▪   Андрій Гайдамаха

Мови спотикання

Бельгія знову стоїть на межі розколу внаслідок конфлікту між франкомовною та нідерландськомовною громадами
Матеріал друкованого видання
№ 18 (131)
від 7 травня, 2010

Невелику за площею і населенням тримовну державу Бельгію вважають «великою» у світовій політиці. Адже на її території перебувають впливові міжнародні центри, де твориться політика НАТО і Євроcоюзу. Нинішній рік узагалі можна вважати для Бельгії «європейським», бо в ІІ половині 2010-го вона повинна перейняти від Іспанії головування в ЄС.

Тому й бельгійський політикум, і міжнародна спільнота були неприємно здивовані звісткою про відставку уряду, Іва Летерма, лідера партії «Християнських демократів Фландрії». Без легітимного уряду країна втрачає право керувати європейською політикою, й цей мандат автоматично переходить до наступної в черзі держави ЄС. Цієї ганьби бельгійські політики спробують уникнути, провівши на початку червня дострокові парламентські вибори.

Мовне питання

Кризу викликала ультимативна вимога одного з партнерів урядової коаліції Александра Декроо – молодого й амбітного політика, котрий нещодавно став головою Фламандської ліберальної партії. Він заявив про вихід своєї фракції з коаліції, якщо уряд не виконає одного із ключових пунктів коаліційної угоди: поставити в парламенті на порядок денний у домовлений термін (Великдень 2010 року) пропозиції про чергову фазу конституційної реформи.

Фламандці (нідерландськомовні мешканці північних провінцій Бельгії), які законно намагаються протистояти франкомовній експансії за межами столиці, домагаються створення для себе окремого провінційного виборчого округу на фламандській території провінції Брабант. Двомовний Брюссель (більшість його корінних мешканців за рідну вважають французьку, решта – нідерландську), який має чітко визначену територію й не може розширюватися коштом приєднання нових громад, таким чином перетвориться на оточений фламандцями острів. Через це франкомовні бельгійці побоюються, що коли фламандці якогось дня проголосять незалежність, Валлонія (франкомовна південна частина Бельгії) може втратити Брюссель і значну частину провінції Брабант. Валлонія вважає Брюссель не­від’єм­ною частиною своєї культурної ідентичності та двигуном економічної діяльності франкомовного регіону.

Заплутана не лише для сторонніх, а й для самих бельгійців проблема навколо Брюсселя й суміжних із ним комун стала, на думку багатьох оглядачів, тактичним приводом для фламандських лібералів залишити коаліцію й готуватися до завоювання голосів виборців. Александер Декроо, котрий кілька тижнів тому очолив партію фламандських лібералів, вирахував, що з допомогою дострокових виборів його партія зможе підвищити ціну своїх політичних акцій у федеральній політиці.

Законопроект щодо розме­жування округу Брюссель – Галле – Вільворде був прийнятий фламандською більшістю в парламентській комісії з питань внутрішньої політики ще в 2007 році, тому різні процедурні спроби валлонів відкласти це питання на пізніше мусили врешті вилитися в політичну кризу. Не допомогла й тонка та філігранна праця колишнього прем’єра Жана-Люка Дегана, котрий шляхом дискретних переговорів з усіма політичними партіями підготував прийнятний для всіх сторін пакет пропозицій. Коли Деган завершив свою місію й парламент на пленарній сесії уже мав розглядати його законопроекти, саме тоді ліберал Декроо «знеструмив» федеральний уряд. Зайшовши в політико-правовий глухий кут, прем’єр Ів Летерм подав у відставку.

Перспективи Бельгії

Головна проблема, яка гальмує процес повної федералізації Бельгії, зводиться до мовного питання, яке за територіальним критерієм було переважно вирішено в 1962–1963 роках. Валлони домагаються прав для французької мови всюди, де це можливо, а фламандці хочуть зберегти статус державної для нідерландської мови лише на території Фландрії та для своєї меншості в Брюсселі.

На мовну проблему накладається й важлива соціально-економічна складова. В Бельгії фламандці становлять демографічну більшість, вони побудували динамічну економіку й роблять більші внески до держбюджету. Натомість багатша в минулому Валлонія має нині менше населення, відчутніше переживає економічну кризу та робить пропорційно менший внесок до держбюджету. Тому валлони бояться втратити очевидні переваги для себе від унітарної держави.

На думку оглядача газети De Standaard Барта Стертевагена, чергова криза уряду підводить країну «до меж абсурдності». Він має глибокий сумнів, чи фламандці та валлони здатні жити під одним бельгійським дахом (ця проблема постає щоразу під час відставки уряду, востаннє про розкол Бельгії йшлося в 2007–2008 роках, коли владна криза затягнулась аж на дев’ять місяців). Федеральна влада паралізована, проте федералізовані регіони справно функціонують. Попри чергову політичну поразку фламандців у парламенті, франкомовні політики добре усвідомлюють, що у фламандців терпець може урватися й вони підштовхнуть країну до політичної радикалізації.

Ключовою буде позиція Партії валлонських лібералів. Вони творять партійний блок разом із радикальною мовною партією «Фронт демократичних франкомовних» (ФДФ), яку очолює непоступливий щодо фламандських вимог Олів’є Менген. ФДФ – суто мовна партія, й досі вона мала свої осередки виключно в Брюсселі. Останнім часом вона почала втрачати вплив у столиці й стала створювати свої відділення у Валлонії, тобто конкурувати з ліберальною партією віце-прем’єра Дідьє Рейндерса на його території.

Демографічний вигляд Брюсселя, метрополії міжнародного значення, в наступні роки буде докорінно мінятися. Прогнозують, що в 2020 році столиця матиме 1,2 млн жителів (нині трохи понад 1 млн). Із них 23–30% становитимуть старожили або корінні бельгійці (решта – іноземці та іммігранти). Одне слово, почалася демографічна мутація Брюсселя, й для партій на вузькій мовній основі не буде майбутнього. Цю перспективу знає і Рейндерс, який тепер позбудеться непотрібного конкурента (ФДФ) й зможе допомогти розв’язати проблему навколо Брюсселя. Подібно мислять, мабуть, відставний прем’єр Ів Летерм і король Альберт ІІ, які з чітким політичним розрахунком погодилися розпустити парламент і піти на дострокові вибори.

Хто очолить уряд?

Боротьба за прем’єрське крісло в майбутньому федеральному уряді розгорнеться, ймовірно, між соціалістичною партією у Валлонії та християнсько-демократичною у Фландрії. Обидві партії є традиційно найбільшими та найвпливовішими, кожна у своїй частині Бельгії. Прогнозують, що реальні шанси сформувати найчисленнішу фракцію в новому парламенті матимуть валлонські соціалісти, лідер яких – Еліо Ді Рупо, і це дасть йому право очолити федеральний уряд.

З Еліо Ді Рупо конкуруватиме партія Фламандських християнських демократів, виборчий список якої очолить голова партії Маріянне Тейссен. Якщо її фракція стане найбільшою в парламенті, то Тейссен буде першою в історії Бельгії жінкою на посаді глави уряду. Але для цього треба спочатку позмагатись у виборчій кампанії. Політологи прогнозують, що Фламандські християнські демократи можуть втратити кілька місць у парламенті, які перехоплять ліберальна партія чи одна з радикальних націоналістичних партій – «Фламандська справа» або «Новий Фламандський Альянс».

Залишається відкритим питання: чи можливе після виборів у червні політичне вирішення конституційного поділу Брюссель – Галле – Вільворде з певними поступками на користь франкомовних жителів за межами столичної території? На думку деяких оптимістичних оглядачів, так. За двох умов. Якщо всі учасники повернуться до основ бельгійської політики, яка може бути успішною тільки тоді, коли в результаті переговорів буде підписано для всіх компромісну угоду. До того ж ця угода має отримати демократичне схвалення виборців. Тим часом опитування показують, що кожен третій фламандець виступає за проголошення незалежності Фландрії.[1841]

 
У Бельгії три офіційні мови – нідерландська, французька, німецька:

Нідерландською – розмовляють 60% усього населення, переважно етнічні фламандці в північних провінціях й у Брабанті, 20%  (за іншими ­даними 50%, включаючи двомовних) жителів столиці.

Французькою – ­володіють 40%  усього населення країни, переважно валлони в південних провінціях, у Брабанті та 80% жителів Брюсселя.

Німецька не бере участі в мовному протистоянні. Нею розмовляють 74 000 німців, які компакт­но ­проживають на сході країни.