▪   Жанна Безп’ятчук

Вміти сказати "НІ"

Фото: Олександр Чекменьов
Юрій Щербак про асиметрію, рівноправність і васалітет в українсько-російських відносинах
Матеріал друкованого видання
№ 12 (125)
від 26 березня, 2010

В українській зовнішній політиці межа між обслуговуванням російських інтересів та компромісним, але послідовним обстоюванням власних є традиційно хиткою та розмитою. До чітко демаркованого кордону нам узагалі ще дуже далеко. До стирання цієї межі як такої за нинішніх геополітичних реалій один крок. Про цю складну геометрію українсько-російського співіснування Тиждень поспілкувався з Юрієм Щербаком. Досвідчений дипломат, письменник, український теоретик геопо­­літики дав оцінку першим крокам нової влади у зовнішній політиці.

Викопна багатовекторність

У. Т.: З приходом до влади Віктора Януковича всі знову заговорили про багатовекторність та асиметричне партнерство. За яких умов ця асиметрія може бути вигідною Україні?

– Зрозуміло, що з такими державами, як США чи Китай, партнерство менших держав є асиметричним. Взагалі ж такі відносини можуть скластися з різними державами, тому що асиметрія зумовлена багатьма чинниками: різницею в товарообміні, специфікою тих чи інших спільних проектів тощо. Але це в жодному разі не відносини підпорядкованості, не відносини васала й сюзерена. Вони все одно мають бути рівноправними. Американці, хоч їх і звинувачують в імперських амбіціях, уміють подавати своє партнерство з інши­­ми державами як рівноправне. Вони докладають зусиль, щоби партнер не почувався упослідженим. Коли керівники малих держав приїжджають з офіційним візитом до Штатів, там усе супроводжується таким протоколом, який має нейтралізувати відчуття нерівноправності. А щодо багатовекторності, то під нею насправді може ховатися одновекторність, тобто беззастережна орієнтованість на Росію.

У. Т.: За яких умов асиметричне партнерство України та Росії перетвориться на васалітет?

– На жаль, уже перші кроки Віктора Януковича і всередині країни, і зовні свідчать про те, що до влади прийшла людина не самостійна, не самодостатня, з настановою служити російським інтересам. Уся світова преса вже наголошує на тому, що він проросійський, а не проукраїнський політик. Росіяни під поліпшенням двосторонніх відносин розуміють виконання їхніх вимог. Вони поки що не розглядають ці відносини в площині рівноправного партнерства. За часів Боріса Єльцина це було інакше. Головна мета кремлівських керівників – відтворити хоча б в урізаній формі Радянський Союз, тобто панувати на території пострадянських країн, де все має підпорядковуватись інтересам Росії. Нове ж українське керівництво в усьому йде їм назустріч. Так, із ними треба дружити, але коли нами командують – це не дружба.

У. Т.: Денаціоналізована країна апріорі не може мати самостійної зовнішньої політики. І в Москві це сьогодні розуміють якнайкраще…

– Захист елементарних засад існування Української держави проголошується українським націоналізмом, який отримує дуже негативне забарвлення. При цьому не згадується, що є лютий російський націона­лізм, що керівництво Росії постійно підігріває почуття національної гордості. Певною мірою це нормальна річ, коли країна пишається своїми досягнення­­ми. Але чому жупел україн­ського націоналізму й досі слугує засобом залякування? Ми маємо невід’ємне право на власне трактування історії: по-своєму осмислити роль України у Великій Вітчизняній війні, наші жертви у ній, національно-визвольну війну в Західній Україні. Усе це подається як ворожий Росії націоналізм. Якщо Росія хоче мати партнерські відносини з Україною, вона не повинна втручатися в такі питання. Приміром, у підручниках Чехії та Словаччини, країн, що спромоглися дуже елегантно розлучитися, їхні національні історії трактуються по-різному – кожен має своє бачення.

У. Т.: Аналогії між ЄС та російськими економічними інтеграційними утвореннями можливі?

– Сьогодні дуже багато дискусій виникає в трикутнику країн – членів Митного союзу «Росія – Казахстан – Білорусь». Білорусь і Казахстан бачать, що їхні інтереси під загрозою, бо Росія має перевагу й багато питань бере на себе. Це за своєю сутністю інше утворення, ніж ЄС. Зрозуміло, що й там є різниця у вазі між, приміром, Німеччиною, з одного боку, і Словаччиною чи Люксембургом – з іншого. Але в Євросоюзі так щасливо склалося, що на континенті є дві великі нації: Німеччина і Франція. Вони збалансовують ситуацію. Крім того, баланс забезпечує ще Британія. Тому в цьому просторі не може постати країна, що цілковито підігне під себе інших.

У. Т.: Концепція України як мосту між Росією і Заходом, на вашу думку, має сенс у нинішніх реаліях?   

– Цю концепцію було вигадано в Польщі 1989 року, коли вона ще не визначилася зі своїм курсом щодо НАТО. Я в ті часи часто їздив туди, виступав на конференціях. Поляки казали: ми міст між Сходом і Заходом. І для них це було реалістичніше завдання, ніж для нас. Поляки мають відповідну готельну інфраструктуру, великий міжнародний досвід, корпус блискучих перекладачів. Але міст може бути або дерев’яним, або залізним. Зрештою, він може ламатися. А хіба Росія й без України не має достатньо контактів із західним світом? Ви тільки погляньте, як багато міжнародних заходів відбувається щороку в цій країні. Україні ще треба повчитися. Київ – місто занедбане, у жахливому стані. Щоб виконувати функцію мосту, наша столиця повинна мати дуже добру інфраструктуру.

Без ілюзій

У. Т.: Дмітрій Мєдвєдєв пообіцяв представляти інтереси України в межах Великої вісімки. Такий патронаж може принести нашій країні щось конкретне? Чи йдеться лише про вакантне для України місце в обозі російської зовнішньої політики? 

– Росіяни захищатимуть інтереси тієї нової геополітичної території, яку вони формують. Приміром, є абсурдний проект відтворення до 2020 року форсованими темпами Київської Русі, держави сло­в’янських народів зі столицею в Києві. Це ще один виклик українському політичному керівництву, від якого очікують участі в російських інтеграційних проектах. Уже детально розписано проект спільного митного союзу, спільного економічного простору. Зрозуміло, що наша країна тоді втратить увесь свій суверенітет. Москва створює нову наддержаву, а Україна – надзвичайно ласий шматок. Якщо вона приєднається до цієї наддержави, Росія матиме серйозний інструмент тиску на сусідів: Польщу, Угорщину, Румунію. А це одразу розбалансує систему безпеки в Європі. Вже багато експертів визнали, що за часів Віктора Януковича Україна розверне свою зовнішню політику на 180 градусів. І тоді автоматично виникає серйозна загроза для центральноєвропейських країн. Хоча сама ж Росія перебуває під тиском серйозних чинників: це й демографічні проблеми, і суперництво з Китаєм, і падіння виробництва високотехнологічної продукції. Тож команда Путіна – Мєдвєдєва різко посилила тиск на Україну. Нове ж керівництво України не любить говорити Росії слово «ні», проте в дипломатії так працювати не можна.

У. Т.: Новий міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко видається саме тим дипломатом, який уміє казати «ні». З його публічних заяв випливає, що в асиметричне партнерство він вкладає той самий зміст, що й ви.

– Мені доводилося з Костянтином Грищенком багато працювати разом, коли він обіймав посаду заступника міністра, потім коли він був послом у США, а я в Канаді. Це людина професіональна, розумна, дуже амбітна. Не думаю, що йому хотілося б мати репутацію людини, яка не спромоглася захистити національні інтереси України. Справді, новий міністр вміє казати слово «ні». Під час перемовин щодо ракетної зброї в 1990-х, у яких я брав участь, він дуже жорстко обстоював інтереси України й відповідав «ні», коли це було потрібно. Не може сьогодні Україна сідати за стіл переговорів із Москвою, не маючи своїх чітких позицій і не формулюючи своїх вимог.

У. Т.: Однак під час першого перебування Грищенка на посаді міністра закордонних справ у 2003–2005 роках його фактично підпорядкували Адміністрації президента. Леонід Кучма підписав відповідний наказ, і МЗС мало не зруйнували як структуру.

– Я маю великі побоювання щодо цього. Ще не відомо, хто керуватиме управлінням зовнішньої політики президентської Адміністрації. Якщо туди повернуться старі персонажі, вірні служаки Москви (а з огляду на урядові призначення так може трапитися), то я можу тільки поспівчувати Костянтинові Івановичу. Йому як людині, яка має бажання представляти Україну гідно, буде важко працювати. У будь-якій цивілізованій країні міністр закордонних справ – це друга або принаймні третя постать у державі, самодостатня, яка має великий авторитет. Це не чиновник.

У. Т.: У такому разі як має діяти суспільство, його найактивніша частина?

– Нещодавно я брав участь у конференції Центру Разумкова, на якій підбивали підсумки діяльності попередньої влади в царині зовнішньої політики і порівняли результати опитувань пересічних громадян та експертів щодо тих самих питань. Так ось, 90% експертів підтримують ідею вступу України до НАТО. Але поміж громадян цей показник значно нижчий. Такі форуми мають проводитися постійно. Оцінки експертів треба доносити до людей. Зрозуміти те, що відбувається у внутрішній політиці, легше, ніж те, що в зовнішній, бо в останній завжди є багато різних юридичних, геополітичних нюансів,  не доступних широкому загалу. Головне, щоб вона не була політикою сахань човна, який пливе то до одного берега, то до іншого. Вона має бути передбачуваною. Повинні бути тяглість, послідовність, а не поза «Чего изволите?». Новий президент – людина абсолютно не обізнана в зовнішній політиці. І головне завдання міністра закордонних справ – роз’яснювати президентові, які небезпеки для держави приховує в собі те чи інше рішення.


[1750]

 
Біографічна нота

Юрій Щербак народився 1934 року в Києві. Закінчив Київський медичний інститут. Працював у Київському науково-дослідному інституті епідеміології та інфекційних захворювань ім. Л.В. Громашевського. Доктор медичних наук. Один із засновників і голова Української екологічної асоціації «Зелений світ», перший лідер Партії зелених України. Член Верховної Ради СРСР (1989 – 1991). Перший міністр охорони навколишнього середовища незалежної України (1991 – 1992). Надзвичайний і Повноважний Посол України в Ізраїлі (1992 – 1994), США (1994 – 1998) та Мексиці (1997 – 1998 за сумісництвом), Канаді (2000 – 2003).

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.