▪   Жанна Безп’ятчук

Білий янгол Осло

ФОТО: АР
Діти, літні люди та безробітні – це соціально вразливе населення в усіх країнах світу без винятку. Але в Норвегії знають, як допомогти їм ефективно
Матеріал друкованого видання
№ 9 (122)
від 5 березня, 2010

У засніженому передмісті Осло Ліндеберґ, що на сході столиці, о 8.30 ранку майже безлюдно. Робочий день тут для багатьох починається о 8-й, тому на вулицях панує тиша, яку порушують лише двірники. Сніг перед під’їздами й на вулицях вони розчищають не лопатами, а спеціальними машинами. Ефект цієї праці очевидний: багатошарового льоду під ногами, що збиває з ніг українців, там немає.

Старість на околицях Осло

У Ліндеберзі живе чимало іммігрантів з Азії. Вони мешкають переважно в багатоквартирних будинках, а корінні норвежці – в ошатних приватних котеджах. Ще ця місцина прикметна тим, що тут розташований будинок для людей похилого віку Oslo kommune Sykehjemsetaten. Частина місцевого населення, зокрема іммігранти, працює у ньому. Люди скаржаться на низькі зарплати, проте кидати стабільну роботу поруч із домівкою не поспішають.

У Норвегії вельми популярні щорічні конкурси для соціальних установ та підприємств, на яких визначають, хто з них у своїй галузі якнайкраще виконує завдання соціальної політики країни. Приміром, приватні компанії змагаються за звання «Найбільший поборник сімейних цінностей». У 2009 році такою було визнано компанію Stormberg AS, що спеціалізується на виробництві спортивного одягу. Суворі судді взяли до уваги те, що її головним дизайнером є жінка, мати трьох малих дітей, а 30% її працівників мають дітей віком до десяти років. Власник і директор Стайнер Олсон, сам відводячи щоранку своїх малюків до садочка, заохочує гнучкі робочі графіки для батьків.

Ліндеберзький будинок, що опікується людьми похилого віку, 2009 року теж виграв соціальний конкурс із-поміж геріатричних установ в Осло. Цей заклад цілковито фінансує держава. Є й приватні, проте за різними системами сертифікації норвежці визначили для себе, що державні соцустанови працюють кваліфікованіше.  

Якщо хтось віддає своїх батьків до такого закладу, то загалом оточення цього вчинку не засуджує. Норвежці прийняли таку практику. «До середини 1970-х наші люди дивилися на такі речі інакше. Але потім, зі  становленням держави соціального добробуту, з’яви­ли­ся справді добре облаштовані будинки, люди стали довіряти їм більше», – розповідає Сівілія, старша медсестра, відповідальна одразу за два відділення: психіатричне та звичайне. Усі клієнти цієї геріатричної установи – корінні норвежці. У більшості з них є родичі, діти, онуки. Родини ж іммігрантів, що мають літніх немічних родичів, такі установи оминають.

Найстаршому мешканцю Sykehjemsetaten 103 роки. Більшість клієнтів закладу дуже хворі, вже не можуть розмовляти, дехто прикутий до ліжка. Коли заходиш до будинку, одразу впадає у вічі велика кількість милиць, візочків, інших пристроїв для пересування, вони буквально на кожному кроці: літніх людей усіляко за­охочують якомога більше рухатися. За перебування в будинку ліндеберзькі бабусі й дідусі вносять 75% своєї пенсії.

Норвезька система соціального захисту людей похилого віку має три основні рівні: ліндеберзький будинок – це третій, останній, куди направляють важкохворих, неспроможних самостійно себе доглянути. Перший рівень соціальних закладів (welfare housing) призначений для тих, хто може дати собі раду, проте з тих чи інших причин потребує окремого помешкання. Другий рівень соціальних притулків (sheltered housing) – це спеціальні помешкання для людей похилого віку та інвалідів, які мають особливі потреби. І вже якщо людині потрібна постійна медична допомога, вона потрапляє до будинків третього рівня, більшість із яких фінансує держава. Якщо така система функціонує злагоджено, то безпритульність, бідність, соціальна самотність поміж старих людей як масові явища практично зникають.

Українська Любов

Цікаво, що скарги й проблеми персоналу будинку нічим не відрізняються від того, на що нарікають їхні українські колеги: державне фінансування недостатнє, зарплати працівників низькі, бракує місць для всіх охочих потрапити до притулку, тому старенькі люди змушені ставати в чергу. У той день, коли автор цієї статті побувала в ліндеберзькому будинку, в іншій геріатричній (щоправда, приватній) установі Paulus в Осло тривав страйк із вимогою підвищити зарплату персоналу.

А ще цей день був останнім на робочому місці перед виходом на пенсію для 70-річної українки Любові Ріс, яка пропрацювала у ліндеберзькому будинку останні 12 років. Для всіх норвежців діє правило: щоб отримати повну (базову) пенсію, йдучи на заслужений відпочинок у віці 67 років, потрібно прожити в країні щонайменше 40 років. Але для таких пенсіонерів, як пані Любов, діє спеціальна схема нарахування грошової допомоги, покликана запобігти бідності та розриву в доходах із виходом на пенсію.

«На батьківщині у мене лишилася 90-річна мати. Я тут заробляю гроші й надсилаю братові, щоб він доглядав там за нею, – розповідає українка. – Я, може, і віддала б матір до такої установи в Україні, якби були умови. У Норвегії люди самі просяться до цих будинків, бо за ними там добре доглядають. У нас якщо і є щось подібне, то я їм не довірю своєї матері, бо все розкрадається, а не витрачається на людей». Після цих слів Любов Ріс повертається до Сівілії та, перекладаючи норве­зькою нашу розмову, промовисто показує на кишені своєї медичної спецівки при слові «Україна»: все йде по кишенях – зрозуміло й без перекладу.

Після того пані Любов просить послухати прощальний лист-подяку у зв’язку з виходом на пенсію, який вона адресувала своїм колегам: «У Норвегії я все почала спочатку, прийшла до вас працювати вже не в молодому віці (58 років), але ви мене підтримали, навчили, були як друга сім’я…»

Діти, діти й ще раз діти

Неподалік геріатричного будинку розташований запорошений снігом ліндеберзький дитячий садочок. Система таких закладів субсидується державою, батьки платять відносно невеликі щомісячні внески. Причому, окрім звичайних дитячих садків, де батьки залишають дітей на цілий день, є ще так звані відкриті дитсадки, де дитина перебуває певний час упродовж дня або з одним із батьків, або з нянею.  
Система соціального захисту дітей у Норвегії по-своєму унікальна. Саме в цій країні було створено перше у світі окреме Міністерство дітей. Сімейна політика – традиційний пріоритет Християнської демократичної партії. Увійшовши 1989 року до урядової коаліції, християнські демократи домоглися створення профільного Міністерства сімейної політики. За рік, 1990-го, було сформовано нову урядову коаліцію за участю норвезьких лейбористів. Їхнім пріоритетом теж був соціальний захист дітей. У результаті щойно створене відомство було перейменовано у Міністерство дітей. Сьогодні його офіційна назва – Міністерство дітей, рівності та соціальної інтеграції. Воно координує діяльність спеціальних управлінь із соціального захисту дітей по всій країні. Норвежці не побоялися розростання бюрократичного апарату й додаткових витрат задля того, щоб посилити контроль за дотриманням прав дітей і ретельно координувати всі цільові програми та проекти. А це вияв чіткості й осмисленості у визначенні державних пріоритетів.

Феноменально для східноєвропейської свідомості, але факт: у сучасній Норвегії немає проблеми сирітства як соціального явища. «До 1970-х років у нашій країні було багато сиріт. Сьогодні їх практично немає, бо ми завжди робимо все можливе, щоб дитина, яка з тих чи інших причин залишилася без батьківського піклування, виховувалась у прийомній сім’ї. І бажано, щоб це була сім’я родичів, – розповідає Венхе Геллернд, старший радник Міністерства дітей. – Батьки при народженні дитини отримують відносно непогані соціальні виплати, у разі виникнення скрути є ще чимало різних видів допомоги, тому в нас не відмовляються від дітей через бідність, безвихідь». Кожна норвезька мати, якщо вона працювала щонайменше шість місяців із десяти, які передували народженню дитини, впродовж 46 тижнів отримує соціальну допомогу, що дорівнює 100% її зарплати. Цей період можна продовжити до 56 тижнів, але зі збереженням лише 80% зарплати впродовж додаткових десяти тижнів. Також усі батьки отримують щомісячну допомогу на кожну дитину до 18 років у розмірі 970 норвезьких крон (1306 грн). Якщо мати або батько залишається з дитиною до того, як їй виповниться три роки, й відповідно не відправляє дитину до ясел, родина отримує допомогу в розмірі 39 636 крон (53 390 грн!) на рік. До всього цього додається дуже розгалужена й не менш щедра система соціальних виплат матерям-одиночкам, неповнолітнім батькам, батькам-інвалідам тощо.

У той час як норвезька соціальна система гарантує дітям та їхнім батькам гідні умови життя, першочерговим завданням Міністерства дітей є боротьба з порушенням їхніх прав. «Домашнє насильство над дітьми – це серйозна проблема в Норвегії. Ми змогли захистити дітей від бідності, унеможливити сирітство, але їхні права все одно часто порушуються, – констатує Венхе Геллернд. – Законодавчо закріплений обов’язок кожного норвежця, насамперед вихователів, учителів і педіатрів, – повідомляти нам факти будь-яких таких порушень…»

Не одні

А тепер із білого, засніженого Ліндеберґа перенесемося на вулицю Соммероґате, 1. Там розташоване одне з 15 в Осло локальних відділень Адміністрації праці та соціального захисту (NAV). Над входом височіє ця добре відома кожному норвежцю з юних літ абревіатура. Місцевий NAV – це аналог української біржі праці, проте спектр його послуг та діяльності значно ширший. Сюди приходять і безробітні, і ті, хто має роботу, але шукає нову, кращу, і ті, хто хоче відкрити власний бізнес, і ті, кому потрібна допомога з оформленням певних документів, і ті, хто нещодавно приїхав у країну й хотів би з’ясувати, куди і з якими проблемами звертатись, як облаштовуватися тощо. В інтернет-залі NAV сидять здебільшого пакистанці, сомалійці, турки, китайці. На вході відвідувачів зустрічає охоронець-мусульманин. «Може скластися враження, що NAV переважно працює з іноземцями та іммігрантами і що вони становлять більшість із-поміж безробітних, але це не так, – розповідає Бенте Ґрімстад, співробітниця відділення NAV. – Просто корінні норвежці зазвичай мають інтернет удома». У приміщенні цієї установи заборонено фотографувати: у Норвегії дуже суворо охороняється право на приватність.

У п’ятницю NAV відкритий для відвідувачів лише до 15.00. Марія та Олександр зайшли за півгодини до закінчення роботи. Два роки тому вони, молоді громадяни Латвії, спакували валізи й приїхали до Норвегії просто навмання. «Ми нікого не знали, не мали жодної підтримки у Норвегії, – каже хлопець. – Безперспективність і безвихідь у Латвії змусили нас так вчинити. Що ми тут маємо? Та теж нічого. Проте бажаємо собі ліпшої долі». Вони мають некваліфіковану роботу в Осло, але хочуть знайти кращу, тому прийшли до NAV. Кажуть, що їм тут дуже допомагають.

О 3-й пообіді центр закрився, Осло почало готуватися до вихідних. Норвежці вміють і люблять відпочивати багато й активно. Тривалість їхнього робочого тижня одна з найкоротших у Європі – 37,5 години, а тривалість щорічної відпустки одна з найдов­ших – п’ять тижнів. І обов’язково два вихідних щотижня. На білих-білих, за­сні­же­них-засніжених, але зовсім не слизьких вулицях вечірнього п’ятничного Осло все частіше зустрічаються молоді люди з лижами в руках. І так гарно це виглядає, що хочеться такі видива малювати. А ось норвезькі художники XIX – першої половини XX століття дуже полюбляли писати картини бідності.

ЦИФРА

До 3% дітей щороку потрапляють у поле зору однойменного профільного міністерства у зв'язку з порушенням їхніх прав

Індекс розвитку дитини 10-те місце зі 137 країн

У норвезькому ­будинку на 8 клієнтів припадає 2 медичних і соціальних працівники.

В українському – в кращому разі на 50 клієнтів – 8 працівників; у гіршому – 2–3

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.