▪   Володимир Василенко

Мови Європи

ФОТО: REUTERS
У практиці європейських держав є кілька моделей правової регламентації статусу офіційної (державної) мови
Матеріал друкованого видання
№ 20 (133)
від 21 травня, 2010

Декларована президентом Віктором Януковичем готовність утілення в життя Європейської хартії регіональних мов або мов меншин змушує проаналізувати європейський досвід мовної політики. Адже у світі та Європі немає гомогенних в етнічному і мовному плані країн, у яких живе лише одна нація з притаманною їй національною мовою. На територіях практично всіх європейських держав, окрім титульної нації, яка дала назву державі, живе більша або менша кількість автохтонних етнічних груп, представники яких говорять мовою, відмінною від мови титульної нації, і чисельність яких є набагато меншою, ніж чисельність титульної нації. Населення окремих держав становлять кілька великих автохтонних етносів.

Крім того, сьогодні на територіях багатьох європейських держав проживають численні громади іноземців-мігрантів, а також територіально розсіяні представники інших етносів, рідними мовами яких досить часто є і неєвропейські мови. В умовах строкатої і подекуди складної мовної ситуації на теренах Європи держави континенту приділяють велику увагу питанням правової регламентації статусу мов, їх використання та провадження відповідної мовної політики.

Офіційна чи державна?

Після створення ООН та Ради Європи мовні питання стали також предметом міжнародно-правової регламентації, але лише в контексті запровадження загальних стандартів захисту мовних прав осіб, які належать до національних меншин (Рамкова конвенція 1995 року про захист національних меншин), та захисту мов, що опинилися під загрозою зникнення (Європейська хартія 1992 року регіональних або міноритарних мов). А отже, непорушною залишається старовинна звичаєва між­­на­­родно-правова норма, відповідно до якої визначення статусу мов та порядку їх використання є суверенною прерогативою держави і належить до її внутрішньої компетенції. Кожна держава самостійно вирішує мовні питання, враховуючи історичні чинники, національні особливості, культурні традиції і виходячи з власних потреб, потреб суспільства та громадян.

У більшості європейських держав основоположні принципи мовної політики визначені в їхніх конституціях, насамперед шляхом встановлення офіційної (державної) мови або мов. Сьогодні у 50 державах Європи статус офіційних (державних) мов, що застосовуються на всій території держави, мають 42 європейські мови.

Зазначимо, що терміни «офі­­­ційна мова» і «державна мова» є тотожними, оскільки офіційна мова держави не може не бути державною, а державна мова не може не бути офіційною. Не випадково в конституціях європейських держав використовують або термін «офіційна мова», або термін «державна мова», але ніколи не вживають обох термінів в одному законодавчому акті.

Конституції деяких держав не містять жодних згадок про статус мов. Така практика панує переважно в унітарних монархічних державах, зокрема Данії, Нідерландах, Норвегії, Швеції, а також у Великій Британії, що взагалі не має писаної Конституції. У цих державах більшість населення становлять представники однієї нації. І застосування мови тільки цієї нації – відповідно датської, нідерландської, норвезької, шведської та англійської – як офіційної (державної) має давні традиції, освячене звичаєм і є самоочевидним.

Європейська багатоманітність

Аналіз конституцій і законодавства європейських держав дає підстави для висновку про існування трьох типових моделей вирішення питання офіційної (державної) мови. Перша передбачає беззастережне визнання офіційною (державною) тільки однієї мови. Друга модель – можливість існування поряд з однією офіційною (державною) мовою, що застосовується на всій території держави, інших офіційних мов в окремих частинах держави. Третя передбачає існування в державі кількох офіційних (державних) мов.

Першу модель застосовують більшість європейських держав, визнаючи офіційною (державною) мову титульної нації, що історично сформувалася й автохтонно існує на території цієї держави, становить більшість її населення і дала назву цій державі. До таких належать найбільші й найвпливовіші європейські демократичні держави: Велика Британія, Італія, Німеччина, Португалія, Франція, а також усі держави Центральної та Східної Європи, за винятком Білорусі, балтійські та скандинавські країни, за винятком Фінляндії, Болгарії, Румунії, Сербії, Туреччини тощо.

Законодавство цих держав передбачає існування єдиної офіційної мови, яку мають поважати і використовувати всі громадяни на всій території держави у всіх сферах публічного життя. Їхня мовна політика спрямована на утвердження мови титульної нації як єдиної державної шляхом забезпечення неухильного дотримання мовного законодавства всіма громадянами незалежно від їхнього етнічного походження, віросповідання, соціального статусу, посад тощо.

Другу модель застосовують держави, у певних частинах територій яких компактно живуть представники відмінних від титульної нації автохтонних етносів. Це, наприклад, Іспанія, Македонія, Словенія, Хорватія, Росія.

У межах моделі офіційної багатомовності насамперед слід виокремити мовне законодавство держав, у межах територій яких існують більш-менш чіткі етнічні кордони між автохтонними етнічними групами. Такою є, приміром, Швейцарія.

Швейцарська модель

Конституція Швейцарії, що нині є федеративною державою і складається з 26 кантонів, виокремлює чотири мови – німецьку, французьку, італійську та ретороманську – як націона­­льні й три – німецьку, французьку та італійську – як офіційні. Щодо ретороманської, то її визнають офіційною у спілкуванні з ретороманомовними. Такий підхід до вирішення мовного питання у Швейцарії зумовлений тим, що історично ця держава формувалася як конфедеративний союз вільних суверенних кантонів, який згодом перетворився на федерацію. Швейцарські кантони, будучи складовими федеративної держави, є природним ареалом багатовікового і виняткового використання певних мов на територіях компактного проживання автохтонних етносів.

Так, 17 із 26 кантонів є мономовними у використанні німецької, чотири кантони – французької й один – італійсь­­кої. Три кантони – Берн, Фрібург і Вале – є франко- і німецькомовними, а кантон Граубюнден тримовний, оскільки в його межах компактно проживають три спільноти: італійська, німецька і ретороманська. Причому ретороманська спільнота становить лише 0,5% населення Швейцарії, де загалом проживає близько 7 млн осіб. Підкреслимо, що ретороманській мові статусу офіційної надано порівняно недавно, оскільки мову було визнано як таку, що перебуває під загрозою зникнення і потребує особливої підтримки. Аналогічні, але аж ніяк не тотожні моделі використовують Кіпр та Боснія і Герцеговина.
 
Фінська модель

Відповідно до Конституції Фінляндії національними мовами країни є фінська і шведська. Фінська модель двомовності зумовлена наявністю на території країни двох автохтонних цивілізаційно близьких спільнот: фінської, що становить більшість населення, і невеликої шведської. Конституція Фінляндії передбачає запровадження такого ад­­мі­­стративно-терито­­ріа­­льного і мовного поділу країни, який забезпечував би фінськомовному і швед­­ськомовному населенню мож­­ливість отримувати послуги їхніми мовами на рівних умовах. Відповідно до Конституції такий поділ встановлюється на основі спеціального закону – нині це Мовний акт 2004 року. Цей закон передбачає, що базовою одиницею мовного поділу країни є муніципалітет, і встановлює кри­­терії, на підставі яких уряд має приймати рішення шляхом ухвалення спеціального декрету про зарахування тих чи інших муніципалітетів до категорії одно- або двомовних. Такий поділ має переглядатися кожні десять років.

Сьогодні у Фінляндії є 399 фінськомовних муніципалітетів, 21 двомовний муніципалітет, де переважає фінська мова, 23 муніципалітети, де переважає шведська мова, і лише три шведськомовні муніципаліте­­ти. Слід зазначити, що з моменту здобуття незалежності у 1918 році Фінляндія вживала послідовних заходів для утвердження фінської мови і своєї самобутності. Водночас в умовах відсутності загроз фінській мовно-культурній ідентичності уряд Фінляндії робив системні кроки на підтримку нечисленної шведської меншості. Саме з цією метою шведській мові було надано статусу, рівного статусу фінської мови.

Ірландська трагедія

Пересторогою запровадження в Україні російської мови як державної може слугувати історичний досвід Ірландії. Свого часу ірландська була національною мовою, якою говорило все населення Ірландії. Нині з-понад 4 млн жителів Ірландії 1 656 790 осіб віком понад три роки вважають, що знають ірландську мову, вивчали її в школі. Однак вільно говорять ірландською 380 тис., з них лише приблизно 20 тис., які живуть у невеликих північно-західних регіонах країни, вважають її своєю першою мовою. З цих 20 тис. близько 80% застосовують ірландську повсякденно.

Така ситуація склалася внаслідок радикальних політичних змін і трагічних подій в історії Ірландії у ХІХ столітті, коли вона 1801 року стала частиною однієї держави – Об’єд­­наного Королівства Великої Британії та Ірландії і коли після стихійного лиха – картопляного голоду 1846–1851-го – близько 1 млн ірландців загинуло й понад 2 млн емігрувало. Домінування на острові англійської як офіційної мови Британської корони в умовах критичного зменшення кількості носіїв ірландської призвело до витіснення національної мови ірландців не лише з публічної сфери, а й із побуту на більшій частині території Ірландії.

Хоча після відновлення незалежності Ірландії в 1921 році ірландський уряд вживає заходів, спрямованих на підтримку ірландської мови, разючий дисбаланс між англійською та ірландською не зменшується, а з року в рік зростає. Це зумовлено тим, що свого часу знищення ірландського національного мов­­но-культурного простору перейшло критичну межу й країна опинилася у стані, який характеризується збереженням домінування англійської мови в публічній, побутовій та приватній сферах. У таких умовах поліпшенню мовної ситуації в країні не може зарадити навіть формальне визнання ірландської мови першою офіційною, а англійської – другою. Наявність в Ірландії двох державних мов, що діють на всій території країни, в умовах, коли англійська є домінуючою, прирікає ірландську мову на стагнацію.

Зауважимо, що запровадження в Білорусі 1996 року російської мови як державної поряд із білоруською призвело до різкого звуження сфер використання останньої й прирікає її на занепад та зникнення з мовної мапи Європи.

Мовна ситуація в Україні поки що набагато краща, ніж в Ірландії чи Білорусі, попри масове знищення носіїв української мови під час штучних голодоморів, насильницьких депортацій та збройних конфліктів і тривалу політику русифікації впродовж перебування України у складі царської та радянської імперій. Однак сьогодні є серйозні передумови критичного погіршання мовної ситуації в Україні на зразок ірландської, оскільки влада виявилася неспроможною провадити послідовну й ефективну державницьку політику підтрим­­ки української мови й оскільки в Україні та поза її межами є сили, які ведуть цілеспрямовану боротьбу проти української мови. Одним із засобів такої боротьби є вимоги надати російській мові статусу державної, які озвучують деякі російські та українські політики на тлі відвертої мовно-культурної експансії Росії та пропагандистського галасу що­­до утисків прав етнічних росіян в Україні.

З огляду на особливості української ситуації запровадження російської мови як другої офіційної неминуче призведе до занепаду української мови, поступового витіснення її з усіх сфер публічного життя, перетворення України на денаціоналізований географічний простір і втрати нею національної державності та незалежності.

 
Європейська специфіка


Аналіз національного законодавства, мовної політики та мовної практики європейських держав свідчить, що кожна з них вирішує мовне питання, виходячи зі специфіки мовної ситуації, притаманної їй і зумовленої її історичним минулим та сучасними реаліями. Відповідно в Європі, як і у світі, є різні моделі визначення статусу мов і регулювання порядку їх застосування. Разом із тим у межах цих моделей можна виокремити певні загальні правила, якими керуються держави, вибудовуючи основи свого мовного законодавства і мовної політики.
1. Більшість європейських держав застосовують конституційно закріплену норму: одна національна держава – одна офіційна (державна) мова, що використовується на території всієї держави. Причому це правило застосовується незалежно від того, яка концепція нації – етнічна чи громадянська – покладена в основу розбудови держави.
2. Водночас практично в усіх європейських державах діє законодавство, спрямоване на забезпечення мовних прав осіб, які належать до національних меншин. Проте не всі європейські держави стали сторонами Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, вочевидь, вважаючи достатніми чинні національні системи захисту національних меншин.
3. Визнання такими державами, як Іспанія, Македонія, Росія, Словенія і Хорватія, можливості існування поряд із загальнодержавною офіційною мовою інших офіційних мов із територіально обмеженим статусом є радше підтвердженням, а не запереченням загального правила. Річ у тім, що в певних частинах згаданих держав компактно живуть автохтонні етноси або окремі етнічні групи, які становлять там більшість населення і представники яких традиційно використовують свою рідну мову. Отже, в таких випадках загальноєвропейська норма «одна національна держава – одна офіційна загальнодержавна мова» не заперечується, а модифікується в правило: одна національна спільнота – одна офіційна мова, застосовувана у традиційних етнічних межах цієї спільноти. Практично це правило діє також у Швейцарії, Бельгії, Боснії і Герцеговині, на Кіпрі й частково у Фінляндії.
4. Загальним правилом мовного регулювання в Європі є те, що статус офіційних мов та офіційні засади мовної політики фіксуються в перших розділах конституцій, які визначають основи державного і конституційного ладу відповідної держави. Отже, офіційна (державна) мова вважається невід’ємною ознакою держави та елементом її конституційного ладу. Це зумовлено тим, що офіційна (державна) мова є важливим інструментом організації впорядкованого державного управління і забезпечення політичної єдності держави.
5. Конституції європейських держав встановлюють, що питання визначення статусу мов, як і загального порядку їх застосування, належать до компетенції вищих законодавчих органів держави і регулюються тільки законом.
6. Адміністративно-територіальні одиниці не наділені правом визначати статус мов і можуть запроваджувати місцевий режим використання мов лише відповідно до приписів Конституції і на підставі законів, ухвалених компетентним законодавчим державним органом.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.