▪   Самійло Ворс

Понеділок почався в суботу

Якщо не зупинити нову владу сьогодні, завтра українці прокинуться в СРСР
Матеріал друкованого видання
№ 12 (125)
від 26 березня, 2010

Кажуть, у жовтні 1917-го, ко­­ли більшовики влаштува­­ли переворот у Петрограді, цілковито демократично налаштована публіка навіть зраділа. Її логіка була не­­переможна: мовляв, ці нові такі недоладні й безпорадні, що довго не протримаються, а їм на зміну неодмінно прийде хтось розумний. Протрималися. У Берліні в лютому 1933-го, коли нацисти от­­римали повноту влади, це віталося навіть лібералами: нарешті вже закінчиться безлад Ваймарської республіки, а з цими недоумками якось упораємося. Не впоралися. У Москві 31 грудня 1999-го, коли Путін отримав вла­­ду з рук старого Єльцина, чимало демократів зітхнули з полегшенням: можна відпочити від свавілля й хаосу «шалених де­­в’я­­ностих». Відпочили. Ні, це не натяк на спорідненість режимів, а спостереження за подібністю реакцій безтурботного суспільства. Ти є сучасником, свідком і мало не учасником подій, які змінять обличчя твоєї країни, перегорнуть догори дригом твоє життя й життя тих, хто тобі дорогий, а ти меланхолійно себе заспокоюєш: нічого, доживемо до понеділка, якось буде. Може, буде, а, може, й ні.

Вони йдуть

Забули, що таке виконавська дисципліна? Нагадаємо. Тренованого спостерігача не може не вразити дивовижна швидкість та ефективність, із якою відбуваються зміни в кадровому складі керівництва державою. Ніяких зайвих вагань, ніяких реверансів у бік переможених чи то поступок громадській думці, якщо припустити, що вона в Україні існує. За неповних два тижні після утворення «тушкової» коаліції повністю сформовано уряд, розставлено «смотрящіх» на регіональних рівнях і по ключових установах, аж до телебачення. Все, як навчав великий Лєнін: вокзали, банки, телеграф. Не зчулися, як у країні вибудувалася й запрацювала вертикаль влади.

Вражають не лише кількісні, а й якісні характеристики. На посади призначено людей, попередній послужний список яких свідчить про їхню ключову компетентність не в напрямку модернізації відповідних галузей чи територій, а виключно в сенсі забезпечення приватних інтересів окремих усім відомих гравців (не забуваючи й себе особисто).

Відсутність більш-менш переконливого опору з боку загальнонаціональних та регіональних еліт (є ж у країні не лише «опозиція» та «громадські діячі», а й бізнес-середовище, чиновництво як окремий клас, кваліфіковані фахівці, інтелектуали, кінець-кінцем, преса) переконує, що всі в принципі готові грати за новими правилами. Хоча б тому, що вони не такі вже й нові. Слід лише пригадати алгоритми та звичаї часів пізнього Кучми.

Але є й розбіжності. «Стиль – це людина», казав хтось із давніх мудреців. Стиль Кучми – це вишкіл директора велетенського заводу, який мусить крутити всю цю махину, але рахуватися з обмеженнями своєї волі: є Москва, є план, є постачальники, є технологічні вимоги, є партком. Стиль Януковича – це менеджерські навички, сформовані в пізнішу епоху: окрім волі начальства, ніяких інших обмежень немає, а перешкоди та їхні персональні носії легко усуваються. Тепер, коли начальника над тобою немає (про народ, який делегував тобі повноваження, слід забути раз і назавжди), єдина управлінська проблема – це контроль над... правильно, виконавською дисципліною.

Назад, до Москви

Проте обмеження все ж таки є, і вони непереборні внаслідок суб’єктивних обставин. Не хотілося би вдаватися до чергових версій «всесвітньої змови», але вибір наступника Леоніда Даниловича в далекому 2004-му не був випадковим. Він підпорядковувався тим самим обставинам, що й трохи раніше операція з обмеження маневру самого Кучми. Нагадаємо поширену й не позбавлену логічної стрункості гіпотезу, що провокацію з убивством Георгія Гонгадзе було сплановано саме заради того, щоби скомпрометувати надто багатовекторного тодішнього українського президента перед Заходом і в такий спосіб штовхнути його в обійми Москви. Якщо припустити, що в цьому є частка правди, чому б не уявити, що призначення Януковича спадкоємцем уже цілком керованого Кучми мало ту саму стратегічну мету: висунути в майбутні президенти людину, категорично несумісну з Європою. Ідеться не лише про певні плями в біографії – інколи, якщо дуже треба, європейці з американцями ладні ввійти в становище й заплющити очі на такі дрібниці. Важливіше те, що Віктор Федорович сам не надто певно почувається західніше Ужгорода.

Команда Януковича шукатиме підтримки ніяк не в Європі, а перш за все в Росії. Не в Європі, бо в ній заведено грати за правилами, а ментальність нового керівництва передбачає гру за домовленостями. В Росії, бо з її керівництвом можна розмовляти однією мовою в прямому й переносному сенсі. Проти природи не підеш. І ще одне: чим далі від Європи, тим менше доводиться рахуватися з її зауваженнями щодо порушення прав громадян, утисків бізнесу, розмаху корупції й решти неприємних у пристойному товаристві питань – а те, що приводів для таких зауважень не забракне, не сумнівайтеся.

Ну а за підтримку Москви за нинішніх умов ця команда заплатить усе, що від неї вимагатиметься. Платити, швидше за все, доведеться суверенітетом. Не те, щоби в таборі регіоналів були суцільні зрадники – не в тім річ. Просто серед них значно менше людей, здатних розуміти, що таке національна ідентичність, як із нею треба поводитися й заради чого захищати, не кажучи вже про окремих панів, які саме існування України вважають історичним непорозумінням. Від негайної згоди на входження до імперії як суб’єкта федерації цю публіку може втримати хіба що інстинкт самозбереження, адже за такого розвитку подій можна швидко позбутися всіх привілеїв і принизливо вирушати до Білокам’яної по ярлик на княжіння, як колись їздили до Орди давньоруські князі. А доведеться.

І хай не заспокоюють себе окремі опортуністи тим, що Янукович and Ko самі не зацікавлені в такому варіанті, хай не переконують, що в гіршому разі ми наслідуємо приклад Білорусі. А що? Бацька отримує газ майже за внутрішньою російською ціною, дозволяє собі не визнавати Абхазію з Південною Осетією та ще й за першого-ліпшого гримання зі сходу демонстративно летить цілуватися з Уґо Чавесом. Багатовекторність у дії, хіба погано? Дзуськи. Щоби претендувати на лаври Лукашенка, треба як мінімум бути Лукашенком. Хіба є в регіоналів із литвинівцями бодай хтось, спроможний на таку вправність? Це вам не між фракціями бігати.

Ціна питання навіть не в грошах і не геополітиці, тут щось глибинне: повернути під корону московського царя хохлів-зрадників – нав’язлива ідея кожного справжнього російського патріота, на це вони не пошкодують засобів упливу.

Чого вони злякаються

Підіб’ємо підсумок: події, що розгортаються, набувають ознак незворотності. Потяг на повній швидкості – значно швидше, ніж будь-хто усвідомлює, – мчить наступним маршрутом:

– взяття певною політичною силою повного адміністративного контролю над країною на всіх рівнях і ділянках, перерозподіл усіх ресурсів на користь навколовладної верхівки, встановлення жорсткої моделі керування державою з одночасним придушенням громадянських свобод включно зі свободою слова;

– налагодження тісних економічних зв’язків із Росією, неминучий продаж частини підприємств, спільний контроль над стратегічно важливими галузями, зокрема газотранспортною системою;

– потрапляння в повну залежність від Кремля з потенційним розгортанням в Україні російських структур у сфері розвідки, пропаганди, можлива військова присутність під слушним приводом (і не треба про Конституцію, готовність рахуватися з нею нам уже продемонстрували);

– закріплення де-юре залежного статусу країни як складової Російської Федерації, відновлення СРСР...

Якщо комусь здається, що в автора надміру розгулялася фантазія, хай згадає наведені вище історичні приклади.

Чи хочуть жити українці в такій країні? Комусь, може, байдуже, але більшості навряд чи. Повертатися в суспільство, де всі є жертви й водночас усі співучасники злочину проти власної країни, добровільно погодиться небагато народу. Чи можна щось зробити, аби запобігти викладеному сюжету? Взагалі-то треба було раніше думати, але навіть тепер ще не пізно. Може, не пізно.

Регіонали в масі своїй не вміють спілкуватися з опонентами, вони легко ображаються, легко починають самі ображати, легко переходять на особистості. Проявів громадянської непокори вони бояться, як будь-які люди, що звикли до дисципліни й уміють керувати лише залежними підлеглими.

Будь-який організований і системний спротив може змусити істеблішмент дещо підкоригувати свої плани. Треба нагадати їм, що Україна – не Росія, громадський темперамент тут відносно вищий, а традиції конфронтації народу з владою від досить м’яких до дуже жорстких форм мають недавні історичні приклади. Слід лише сказати відверто самим собі, чи готові ми миритися з втратою свободи та незалежності. Якщо ні, іншого вибору, окрім опору, українцям все одно не залишається.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.