▪   Віктор Суслов

Сізіфів борг

Малюнок: Ігор Лук'янченко
Без підтримки реального сектору Україна постійно виконуватиме зовнішні зобов’язання. В 2010-му державний борг може перевищити 308,3 млрд грн (включно з внутрішнім)
Матеріал друкованого видання
№ 23 (136)
від 11 червня, 2010

Досить поширена думка – поки державний борг України не досяг 100% ВВП, побоюватися дефолту держави нічого: мовляв, у Греції та Італії співвідношення боргів і валового продукту перевищує 115%. Проте треба дивитися, як накопичувалися державні борги, яка їхня природа і, головне, чи спроможна країна їх обслуговувати?

Більшість держав, суверенні зобов’язання котрих перевищують українські, накопичували борги протягом сторіч, а Україна лише за 19 років вийшла на показник (станом на 1 січня 2010-го) в $37,8 млрд державного і гарантованого державою боргу України та $104 млрд валового зовнішнього боргу (включаючи комерційний сектор). На час утворення нашої держави її зовнішній борг дорівнював нулю, тому не буде особливим перебільшенням сказати, що за темпами зростання держборгу Україна посідає одне з перших місць у світі, якщо не перше. В 2008 році борг виріс на 40%, а в 2009-му – на 53,5%. Цей темп не­абияк пришвидшився за остан­­­­ні три роки і навряд чи зменшиться.

З низького старту

Ще на початку 2005-го валовий зовнішній борг України (державний і корпоративний) становив приблизно $30 млрд, але вже до початку кризи він зріс на $70 млрд – на 1 жовтня 2008-го року дорівнював $102,44 млрд. Сутність економічної політики, спрямованої на прискорене накопичення боргу, добре схарактеризував Джон Перкінс у книжці «Сповідь економічного вбивці» – одне з головних завдань міжнародних фінансових організацій полягає у нав’язуванні кра­їнам, що розвиваються, політи­­ки збіль­­шення зовнішніх зо­бов’язань. Це вигідно розвиненим країнам, бо їхні позичальники скеровують отри­­мані кредити на купівлю імпортної продукції, що надає можливість країнам-креди­торам збільшувати обсяги виробництва. Відповідно держави, які зв’язалися з цими кредитами, потрапляють у залежність. Україна вже втратила частину своєї незалежності, підсівши на зовнішні позики. Нам казали: «Зовнішні запо­зичен­­ня – це добре», «Борги України невеликі», – й ми повірили ідеологемам, нав’яза­ним західним капіталом. До речі, ще Маркс казав, що мета капіталу – дати в борг на вічні часи. А ми брали під нереально високі відсотки, під які ніхто ніколи не бере. Причому це стосувалося і комерційного, і державного секторів. Водночас іще однією особливістю накопичення боргів по-україн­ськи було те, що отримані гроші переважно спрямовували на споживання, а не інвестування.

На 1 жовтня 2008-го борги банків становили $42,13 млрд, хоча ще в 2006-му вони дорівнювали лише $6,11 млрд. Дозволивши валютне кредитування населення, переклавши всі ризики на позичальників, Нац-
банк не тільки стимулював зовнішні запозичення, а й заклав міну уповільненої дії – неповернення кредитів. Так само поводилися й небанківські організації, чиї борги до кризи сягнули $43 млрд. Ідеться насамперед про зобов’язання девелоперськ­­их організацій, які будували незліченну кількість котеджних селищ, дорогого житла. Громадяни дивувалися, чому ціни на нерухомість у небагатій Україні вищі, ніж у розвинених країнах Європи. А все тому, що зростання споживання було забезпечено за чужий рахунок. При цьому НБУ вдавав, ніби не розуміє, що відбувається. Таким чином, до осені 2008-го зовнішня заборгованість комерційного сектору сягнула $90 млрд, що, до речі, багато в чому й пояснює природу цієї кризи.

Нинішня влада продовжує таку практику. Віце-прем’єр Сергій Тігіпко вже заявив, що уряд просить у МВФ $19 млрд. Але ж потрібно розуміти, що сфера позик перебуває під ретельним контролем фінансових організацій, які відображають інте­реси західних кредиторів. Гроші Україні потрібні, адже без нових зовнішніх кредитів гасити борги за старими складно. Інакше – дефолт. Але ж боргова піраміда, як і будь-яка інша, має межу зростання. Для виходу з боргового кола потрібні час, здатність стратегічно мислити, а ще – політична воля.

Чужі борги

Боргова загроза для бюджету й відповідно ймовірність дефолту могли би бути значно меншими, якби українські уряди та Нацбанк не перекачували корпоративний борг у державний. І не змушували країну виконувати зобов'язання, до яких вона не має жодного стосунку.

На початок кризи власний зовнішній державний борг України становив $11,65 млрд, до 1 січня 2010-го він зріс до $24,16 млрд – більше ніж удвічі. Такий приріст приблизно дорівнює величині кредитів, отриманих Україною від МВФ. За цей самий час борг комерційних банків зменшився на $11,35 млрд. Суми фактично рівні, а це дає відповідь на запитання, куди поділися гроші МВФ. Дещо спрощена технологія перекачування корпоративного боргу в державний виглядала так: банки брали гривневі кредити в НБУ й купували долари МВФ для погашення зовнішніх зобов’язань. Відповідно зростали борги банків перед Нацбанком, а держава збільшувала свої зовнішні борги. Регулятор фактично поводився як агент західного капіталу, наполягаючи на цих операціях. Маючи такого партнера в Україні, МВФ радо погодився позичити гроші нашій державі, досягши своєї мети, – українські організації повернули західним частину раніше отриманих кредитів. При цьому криза в Україні супроводжувалася різким падінням реального сектору, який, по суті, ніхто не підтримував. До речі, нещодавно НБУ оприлюднив дані про те, що комерційні банки не змогли повернути 38 млрд грн кредитів ре­фінансуван­­ня (близько поло­­ви-
ни наданих).

Іншим варіантом перекачування боргів була рекапіталізація банків, цей процес триває й зараз. Я вважаю, що уряду не можна було вплутуватися в участь у капіталі комерційних банків бюджетним коштом. Особливо з урахуванням величезного розриву між доходами та видатками держави. На підтримку проблемних банків уже пішло близько 20 млрд грн, але це економіці не допомогло, внутрішній попит на товари також не збільшився. Краще б ці гроші спрямували до Фонду гарантування вкладів і повернули українцям, чиї депозити зависли в проблемних банках. А самі фін­установи довели б до банкрутства. Так зробили в США, коли з’явилася інформація про величезні борги Lehman Brothers. Тамтешній уряд відмовився давати банку гроші, бо платники податків не зобов’язані оплачувати борги комерційних структур, які припустилися тих чи інших помилок. Натомість наша держава вирішила взяти на себе такі зобов’язання. В результаті гроші, вкладені в капітал банків, частково перевели у валюту й вивели за кордон, а частково розікрали. Арешт Службою безпеки України екс-тимчасового адміністратора Родовід Банку Сергія Щербини – це перша ластівка.

Пригадую, як наприкінці лютого 2009 року мене запросили до першого віце-прем’єр-міністра Олександра Турчинова й запропонували вирішувати проблеми банків-боржників. Тоді якраз вирішили, що це справа уряду, а не НБУ, та обирали, який орган цим займеться. Спочатку зупинилися на Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг, але, побачивши масштаби тіні, створили при Мінфіні спеціальний департамент. До речі, на делегуванні функцій із рекапіталізації комерційних банків Мінфіну наполіг Світовий банк.

Нинішній уряд і далі проводить політику рекапіталізації комерційних банків бюджетним коштом відповідно до зобов’я­зань перед МВФ. У держбюджеті-2010 на це виділено 30 млрд грн платників податків. Буквально днями урядова експертно-ана­літична рада з питань рекапіталізації банків, яку очолює особисто прем’єр Микола Азаров, підтримала ідею рекапіталізації Надра Банку (зовнішній борг якого становить $750 млн) державою спільно з інвестором Дмитром Фірташем. Кожна зі сторін внесе до капіталу банку по 5 млрд грн, із них близько 6 млрд буде витрачено на зов­нішні борги банку, а 4 млрд грн, що залишаться, не вистачить на сплату заборгованості перед вкладниками (6,7 млрд грн). При цьому рекапіталізацію Надра Банку планують завершити до кінця червня.

Загалом українські банки винні західним фінустановам ще $30 млрд, а всі інші комерційні організації – $44 млрд. І не можна допустити, щоб усе це в підсумку повисло на бюджеті. Оскільки нарощування боргів означатиме дивну для країни річ – навіть якщо економіка почне підніматися, ми житимемо все гірше й гірше, витрачаючи національний дохід на сплату боргів та відсотків. Але, доки країна залучатиме нові позики та відкладатиме вирішення цієї проблеми, дефолту не буде. У зв’язку з цим насторожує урядова ідея, нормативно оформлена в законі про держбюджет-2010, – розподіляти зовнішні запозичення (залучені понад план, себто в необмежених обсягах) «на проекти розвитку» через бюджетний спецфонд. Це може бути ще один механізм перекачування корпоративного боргу в державний.
 
Ціна відкритості

Коли починаються розмови про те, що борг України невеликий, мало хто враховує той факт, що за негативного платіжного балансу будь-який борг надмірний. Річ не в тім, великі борги чи маленькі, а в тім, чи здатна країна їх обслуговувати. Наша економіка не здатна, це можна зрозуміти, поглянувши на платіжний баланс, який показує підсумковий результат руху валюти. Для вирівнювання балансу в умовах тієї економічної політики, яку проводять нині, наша країна постійно й вимушено шукатиме зовнішні запозичення. Інший варіант – витрачати валютні резерви, але їх надовго не вистачить.

За підрахунками Мінфіну, вже в 2012 році поточні виплати за держпозиками сягнуть 17,9 млрд грн. А вони ж іще не все враховують! Адже відбувається перекачування боргів, не враховують кредитів, які братимуть найближчим часом. Наслідки зростання запозичень, не підкріплених національним доходом, очевидні. Так, на плату за кредитами щороку спрямовуватиметься все більша частина державних грошей. Потрібно буде зменшувати внутрішнє споживання, фінансування підприємств, посилювати фіскальний тиск тощо.

У жертву вже принесено валютну політику. За останні півроку НБУ регулярно вилучав із ринку гривню, проводив валютні інтервенції й таким чином знизив курс долара до 8 UAH/USD. Безумовно, з таким курсом легше платити за позиками. Однак така курсова політика негативна для реального сектору – відсутність гривні на ринку позбавляє можливості розвиватись, отримувати внутрішні кредити на розширення виробництва. Близько 30 млрд грн влада позичила в реального сектору, не відшкодувавши ПДВ. У таких умовах злом стає навіть бум IPO, до якого підприємства вдаються через брак обігових коштів. Залучаючи інвесторів, українські компанії отримують нові доларові ресурси, а їх надлишок за вкрай обмеженої гривневої маси тисне на курс нацвалюти.

У цих умовах окремі представники уряду та НБУ пропонують повернутися до видачі валютних кредитів на внутрішньому ринку. Це означає, що знову валютні ризики буде перекладено на українських фізичних та юридичних осіб, знову буде підірвана гривня й створені умови для її девальвації… Можливо, наш банківський сектор і виграє в короткотерміновому періоді, але в довготерміновому обов’язково програє, адже не може бути міцних банків без міцного реального сектору.

Я не бачу реальних дій влади з виходу з цієї проблемної ситуації. І мені смішно, коли кажуть про кінець кризи. Насправді вона не зникла, її просто перенесли: банки з кризи вийшли за рахунок держави, а держава провалилася ще глибше. І невідомо, як вона вибиратиметься з боргової ями. Україні потрібен протекціонізм, до якого вдаються розвинені країни. Наприклад, у США, надаючи фінансову допомогу реальному сектору, ставлять умову: придбане обладнання має бути американським. Натомість Україна так пишається відкритістю економіки, що навіть дорожні та будівельні роботи, які могли б стимулювати розвиток багатьох галузей, віддають на відкуп китайським і малайзійським компаніям. Чомусь жоден наш уряд ще не зміг усвідомити: відкрита й неконкурентна економіка не має перспектив.[1905][1906][1907]

 
ЦИФРИ

За темпами приросту держборгу Україна посідає одне з перших місць у світі. В 2009 році борг збільшився на 53,5%

У 2009 р. близько $11 млрд корпоративного боргу трансформували в державний.

У 2010 р. процес триває.

Комерційні банки не повернули НБУ   38 млрд грн кредитів рефінансування, отриманих під час кризи.
 

 
ДО СПЛАТИ
Структура валового зовнішнього боргу України. Загалом - $ 104 млрд

 
ГЛИБОКЕ ЗАНУРЕННЯ
Динаміка валового зовнішнього боргу України, $ млрд