▪   Лесь Белей

Без страху й безпорадності

ФОТО:Agencja Gazeta
Кристина Курчаб-Редліх, «польська Політковская», про російські таємниці та побоювання
Матеріал друкованого видання
№ 20 (133)
від 21 травня, 2010

Бути опозиційним журналістом – справа нелегка. Бути опозиційним журналістом у путінській Росії під силу хіба Девідові Коперфільду. Кристина Курчаб-Редліх є однією з небагатьох, кому це вдалося, – з 1990 по 2004 рік вона мешкала в Росії. Своєрідним підсумком усебічного пізнання Росії стали дві книжки: «Пандрьошка» та «Головою в мур Кремля». Невдовзі вони з’являться в українському перекладі.

У. Т.: Почнімо з контрастів. Чим російська ментальність відрізняється від ментальності поляків? Чому сьогодні Росія виглядає так, а не інакше?

– Різниця тягнеться з правіків. Напевно, найкраще її окреслив Лєв Ґумільов у книжці «Від Русі до Росії», в якій він показав, що Росія з погляду соціального та культурного розвитку була завжди далеко позаду Європи.

Я усвідомила це в Петербурзі. Це ж зовсім нове місто. Всі кажуть: стара Росія!.. А це місто має тільки 300 з гаком років. Найстарший університет на Заході – в Болоньї – з’явився 1088 року, Краківський університет – 1364-го, а Московський – 1795-го… І це визначає різницю в розвитку. Але ми не маємо права підходити до цього в категоріях вини. Росіяни не винні у монгольських навалах, ані в появі Івана Грозного, який, зміцнюючи свою державу, здійснював такий жахливий терор, що його сліди тягнуться через всю історію Росії. За Грозного з’явилася опричина, розбудована система доносів. Уже тоді навіть родичі почали боятися одне одного. Це явище не має аналогів у світі. Й тому ми не можемо звинувачувати звичайних росіян, вони жертви історії. Росіяни самі про себе кажуть: «Мы рабы». Вони не усвідомлюють, наскільки сильно бояться влади.

Цим відрізняється Росія від Польщі. У нас також середньовіччя – це епоха переслідувань, але до нас прийшло Відродження, а до Росії – опричина. У нас будувався індивідуалізм, а в Росії – колективізм. У По­­льщі людина – суб’єкт, а в Росії – об’єкт. І до сьогодні в Росії кажуть: «Мы винтики». У новій Росії, якщо подумати, ніколи не було справжнього контркандидата. Єльцин не мав контркандидата, бо був улюбленцем, потім він призначив собі наступника. Хіба це вибори? Хіба це демократія? Це, по суті, contradictio in adjecto. Ну як може президент призначати собі наступника? Наступні вибори були такими смішними, що Жиріновскій виставив на них свого охоронця… Ну а потім Путін знову призначив Мєдвєдєва…

Потім – освіта. Я за освітою юрист, але мене ніхто не змушував читати «Капітал». Ми складали іспит із соціалістичної економіки, сміючись із неї. І не скласти його не було трагедією. У нас не було такого, як у Союзі, акценту на комуністичній освіті та мілітаризації. Ніх­­то мені не казав, що ми готуємося до оборони перед капіталістичним загарбником. Потім – пам’ять. Близько половини поляків зна­­ли, як ви­­глядає справжня історія. Наприклад, про Катинь, про бі­­льшовицько-польську війну. Ми знали, що історія, яку нам подають, – це брехня. Одні знали, в чому полягає брехня, бо вони мали родичів – безпосередніх свідків, а інші просто розуміли, що це брехня.

Заручники пропаганди

У. Т.: Росіяни не мають уявлення про справжню, непропагандистську історію?

– До сьогодні вони не мають уявлення про свою справжню історію. Тому прагнення Прибалтики чи України до свободи зовсім не перетинаються з російською свідомістю. Вони пере­­конані, що в їхніх підручниках історична правда. За Єльцина, який дійсно спочатку мав справжнє демократичне оточення, Міністерство освіти почало розробляти підручники з правдою про Другу світову, тоб­­то про гарант доброго самопочуття росіян. Там було і про співпрацю Сталіна та Гітлера, і про пакт Молотова – Ріббентропа, і про Ялтинську конференцію, i про важливість Західного фронту. Такий підручник написав Алєксандр Кредер, але опублікував його вже, на жаль, тоді, коли до влади при­­йшов Путін. Кредера стали переслідувати, і після другого інфаркту він помер. Підручника не заборонили, але зняли з програми. У 2003 році Іґорь Долуцкій знову взявся за цю справу. Він написав підручник у формі за­­питань-відповідей. Наприклад, «Що б ти думав про Росію, якби був естонцем/латвійцем/литовцем/поляком/українцем, беручи до уваги історичні факти Другої світової?» Підручник спіткала та сама доля. І тоді в листопаді 2003 року на зустрічі з істориками Путін сказав досить характерну фразу: «У підручнику має бути правда, що зміцнює відчуття гордості за батьківщину, а деякі люди показували «білі плями», бо хотіли довести, що комуністична система була погана, але все це полова». Тобто вся історична правда для Путі­­-
на – це полова.

Ми розуміємо, що народ не може бути тільки геройський. Поляки мають багато таких сторінок історії, яких вони повинні соромитися, наприклад, щодо України. Українці мають багато темних сторінок у відносинах, зокрема, із Польщею. Але в нас є діалог. До того ж обидві сторони вибачаються одна перед одною. А російська молодь вивчає тільки те, чим вона має пишатися. Така «правда» не освітлює, але осліплює. І коли такий росіянин стикається з іншою історією, то одразу потрапляє під якесь потужне світло й запитує: «Чому знову я винуватий?»

У. Т.: Яка ваша інтерпретація терміна «загадочная русская душа»?

– Тільки одна – кількість випитого алкоголю. Немає ніякої «загадочной русской души» – це безперестанне відчуття мук від влади і держави, що поєднується з відчуттям цілковитої безпорадності. Тому росіяни завжди пили і п’ють. Чому за Путіна п’ють більше, ніж за всю історію Росії? Тому що відчуття безпорадності збільшується. Ге­­нетичний страх акумулюється з генетичною безпорадністю та браком знання про навколишній світ.
  
У. Т.: Чим, із вашого досвіду, різниться журналістська практика в Польщі та Росії?

– Дивлячись коли… За Єльцина я бачила виверження першокласної журналістики. По-перше, більшість російських журналістів мають прекрасну освіту, вони чудово пишуть, навіть якщо й «под заказ». Російська журналістська школа чудова, навіть краща, ніж польська. Але наші репортери стоять на кращих позиціях, бо знають, що можуть писати правду. За Єльцина не закрили жодного видання і жоден журналіст не відповів перед судом із політичних причин і не поплатився життям чи здоров’ям за те, що писав. Були два страшні вбивства Діми Холодова і Владіслава Лістьєва, але це не політичні злочини. Це зовсім не такі вбивства, як Політковской чи Літвінєнка. Польський журналіст може критикувати політичну силу, що патронує його газету, і тоді його можуть тільки звільнити.
Ще у нас панує правило «Вислухай опонента» – audiatur et altera pars.  

У. Т.: В одному інтерв’ю ви казали про тотальну брехню в російських медіа. Які механізми вона застосовує?

– Це механізм психічного примусу. Я була в Росії з 1990 по 2004 рік і можу з певністю говорити про те, що бачила на власні очі. Мені здається, що спочатку не було жодного тиску з боку ФСБ на редакції ЗМІ. Це вже потім кожен канал отримав свого патрона зі спецслужб. І тоді або говори, як вони кажуть, або пиши про сад і город. «Шаг влево, шаг вправо – расстрел». А якщо йдеш визначеним шляхом, усе добре. Будеш таким, як Міхаіл Лєонтьєв. Він віртуоз брехні й може збрехати на кожну тему. Альтернативу становлять журналісти з видання «Новая газета», є ще багато журналістів у провінції, які намагаються дотримуватися прав­­­­ди. Вони розплачуються безкінечною кількістю процесів, лікуванням у «психушках». Ціла система Путіна – це травма для людини, яка прагне вільного мислення. 

У. Т.: А які перспективи має російська опозиція?

– Російська опозиція має типову для всіх демократичних опозицій хворобу – вона страшенно розсварена. І якби «Солідарність» об’єдналася з Каспаровим та правозахисниками, тоді вони могли б створити сильний фронт. А так вони об’єднуються тільки на демонстраціях. Потужною силою є Фронт захисту прав людини у провінції на чолі з Пономарьовим.


Утоплена в крові

У. Т.: У своїй кар’єрі вам траплялося бувати в дуже небезпечних місцях, наприклад, у повоєнній Чечні. Які найгостріші спомини пригадуєте?

– Мої перші спогади не були гострими, бо вперше я була в Чечні з покійним Алєксандром Лєбєдєм 1996 року. Тоді я перебувала там лише один день, але в 1997-му приїхала на вибори першого демократичного президента Чечні. Півроку, як закінчилася війна… Побачене мене так вразило, що я залишилася там на місяць. Тодішня Чечня ще була зовсім іншою. Вони мали почуття перемоги, але були просто знищені тим, що пережили. Тоді там не відчувалося ненависті до росіян. Я бачила велике співчуття до російських призов­ників, яких прислали в цю м’я­­со­­рубку. Неприязнь була ті­­ль­­ки до влади. Чеченці весь час мені наголошували, що не можна прирівнювати народ до влади. Те, що з ними зробили у 1997–1999 роках, було жахіттям. Ті­­ль­­ки згодом стало зрозуміло, що велику частку ринку викрадення людей патронував Кремль. Приїжджав Бєрєзовскій і платив шалені гроші за викуп, таким чином накручуючи ринок.

У. Т.: Яким було ваше уявлення про Чечню до і після візиту до неї? 

– Я мало знала про Чечню. Перша чеченська війна мене не дуже цікавила, бо за Єльцина туди могли їхати журналісти з цілого світу й вона була на екранах. А вже перед Другою чеченською війною, що почалася 1999 року, видали декрет, який забороняв в’їзд журналістам на територію Чечні. Восени 1999-го я зрозуміла, що ніхто туди не поїде. І тут постало лєнінське питання: «Як­­що не я, то хто?». Мої колеги не мали такої відваги, а в мене не було, чого втрачати, і я вже не могла витримати тотальну брехню, яка лилася не тільки з російських, а й із польських медіа. Як результат – стала одним із головних джерел інформації про Чечню. Політковская була в кращому ста­­новищі, бо газета її фінансувала і захищала. А мені як фрилансерці редакції казали: «Ми нічого про твій виїзд не знаємо, бо потім не хочемо тебе викуповувати». Я їхала абсолютно на свій страх і ризик.

Друга війна була значно страшнішою за Першу. Здійснювалися облави на цілі села. Люди засинали в одязі з документами в руках, близько третьої ночі до помешкань вламувалися солдати: страшенно агресивні, п’яні й під кайфом. Жахливі тортури у так званих фільтраційних пунктах були нормальною практикою. Відчуття, що світ ними не цікавиться, сильно зламало дух чеченців. Вони, як і кожен народ, поділяються на добрих і злих. Мені здається, тих добрих, гордих і гідних було більше, але їх деморалізувала війна. Тобто ті, хто залишився живим у Чечні, – це здебільшого абсолютно пригнічені люди.    
 
У. Т.: У книжках «Головою в мур Кремля» та «Пандрьошка» ви інтерпретуєте чеченський тероризм та війни як сплановані російськими спецслужбами для політичних цілей, тобто для іміджу «сильної руки», яка може подолати «ворога». Ваша аргументація досить переконлива. Як саме ви писали свої книжки?

– Те, що я написала, – це зіставлення російських журналістських розслідувань. Я нічого сама не вигадувала, просто зібрала все у логічну цілість і проаналізувала, щоб зрозуміти, «откуда ноги растут». Я зіставляла петербурзьку і московську пресу, поки вона була вільна, а потім користувалася матеріалами видання «Новая газета». Тему «Норд-Осту» детально досліджували американські видання. Мої книжки – це не відкривання Америки. Це просто хронологічний аналіз фактів. І щоб у читачів не склалося хибного враження, я не заявляю, що абсолютно всі чеченські терористичні акти організовувалися спільно з ро­­сійськими спецслужбами.

У. Т.: Хто, на вашу думку, стоїть за останніми вибухами у московському метро?

– Я читала в інтернеті, що якісь чеченки донесли у ФСБ, що ходить якийсь дагестанець і пропонує $1 млн за те, щоб вони підірвалися в метро. То якщо такі нісенітниці можна публікувати,  подумайте самі… Я поставлю питання так, як це зробила Людміла Алєксєєва, голова Московської Гельсінської фундації: «Яку користь сьогодні мали б чеченці від такого жахливого вчинку і чому це сталося саме тепер, коли Росією котиться нестримна хви­­ля антипутінських протестів?» Чому всі чеченські теракти залишають більше запитань, аніж відповідей?

Страх і безпорадність

У. Т.: Чи має ваш погляд своїх прихильників у Росії? Чому російське суспільство не бунтує?

– По-перше, мої книжки не перекладені російською, а мої російські однодумці мають дуже вузьку аудиторію. Політковскую показували як ворога народу й американку, бо вона там народилася… Хоча сьогодні, після останніх вибухів у метро, люди пишуть в інтернеті те, що я думаю. Коли 1999 року висаджували в повітря житлові будинки у Буйнакську, Москві та Волгодонську, я від звичайних людей біля метро чула: «Это наши». Простий народ знав, що там, нагорі, можуть усе зробити. Це переконання, що ФСБ здатна на все, просто потворне. 

У. Т.: Але чому немає протесту? Почуття страху перед владою таке сильне?

– Так, власне, через страх і безпорадність. Одиниці виходять на демонстрації під кийки міліції. Я знаю, що за кожним із демонстрантів стоять десятки однодумців. Це і є основа опозиції. Щиро кажучи, я ніколи не вірила у високий рейтинг Путіна. Чудово знаю, що всі росіяни перед мікрофоном кажуть те, що від них хочуть почути. 2003 року я знімала в Чечні фільм про референдум. І ось у кадр потрапила одна сільська жіночка з дитиною, при­­в’язаною хусткою. Й на запитання, що вона думає про референдум, почала кричати: «Путин большой, Путин большой»…

У. Т.: Російська пропаганда часто формує образ Чечні як центру міжнародного тероризму. За цим образом ховається тотальне винищення народу, яке ви описуєте у своїх книжках. На вашу думку, Захід не бачить чи не хоче бачити, що відбувається насправді? Чому? 

– Усе тому, що західні лідери потребують газу й нафти. А взагалі їх зовсім не цікавить порушення прав не тільки чеченців, а й звичайних росіян. Пані Меркель, як і інших західних політиків, зовсім не цікавить, що в кожному відділку міліції застосовують тортури для допиту. «Міжнародний тероризм» – чудовий прийом Путіна, який він застосував одразу після 11 вересня. Путін перший зателефонував Бушу і сказав, що добре його розуміє, бо має також подібну проблему. Представляти чеченський збройний рух опору як міжнародний тероризм надзвичайно зручно, бо в Росії тоді вільні руки як у країни, що бореться зі світовим ворогом. 

У. Т.: На вашу думку, чому західні медіа воліють займатися окремими порушеннями прав людини в Абу-Ґрейбі, ніж цілим винищенням народу в Чечні. Звідки ця тенденційність медіа?

– Західні медіа просто про це не знають. Три чверті світового медіа-простору англомовні. Західні журналісти звертаються до англомовних джерел, а ті пишуть про Абу-Ґрейб. Росіяни, звісно, пишуть і англійською, але куди? Хіба рапорти у Раду Європи та ООН, а це закриті організації. Мені здається, що саме тут заритий собака. Тільки Політковская мала голос на Заході. Це разом із національними зацікавленнями в нафті й газі та інтересами великого бізнесу утримує тишу. Тільки в часи холодної війни, коли арештовували радянських опозиціонерів, у Парижі виходили на демонстрації. Холодна війна закінчилася, Радянський Союз зник, і Росія раптово перестала бути ворогом і стала партнером. У 1990-х роках із Москви відкликали більшість закордонних журналістів. А тим, хто лишився, наказали писати про красу золотих куполів.
 
У. Т.: Незабаром «Пандрьошка» i «Головою в мур Кремля» вийдуть в українському перекладі. Ви не могли б їх коротко представити для українського читача?

– Свої книжки я рекомендую тим, хто хоче дізнатися про Росію та Путіна маловідомі факти. Я зробила все, щоб у книжках вони подавалися цікаво і захопливо. [1862]

 
БІОГРАФІЧНА НОТА

Кристина Курчаб-Редліх

Польська журналістка та юристка. З 1990 по 2004 рік мешкала в Росії, публікувала матеріали про Росію в багатьох польських виданнях (Gazeta Wyborcza, Rzeczpospolita, Dziennik Polski, Newsweek тощо). Знімала документальні фільми про Чечню. За свою діяльність отримала чимало журналістських нагород у Польщі.

У 2005 році Amnesty International, Гельсінська фундація та чеченська організація «Эхо войны» висунули її кандидатуру на Нобелівську премію миру