влади, готові до дій, вони чекають мобілізаційного сигналу, але так само зрозуміло, що після стількох розчарувань і поневірянь із боку політиків не на будь-який заклик вони відгукнуться.

Світле минуле

Ситуація критична, але не безнадійна. Як у випадку з важкою хворобою, наявність температури свідчить про здатність організму чинити опір інфекції.

Не вперше й не востаннє в  нашій новітній історії лідери нації мають докласти зусиль, щоби постати врівні з «простим» українцем. Для цього потрібно лише вивчити уроки й зробити невеличке зусилля, відмовившись від попередньої практики «клубних» заходів із погано мотивованими статистами. Адже потенційно в їхньому активі – сотні тисяч, якщо не мільйони добровільних, відданих, притомних, керованих бійців.

Це ті люди, які ніколи не погодяться з наругою над їхньою країною, а отже, й над їхньою особистою гідністю. Вони не готові сприйняти стрімкий демонтаж української державності: спочатку відвертий, нічим не прихований наступ на державну мову, потім лакейська поступка в суверенітеті, потім – свіжа інформація – відмова від верховенства законів країни на власній території... Саме так, адже в щойно оприлюдненому проекті  чергової міжурядової угоди йдеться про недоторканність російських підприємств, що діють в Україні, себто про їхній правовий імунітет. Що далі?

Коли залишити ситуацію напризволяще, навряд чи є шанс обмежитися тільки так званим білоруським варіантом. Та демонстрація поступливості, меншовартості, ментальної залежності стосовно старшого брата, яку дозволили собі наші переговорники, не має нічого спільного з вищим пілотажем Аляксандра Ригоравіча: взяти гроші за визнання Південної Осетії й... не визнати Південну Осетію – вчіться, панове!

І хоча білорусизація України – сама по собі досить моторошна перспектива, в нашому випадку це, на жаль, програма-мінімум. Надто легко й без бою здаються позиції держави, які більш-менш (коли більш, коли менш) успішно утримувалися не рік і не два... Швидше за все, нам загрожує повернення до статусу фактичної колонії з усіма звичними хворобами метрополії (на додачу до наших власних): тероризм, міжетнічні конфлікти, вертикаль влади, контрольована демократія... Є чому позаздрити! Ну й, звісно, такі «дрібниці», як невідворотна подальша геттоїзація рідної мови й культури за тим-таки білоруським зразком.

Погодитися на «євразійський» варіант розвитку подій означає приректи себе на глухий кут, остаточно відмовитися від шансу стати європейською країною, що живе за світовими правилами, в світовій системі координат і в нинішньому часі. Головне, що це стосується не якоїсь далекої абстрактної «держави», від якої можна врятуватися в приватному житті, а кожного з нас – там, де ми є та якими ми є. Від імперії не сховаєшся.

Потенціал спротиву

Ще раз наголосимо: в Україні достатня критична маса громадян, для яких таке світле майбутнє цілком неприйнятне. Але з цими людьми треба працювати інакше, ніж досі практикувалося. Активний (дуже умовно кажучи, «майданний») українець чекає чіткої та прозорої стратегії з боку тих, кого він визнає лідером опозиції. З ним одна проблема: тепер він вимагає не гасел, а змістовних сигналів, меседжів. Опозиція має розібратися між собою, остаточно кинути з’ясовування стосунків, висунути за можливістю одноосібного головнокомандувача (без побоювання, що решта кандидатів на цю функцію вставлятиме йому палиці в колеса), виробити дорожню карту й налагодити комунікацію з народом. До їхніх послуг буквально лічені телевізійні канали, натомість чимала кількість друкованих ЗМІ, інтернет і, нарешті, пряме спілкування. Важливо не зачинитися в колі «своїх», а апелювати до вільних людей скрізь у країні, від Заходу до Сходу, стати опозицією не якоїсь однієї частини України (наприклад, Галичини – це було б заздалегідь визнанням поразки), а всієї України.

Тож від усіх ватажків опозиції, а надто від Юлії Тимошенко, яку логіка подій висуває на першу позицію за фактом розстановки сил, вимагається, як мінімум, одне: негайно подорослішати.

Що стосується конкретних дій, не треба спеціально винаходити велосипед: біло-блакитні політики настільки щиро зневажають свого виборця, настільки не вірять у його здатність діяти безкоштовно, не за вказівкою, а за покликом сумління, що будь-які організовані й тривалі акції громадянської непокори вкинуть їх у кататонічний ступор. Боятися загострення за силовим варіантом нема чого: Україна – це не лише не Росія, вона також не Молдова й не Киргизія.

Але акції мають бути справді спланованими: як регіонали заздалегідь (чи не за сценарієм, що зберігся з 2004 року?) по кроках розписали свої дії – взяття під контроль усіх владних організмів, впровадження ідеологічних настанов, нарешті, злиття в екстазі з Кремлем, – так і опозиція повинна мати чіткий план дій у їхній послідовності.

ПДР для опозиції

У такій програмі необхідно врахувати кілька засадничих пунктів. По-перше, персональну відповідальність усіх без винятку представників нинішньої влади в разі їхньої причетності до дій, що зашкодили інтересам держави (див. «Особисту думку» тут). По-друге, подальше перезавантаження всієї державної машини на принципово інших, безкорупційних засадах. Якоюсь мірою ці два пункти дублюють один одного: відсунення від ­реальної політики нинішніх ­фігурантів «севастопольського валь­су» вже значною мірою очистить владне поле. Але слід усвідомити й донести це усвідомлення до виборців: без переформатування стосунків усередині держави, що унеможливлять корупційну складову (за бажання приклади для наслідування не важко знайти в тих самих посткомуністичних і навіть пострадянських країнах – від Прибалтики до Грузії), ситуація неминуче приречена на самовідтворення. Біля керма знову опиняться олігархічні клани, що за своєю природою є антидержавними, тож перемога виявиться тимчасовою.

Пункт третій, який не зайве нагадати вже вкотре: повернення до української України передбачає впровадження механізмів, що гарантуватимуть ментальний стрижень реформ. Ідеться про такі прості й такі досі недосяжні заходи:

– забезпечення функціонування державної мови в державних установах та освіті;

– повна свобода користування іншими мовами в приватному житті та бізнесі;

– цілеспрямоване просування українськомовного продукту методами заохочення, гарантування доступу до нього на всій території країни.

Це гуманітарне credo майбутньої влади – невід’ємна складова наступу, без якої цей наступ втрачає сенс.

Отже, якщо запропонувати українцям саме такий вибір між минулим і майбутнім, вони не залишаться до нього байдужими. Якщо й далі намагатися грати за старими правилами, вони проігнорують політиків, бо не бачитимуть принципової різниці між владою та опозицією – й матимуть на це право, враховуючи досвід останніх п’яти років.

Часу мало, але він є. Стежте за годинником. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.