|
Приватна урбаністика |
Публікації
|
Потреба час від часу повертатися в місця, звідки ми родом, мабуть, універсальна для всіх людей. У дитинстві завжди лишається щось недодумане, непрояснене, що крізь роки повертається та промовляє якимись невиразними спогадами, натяками, що їм уже ніби й немає місця в теперішньому житті, а все-таки вони намагаються пробитися крізь товщу пам’яті й з часом таки досягають того, що пригортаєш їх до себе й примовляєш: «Та пам’ятаю я, пам’ятаю….».
2 лютого, 2018, Ірина Пухта
|
|
Немає для мене кращого саундтреку, ніж урбаністичний. Я належу до того особливого типу людей, для яких максимально припустиме єднання з природою — прогулянка в парку з акуратними доріжками. Але лише погожої днини й дуже бажано, щоб у парку були вуличні кафе. І щоб качки та лебеді трималися від мене подалі.
25 січня, 2018, Гаська Шиян
|
|
Біля львівської картинної галереї є брама, у якій десятками років живуть голуби. Їхні гнізда захищені від дощу й вітру, поруч смітники, тож голубам ніби непогано ведеться. Лише від лютого морозу їхня домівка не здатна захистити. Якось було –20 і чимало голубів замерзло просто в гніздах. Стирчали тільки кінчики розпростаних крил. Проте навесні нащадки влаштували домівки поверх їхніх затишних кісток і вивели там своє потомство. Можливо, у цих нехитрих птахів і були свої сентименти, але все одно вони вчинили саме так. Це просто бізнес. Життя триває.
18 січня, 2018, Петро Яценко
|
|
Міста як люди. Деякі знаємо з дитинства — це батьківська родина. Деякі приходять із часом, аби залишитися назавжди, — це родина своя. Бувають міста-друзі, міста-колеги, міста, які раптово потрапляють у поле зору, а потім виявляється, що вони приречені тебе змінити й зникнути назавжди, лишившись частиною власного Я.
12 січня, 2018, Ірина Забіяка
|
|
Всуціль металевий. Намацуючи під пальцями хоч якусь шпаринку, шкіра пече — не відкрити. Бачиш же — десь відтінює світло. Вугляна жаринка освітлює все довкола, стіна мерехтить тінями. Але де? Де тут вхід?
30 листопада, 2017, Олеся Яремчук
|
|
У сучасній документальній виставі «Місто на Ч.», де дівчина потрапляє до Черкас замість Чернігова, розкривається ідея, що "пересічні" мешканці невеликих українських міст не надають особливого значення простору, який їх оточує.
20 листопада, 2017, Наталя Петринська
|
|
В одному з туристичних путівників Івано-Франківськомсказано: «єдиний спосіб потрапити до міста – через міст». Не знаю, в якому столітті живе автор цієї фрази, проте мені імпонує його підхід. Що б не було написано в офіційних документах, що б не було намальовано на міських мапах, завжди є відмінність між огромами площі, зайнятої спальними районами та невеликим клаптиком землі в межиріччі двох Бистриць. Ким би не був автор, він пам’ятає цю відмінність. І, що важливіше, вірить у неї.
6 листопада, 2017, Остап Українець
|