|
Приватна урбаністика |
Публікації
|
Вечірні повернення. Втомлені лиця в метро, радісні втомлені лиця в метро, лиця зі зморшками, пальці з перснями – дорожчими та дешевшими. Випірнаєш назовні – й потрапляєш під дощ, який лупить бруківкою і асфальтом.
13 лютого, 2017, Анастасія Левкова
|
|
Красногорівка – це ще одна історія про владу та насильство, щедро декорована тілами як жертв, так і насильників. З десятками убитих мешканців просто у своїх городах, зруйнованих будівель шкіл та крамниць, покинутих хат, без газу та постійного електропостачання, це сіра і сира територія, яка тепер є нічим, і саме тому може бути чим завгодно.
9 лютого, 2017, Наталя Дьоміна
|
|
У перший день по прибутті до Криму я запропонувала подрузі поїхати до Ґезлева. Ми завжди, не змовляючись, називали його тільки Ґезлевом – так, наче інших назв це місто не має, так, наче ще після першої анексії Криму (1783) цю назву не було русифіковано в Козлов і відібрано в міста на безвік. Подруга погодилась. Був серпень 2014 року.
25 січня, 2017, Анастасія Левкова
|
|
Кременець — місто, де я виріс, де живу, місто, де жило кілька поколінь мого роду.
13 січня, 2017, Юрій Камаєв
|
|
У моїй історії буде більше приватного, ніж урбаністики. Але з того, що я розкажу, однозначно проявиться і образ сучасного „міста в собі” – Житомира. І, звісно ж, не всім це сподобається.
6 січня, 2017, Юлія Стахівська
|
|
Полюбити це місто можна одного разу поїхавши з нього назавжди. А потім щоразу вертатися й бачити, як йому добре. Без тебе.
20 грудня, 2016, Олена Павлова
|
|
Це місце невідь-чому завжди уявлялось мені краєм світу. Надто важкодоступним, щоб отак, просто захотівши, скоро до нього дістатися. Я не помилилась. П’ять годин від Одеси вибоїстими дорогами, коли підкидає й від цього нудить. Раз за життя можна, – кажу своєму супутникові, іноземцю. Раз за життя треба, – кажу собі, українці.
6 грудня, 2016, Анастасія Левкова
|