▪   Самійло Ворс

Back in the УССР

Робота над помилками, свіжими та давніми
Матеріал друкованого видання
№ 33 (146)
від 13 серпня, 2010

А тепер, коли все майже втрачено, а саме:

– коли в державі безперешкодно господарюють іноземці, подекуди навіть прямо, «через голову» залежного від них місцевого керівництва,
– коли відбувається стрімка й ефективна (ефективна в й для майнових операцій) узурпація влади,
– коли економіка остаточно перетворюється на джерело задоволення геть не сумісних зі здоровим глуздом апетитів куп­­ки неситих пролаз,
– коли здійснюється послідов­­не обмеження свободи слова,
– коли мова титульної нації зно­­ву свідомо заганяється в гетто,
– коли в країні та за її межами дедалі частіше використовується словосполучення «Failed State»...
– тоді єдине, що залишається небайдужим громадянам напередодні дев’ятнадцятої річниці формальної незалежності, – спробувати з’ясувати, що це: випадковість чи реалізація прихованих властивостей саме цієї території й саме цього людського матеріалу.

Мой адрєс – нє дом і не уліца

Залишимо дешевим містикам вправи про благословенну чи, навпаки, прокляту землю. Проблема українців – це перш за все самі українці. Зокрема, та їхня частина, що вихована радянською індустріалізацією. Вони сьогодні визначають курс, вони диктують правила та умови. Їх щоразу згадують, коли треба когось звинуватити в нинішніх негараздах. Припустімо, це вони. Умовно кажучи, донецькі...

Так, це окрема ментальність. Що означало за СРСР вижити в індустріальному центрі, а надто в шахтарському містечку? Яких навичок вимагав, які м’язи тренував, а які атрофував цей специфічний спосіб життя? Передусім злидні, які відступили (відносно, звісно) лише в останні років двадцять існування Совка. Тотальна залежність – від влади, від керівництва, від плану. Повна незахищеність – аварії, травматизм, професійні хвороби. Руйнівні побутові звички, що на певній стадії стають об’єктивним чинником, незалежним від кожної окремої людини: підвищене вживання алкоголю, високий рівень дрібних правопорушень, молодіжна злочинність тощо. І, як компенсація, вельми своєрідна самоідентифікація: не без елементів зовнішньої фронди, в глибині ж – суцільна лояльність до того, кого в даний період часу слід вважати начальством.

Може, надто широке узагальнення, але в історії часто-густо трапляється, що індивідуальні риси того чи іншого діяча стають непомітними, а на перший план виступає архетип. Ідеться ніяк не про чергову спробу демонізувати частину «неправильних» українців на противагу «правильним» – про тих ми теж поговоримо. Зараз же важливо зрозуміти, як поводитимуться (точніше, поводяться) ці люди, досягнувши достатнього рівня повноважень.

Про «донецьких» часів їхнього перебування в опозиції дуже часто казали, що ось вони – справжні українські патріоти, бо собі не вороги. Мовляв, ніколи їхні олігархи не погодяться вбудуватися в російську бізнес-ієрархію на других ролях замість бути першими в себе вдома, ніколи їхні політики не захочуть підкоритися Кремлю замість залишатися господарями в своїй країні. Погодилися, захотіли, підкорилися. Не тому, що змінили погляди, а тому, що ніколи їх не мали. Їхня адрєса – Совєтскій Союз. Із парткомом, КДБ та генеральним секретарем (православним царем) на чолі.

Але треба так само відверто визнати, що самі, без допомоги нинішні діти териконів ніколи б не отримали омріяної влади. Причому йдеться не про допомогу зовнішніх ворогів України, а радше її найщиріших друзів.

Дежа вю

У чому закономірність нинішньої поразки українського проекту? Зрозуміти це допомагає історичний досвід. Адже не вперше держава, що мала всі атрибути самостійності, програє в зіткненні з дійсністю – так, несприятливою геополітичною ситуацією, так, ворожим оточенням, так, відносно обмеженими ресурсами та потужною «п’ятою колоною», але водночас – із власною неспроможністю подолати суперечності інтересів та амбіцій і (!) налагодити життя, забезпечити своєму народові право на гідне існування.

Досвід «визвольних змагань» початку минулого століття змушує усвідомити сумне правило: немає об’єктивно більших ворогів української свободи, ніж завзяті борці за неї. Цікаво, що суб’єктивна щирість переконань та готовність страждати за ідею не є вирішальним критерієм руйнівної спроможності українського патріота. Саме в них, у переконаннях і міститься основна проблема. Патріот – у лапках чи без – вірить, що зовнішні атрибути державності плюс особисто його, патріота, перебування при владі є достатньою метою, яку всі інші справжні патріоти мають поділяти.

За всієї поваги доводиться визнати, що Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра та інші добродії, які очолювали УНР упродовж 1917–1920 рр., найменше переймалися реальним упорядкуванням повсякденного життя, дбали про функції, що їх мусить за визначенням виконувати держава, а найбільше – пошуком ворогів, дійсних і уявних, з’ясовуванням стосунків «свій-чужий», продукуванням наказів, які ніхто не збирався виконувати (див. тут). Не є таємницею, що, скажімо, та ж таки Центральна Рада контролювала жалюгідну смужку території вздовж залізниці на кільканадцять кілометрів від столиці, решта ж України робила відчайдушні спроби вижити, залежачи від бандитів, чорного ринку, негоди, хвороб, руїни – тільки не від універсалів, що надходили з Києва. Або ще цікавіше: грудень 1918 року, Директорія на чолі з Винниченком здійснює контрпереворот проти «антинародного режиму» гетьмана Скоропадського, який за сім із половиною місяців діяльності встиг налагодити грошовий обіг, прийняти (та виконувати!) бюджет, здійснити подат­­кову реформу, розпочати земельну реформу, відновити рух на залізниці, відкрити українські гімназії та університет, заснувати Українську Академію Наук. Перші постано­­ви Директорії: звільнення всіх чиновників, що співпрацювали з Гетьманатом, позбавлення буржуазії виборчих прав, конфіскація, що врешті-решт призвело до анархії й відкрило шлях більшовикам в Україну.

Причина – не лише ліві фанаберії, на які в згадану епоху так само страждали політики багатьох інших країн. Є значно глибші й водночас простіші, буденніші причини: лінощі, безвідповідальність, некомпетентність, закомплексованість, сибаритство. Нічого не нагадує?

Брати-близнюки

Усе майже за Стругацькими: там, де панує сірість, до влади завжди приходять чорні. Що зробили патріоти при владі за попередні п’ять років? Реформували суди? Збройні сили? Пенсійну систему? Впровадили «10 кроків назустріч людям»? Подолали корупцію? Не смішіть!
Може, принаймні в гуманітарній галузі вдалося досягнути якихось незворотніх змін? Якби ж то! У відродженні мови та культури жодного системного прогресу: українська наука, освіта, ЗМІ, телебачення, книговидання як лежали, так і лежать, а всі випадкові, половинчасті, непослідовні досягнення демонтуються одним підписом чергового віце-прем’єра чи міністра-тимчасовця.

Виявляється, 2004-го сталося те саме, що й 1917-го, і 1991-го: під патріотичними гаслами до важелів прийшли забезпечені, ситі люди, які не мали на меті будувати ніякої нової України. Аргументи на кшталт браку повноважень чи спротиву опозиції не приймаються: все, чого вони насправді прагнули, вони отримали. Доступ до потоків та лоскотання марнославства. Учорашні українофіли та сьогоднішні українофоби – дзеркальні відбиття одне одного. І ті, й інші – всього лише різні інкарнації Совка. І ті, й інші – функція від своїх радянських комплексів. І ті, й інші – конформісти та опортуністи. Все решта – стилістичні розбіжності.

Не дарма ж як після 2004-го ніхто не постраждав за свої художності з темниками та виборами, а окремі Ківалови навіть отримали почесні грамоти, так і нині жодних репресій проти «помаранчевих» не спостерігається, саджають міцних менеджерів з державницькою позицією, на кшталт Діденка.

А, між іншим, можливо, це й не так погано, що сьогодні практично не чути представників «письменницького патріотиз­­му». Хай би про них взагалі забули. Хай би їхнє місце вже заступили молоді люди, для яких Україна – не годівниця й не майданчик для втішання пихи. Вони – справжнє майбутнє цієї держави. І, до речі, що таке Совок, вони можуть і не здогадуватися.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.