▪   Олена Чекан

Рядовий демократії

ФОТО: Макс Левін
Голова правління Міжнародного товариства «Меморіал» Арсєній Роґінскій про формування громадянського суспільства, російсько-українські відносини та політичні вбивства в Росії
Матеріал друкованого видання
№ 8 (121)
від 26 лютого, 2010

Ще студентом не без впливу свого блискучого вчителя Юрія Лотмана Арсєній Роґінскій вирішив служити ідеї спасіння пам’яті минулих поколінь. Займався декабристами, істориком та письменником Ніколаєм Карамзіним, селянами-толстов­цями і мав усі можливості залишитися в академічній науці. Проте вибрав шлях опального історика, дисидента, правозахисника й по­літ­в’язня. Це була данина пам’яті загиблого батька та одинадцяти мільйонів, за твердженням Роґінского, жертв радянського терору. Наразі своїм завданням він вважає «по цеглині будувати демократію в Росії». Може, тому в прокремлівських колах за ним міцно закріпилася репутація «незручної людини», «очорнителя історії», до того ж «проукраїнськи налаштованого».

У. Т.: Наприкінці минулого року Європарламент присудив Премію за свободу думки імені Андрєя Сахарова правозахисному центру «Меморіал». Це рішення було для вас несподіваним?

– Так, певною мірою. Європа дедалі рідше закликає Росію дотримуватися демократичних норм і демонструє свою енергетичну залежність від РФ. Обо­в’язок Європи – не мовчати, а знову і знову нагадувати Росії про принципи демократії і твердо наполягати на виконанні нею зобов’язань як щодо її сучасного життя, так і у відновленні історичної справедливості. Адже ми досі не маємо Центрального музею жертв терору, головного па­м’ятника жертвам терору. На відміну від України у нас не створено Книг пам’яті. Це величезна робота, що вимагає значних зусиль і вільного доступу до архівів. А вони у нас напівзакриті.

З пістолетом біля скроні

У. Т.: Які відносини складаються в «Меморіалу» з Кремлем?

– Жодних змін у ставленні влади до «Меморіалу» не відбувається. З одного боку, нас явно недолюблюють, традиційно недолюблюють за дуже багатьма параметрами. Ми постійно чіп­­ля­­є-­­­­
мося до влади, до суспільства зі своєю версією історії та сучасності, до того ж кажемо, що все це пов’язано з недотриманням прав людини. А хто ж любить людей, які вказують владі на те, що вона робить щось неправильно? З іншого – ми досить великі, нас багато, ми в багатьох містах. І не лише в Росії, а й у Німеччині, Казахстані, Латвії, Україні, Грузії. Наше співтовариство провадить серйозну правозахисну, науково-дослідну та просвітницьку роботу. Нас добре знають у світі, тому федеральна влада побоюється робити якісь особливо різкі кроки щодо нас. Звісно, до нас ставляться з певною підозрою, завжди очікують якогось підступу...

У. Т.: І отримують його?

– Ні, з нашого боку відбувається спокійний, цілеспрямований рух до осмислення історії, відкриття нових фактів. Але це вже само по собі дратує... Тому з «Меморіалом» постійно щось трапляється. Наприклад, рік тому в петербурзькому відділенні товариства повністю вилучили всі жорсткі диски, на яких був архів із базою даних про жертв репресій, зокрема про місця поховань...

У. Т.: Повернули?

– Так. Після численних судів (і тільки за рішенням суду), після протестів як російської, так і закордонної академічної громадськості.

У. Т.: Чи вдалося з’ясувати, хто і за чиєю вказівкою це вчинив?

– Ні. Прийшли якісь люди з абсолютно надуманого приводу. Нібито на підставі припущення, що «Меморіал» може мати відомості про особу, проти якої порушено справу за підозрою в екстремізмі. Певна річ, у «Меморіалу» з такою людиною не може бути жодних стосунків апріорі. Тобто задіяли зовнішній привід. І зробили це для залякування, щоб ми поводилися тихіше. Кілька місяців ми не могли користуватися цією базою даних, що обернулося для нас витрачанням сил на якісь дурниці замість того, щоб працювати.

Є й трагічні речі. 15 липня 2009 року було вбито нашу співробітницю Наташу Естемірову, яка займалася моніторингом порушень прав людини у Чечні. Це була чудова, хоробра людина. Її викрали біля власного будинку в Грозному, а за кілька годин Наташу знайшли на території Інгушетії застреленою. Цей злочин стоїть в одному ряду з убивством Ані Політковської, яка була тісно пов’язана з «Меморіалом», вбивствами рік тому адвоката Стаса Маркелова та журналістки «Нової газети» Насті Бабурової. Стас вів багато гучних справ, пов’я­заних із порушенням прав людини в Росії. Остання – він був адвокатом сім’ї Кунгаєвих, чию доньку зґвалтував і вбив полковник Буданов. Стас і Настя саме поверталися з прес-конференції, де він заявив, що доведе цю справу до кінця. Поза сумнівом, усе це політичні вбивства.

Після загибелі Наташі Естемірової керівник нашого правозахисного центру Олег Орлов назвав відповідальним за її смерть президента Чечні Рамзана Кадирова. Той подав до суду за завдання шкоди його честі, гідності та діловій репутації. Перший суд він на 90% виграв, тепер очікуємо другого. Нас звинувачують у наклепі, але ми і далі боротимемося. Зараз для нас важливо вирішити, чи продовжувати роботу в Чечні в умовах, коли ми не можемо захистити своїх співробітників, коли їх просто стали вбивати. Але загалом «Меморіал» продовжує працювати як у сфері історії, так і у сфері захисту прав людини...

Український простір свободи

У. Т.: З якими українськими організаціями ви співпрацюєте?

– Найближча для нас організація де-факто – Харківська правозахисна група, яку очолює Євген Захаров. Це найближчий наш партнер. І, звісно, ціла низка «Меморіалів», що працюють в Україні.
 
У. Т.: Ким є Україна в російській свідомості?

– Деякі складові нашої роботи спрямовані на те, щоб ми поважали одне одного. Для нас дуже важливо, щоб люди в Росії знали, що Україна – незалежна і суверенна держава. Це не так просто. Справді, у масову свідомість важко входить той факт, що те, що колись було одним цілим, розділилося на незалежні країни. Утім, мені здається, розуміння цього розширюється й зрештою переможе і в масовій свідомості. Цьому дуже сильно посприяла Помаранчева революція. Не думаю, що ваші останні вибори щось змінять. Те, що тоді сталося, необоротне. Тоді вся Росія побачила, як Україна вирішувала свою долю. В нормальної людини це не могло не викликати хоча б поваги. У Росії стали думати: вони інші, в них усе інакше.

До того ж усі ці газові війни значною мірою посприяли утвердженню того, що Україна – це незалежна держава. Бо зі своїми не воюють, воюють із чужими. Проста людина думає: якщо наші керівники оголосили, що ми продаватимемо Україні газ як усім, а не якось особливо, отже, вони інші, це інша держава. Ось такі речі і вводять у масову свідомість відчуття української окремості. І на сьогодні це вже у свідомості більшості. Я, звісно, нічого не можу сказати про далеку провінцію, але в столицях це так. І в цьому немає жодної зарозумілості. У Росії всі знають прі­звища Ющенко, Тимошенко, Янукович. Усім відомо, що у вас є нехай хаотичне, але все ж політичне життя. Тобто в утвердженні України як окремої держави у свідомості росіян стався величезний прогрес, і це не­оборотно. А ось те, що ми час від часу ліземо у ваші справи, що подеколи лунають слова про Крим, Севастополь, звісно, відновлює українську правосвідомість проти Росії. Зараз потрібно говорити не про окремість у свідомості, а про добросусідство або ворожість.

У. Т.: Чому, на вашу думку, Кремль і навіть російська церква вважають можливим втручання у наші внутрішні справи?

– Можна сказати, що «російський ведмідь» завжди так по-ідіотськи поводиться. Насправді ці замашки, манери – величезна інерція, що залишилася від імперії під назвою СРСР. Росія справді робить жахливу кількість неполіткоректних рухів, неможливих, непристойних навіть із політичного погляду заяв. Щодо російської церкви, то, звісно, було б добре, якби вона взагалі не сунула носа далі власної території. Але цього треба ще вчитися і вчитися. Позиція і пересічного громадянина Росії, і її верхівки така: наше різне почалося 1991 року і аж ніяк не раніше. В України зовсім інша свідомість, інше відчуття себе. Нам непросто буде в новітній історії притиратися одне до одного, але це нормальний шлях сусідства.

У. Т.: Ви оптиміст?

– Ні. Щодо російсько-укра­їнських відносин я не великий оптиміст. Думаю, нам доведеться ще довго-довго прити­ратися. Важливо тільки, щоб відбувався постійний діалог, щоб він не припинявся, важливо навчитися рівноправно слухати і чути.

У. Т.: Що вам здається найважливішим у формуванні нових держав, що утворилися після розпаду СРСР?

– Для мене головне – формування громадянської нації. Це стан усіх сучасних високорозвинених держав. Коли француз, чи американець, чи німець – це не національність, а громадянство. А хто вони за національністю, нікого не хвилює. Зараз усе це, звісно, перебуває на ранній стадії. Ось у Росії після того, як Єльцин якось звернувся до нас: росіяни, це слово стало часто вживатися, але... Людина має усвідомити себе громадянином цієї країни, усвідомити свій громадянський обов’язок, тобто обов’язок перед своєю державою. Також для Росії зараз дуже важливим є формування громадянського суспільства. Це величезний набір переплетених між собою інституцій, що якось співвідносяться між собою, мають право і обов’язок контролювати владу в державі. Тобто влада має бути таким собі інструментом у руках суспільства. У Росії цього поки що немає.

У. Т.: А в Україні?

– Важко сказати. Знаю одне: у вас більше свободи. Дихається у вас легше. А ось стосовно того, якою мірою через якісь партії, інституції, громадські організації ви можете впливати на дії влади, не думаю, що ви далеко відійшли від Росії. Єдине, чим Україна і Росія різко відрізняються, то це тим, що у вас є простір для свободи слова, а в нас його немає. У Росії виразніша імітаційна демократія. У нас парламент імітує те, що він парламент, і так далі…

Я радий, що ви маєте свободу, яку здобули під час Помаранчевої революції. Мені дуже імпонує політизованість вашої громади, подобається, що у вас народ живе виборами, що не було байдужих, що люди знали: їхній голос щось важить. Ця співучасть пересічного громадянина в політичному житті і є формуванням громадянського відчуття, громадянського суспільства.

Біографічна нота

Арсєній Роґінскій – російський історик, право­захисник, громадський діяч.

1946 р. – народився в селищі Вельськ Архангельської області, де відбував заслання його батько, який у 1951-му після повторного арешту загинув.

1968 р. – закінчив історико-філологічний факультет Тартуського університету, науковий керівник – Юрій Лотман.

1968–1981 рр. – працював бібліографом, учителем російської мови та літератури в середній школі, як учений досліджував історію Росії та СРСР ХХ століття.

1975–1981 рр. – складав і редагував самвидавівські збірки «Пам’ять», які публікував за кордоном.

1981 р. – був засуджений на чотири роки позбавлення волі й відбув повний термін, у 1992-му цілковито реабілітований.

1987–1989 рр. – став одним із засновників історико-просвітницького, правозахисного та благодійного товариства «Меморіал».

1998 р. – обраний головою правління «Меморіалу».

Лютий 2010 р. – нагороджений вищою відзнакою Німеччини – орденом «За заслуги перед ФРН»

ДОВІДКА

Міжнародне історико-просвітницьке, правозахисне та благодійне товариство «Меморіал» виникло як неформальна організація у 1987 році. Певний час його очолював Андрєй Сахаров.

Основні напрями діяльності товариства: дослідження історії політичних репресій у СРСР, реабілітація та увіковічення пам’яті їхніх жертв, просвітницька та правозахисна діяльність.

Правозахисний центр «Меморіал» – складова Міжнародного товариства «Меморіал». Створений у 1991 році для організації та координації правозахисної роботи. Голова ради – Олег Орлов.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.