27 вересня

Торецьк. Колір міста

«Торецьк — місто шахтарів» — синьо-жовтий напис на кшталт голлівудського гордовито височіє на пагорбі Скелюватої балки. Десь неподалік у XVIII столітті знайшли поклади вугілля промислових масштабів. Окрім напису, навряд чи тут нині можна знайти щось від Голлівуда. Хіба що руїни давньої та нинішньої війн — безплатні декорації для знімання атмосферних постапокаліптичних фільмів, як гірко жартують місцеві мешканці.
Торецьк. Колір міста

Місто вгризлося шахтами в минуле, пустило цупке коріння в глибокі штреки посеред золотавого степу, що колись притягнули до себе вихідців із різних країв.

 

Предки Олександра приїхали зі Смоленщини в пошуках кращого життя, тікаючи від колективізації. В епоху індустріалізації шахти були значно прибутковішими ніж господарювання на землі. Та все одно жили в землянці. Важко повірити, що в центрі нинішнього міста Торецьк ще в 30-х роках XX століття були землянки. Тільки завдяки Другій світовій війні смоленські переселенці в’їхали в справжній будинок: зайняли покинутий дім із піщанику. Там і живе нині Олександр. На сірому авто біля двору красномовно майорить жовто-синій прапорець.

 

 

«Прикро, що не знаю своїх родичів звідти. Скільки разів кликав матір поїхати на Смоленщину — відмовлялася. «Що там дивитися? — питає. — На п’яні морди?». На цьому всі розмови про смоленські корені закінчувалися. А по батьковій лінії взагалі нікого не знаю, як і причин, чого їх мотало по закутках Союзу, як перекотиполе: Томськ, Узбекистан, Сахалін. Напевне, якісь неугодні режимові були, нащадки німців. Та хто тепер про це розкаже... Свого батька й то слід загубив давно…». Сивуватий чоловік замовкає, на мить, здається, у його прозорих блакитних очах бринять сльози. Стискає губи, не пускаючи назовні багаторічну тугу. Після хвилинного мовчання змінює вектор розмови. «Тут, на Донбасі, щось таки є, що притягує наш рід. Після навчання в Пітері ми з дружиною й дітьми жили на Брянщині, мали квартиру.

 

Читайте також: Бахчисарай. Сон. (Пост)Пам’ять

 

А доля так повернулася, що все одно на Донеччину переїхали, до рідного міста матері. Наша Батьківщина тут, на Донбасі, в Україні. Захищаємо її як можемо. П’ять років військовим допомагаємо: будматеріалами, одягом, ліками, домашньою їжею, інформацією. Чого тільки не було. Ось скоби з однодумцями роблю, уже за 13 тис. перевалило», — багатозначно здіймає палець догори. Руки темні, обвітрені, обвиті павутинням тріщин. Але гордість розпрямляє плечі пенсіонера, на його обличчі загорається щира радість, коли розповідає, скільки всього вдалося зробити для захисників: «Дружина прийде з курсів української, голубці готуватимемо, бо завтра нас чекають на передку».

 

 

Мені це слово не подобається, але в лексиконі цього відчайдушного волонтера воно звучить природно, без пафосу й бажання похизуватися. Це частина його буденності тут, у місті за 7 км від фронту.

— Курси мови?

— Так! Якась гуманітарна організація запустила при школах. Жінка давно таке хотіла відвідувати. Бо вона ж із РФ, там української в закладах не було. Самоучка. Ще разом хочемо на комп’ютерні курси. Бо я ж зовсім як дуб у цьому, навіть фото сам не можу розмістити у Facebook, саджаю замість себе Ірину.

 

 

Немолода пара окрім роботи та допомоги військовим знаходить сили підтримувати переселенців, брати участь у суспільному житті міста, хоч останнім часом темпи та обсяги зменшилися. Але в будь-якому разі це викликає повагу. Чи типові це містяни? Навряд чи. Чи впливають вони на життя міста? Думаю, що так.

 

Читайте також: Бердянськ. A-more

 

***

 

Центральною площею розноситься веселе верещання з боку місця, де колись стояв пам’ятник Лєніну: там зі схилів дітлахи спускаються на санчатах. Самого вождя давно відправили в хащі лісництва в межах декомунізації, залишивши на згадку тільки постамент. Його дбайливо обтягнули синьо-жовтим банером із гербом міста, але після кількох актів вандалізму довелося залишити голі камені. Кого поставити замість ідола, за три роки не визначилися. Та й це не першочергова стаття витрат міста на лінії зіткнення.

 

 

Цікавлюся думкою чоловіка років 40, що проходить повз, щодо пам’ятника й узагалі декомунізації. «Какие памятники?! Шо, деньги потратить больше некуда?! Декоммунизация хренова. Таблички они на домах поменяли, а толку-то? Лучше б дороги сделали», — буркотить він, махаючи руками. Ворсистий шарф у дрібну клітинку теліпається в такт його роздратуванню. На зауваження, що з актуальними табличками легше орієнтуватися, заявляє, що взагалі не треба було перейменовувати, бо всі так звикли.

 

Читайте також: Море, степ і лиман: як Бердянськ прив’язує до себе

 

Надія з прилеглого селища, навпаки, позитивно й серйозно поставилася до перейменувань: «Це дуже важлива тема. Адже процес декомунізації не тільки допоміг нам позбутися таких штампів, як «пролєтарська», «Вєлікого октября» тощо, а й увіковічити імена кращих людей свого краю. Наприклад, сьогодні я з великим задоволенням іду провулком Героя Радянського Союзу Гужви, ім’я якого вказане на панорамі визволення міста Севастополя. Раніше це був безликий Пролєтарський. Те саме стосується вулиці Гобрусєва, який не тільки розширив машинобудівне виробництво, а й відбудував Петровську гору. Про цих людей потрібно говорити в місцевих ЗМІ та інтернет-групах, щоб молодь знала імена справжніх героїв. Можливо, тоді й ставлення до свого міста зміниться». Виявилося, що жінка — ходячий оксюморон: народжена та вихована в СРСР донька офіцера спецслужби за духом справжня патріотка України та рідного краю, поціновувачка української літератури й поезії.

 

 

Після декомунізації в Торецьку з’явилися вулиці на честь місцевих діячів: поета й музиканта Євгена Сєднєва, відомого композитора й диригента Івана Карабиця, співака Віктора Сорочука, письменниці Галини Щербакової. Не обійшли повагою й героїв Другої світової з цих країв: на їхню честь тепер названа ціла низка вулиць. Тож показовим трагіфарсом здається ситуація, коли поборники пам’яті дідів, які воювали проти фашизму, не в курсі, що їхня новоспечена вулиця Гаврилова насправді названа на честь земляка-героя тієї війни. Сухого переліку перейменованих об’єктів на офіційному сайті адміністрації явно недостатньо для розуміння суті змін. Бракує поширення доступних і ненав’язливих матеріалів про тих, хто зазначений на новеньких синьо-білих табличках.

 

Отак і виходить, що частина містян уже тореччани, але більш ніж половина досі дзержинці.

 

***

 

Рельєфи червоно-сизих териконів супроводжують нас під час поїздок містом. Промислові піраміди. Рукотворні гори. Нутрощі землі. Узимку вони випромінюють якусь особливу загадковість та романтику, якій не хочеться опиратися… Раптом прошу зупинитися, вистрибую й біжу знімкувати цю індустріальну поезію. Купка галасливих підлітків прямує повз. «Може, скажем ей, шо эт не горы?» — глузливо пропонує один. Крізь регіт не дочуваю інших слів. Розвертаюся до них: «Ребят, ваще-т я знаю, что такое терриконы. Просто люблю их». Відповідь ошелешує хлопців, і, переставши реготати, далі вони йдуть мовчки. Як і більшість місцевих, вони сприймають неземні пейзажі териконів суто приземлено, бо ті стали прозаїчним тлом їхньої буденності. Тож їм і на думку не спаде показувати це комусь як цікавинку чи шукати там якусь, нехай і специфічну, красу та велич.

 

 

Із вершини породного відвалу збагачувальної фабрики в серці Торецька відкривається вид на 360 градусів. Зграйки приватних будиночків, скупчення багатоповерхівок, балка, городи, поля й луки, окупована Горлівка… Розкидані містом копри й терикони скидаються на вартових, що чатують цілодобово, як військові ЗСУ в окопах на околицях. У Торецька й цих воїнів є чимало спільного. Обидва офіційно оновлені, але всередині досі потребують суттєвих змін і грамотної системної підтримки. Обидва мусили вгризтися в цю степову землю й не можуть поки що рушити вперед. Обидва потерпають від війни. Та хоч як парадоксально, ця ж таки війна й дала поштовх до змін їм обом. Як армія стала розвиватися з 2014 року, так і суспільне життя тодішнього Дзержинська зрушило з мертвої точки саме через загрозу «русского мира».

 

 

У «місті сепаратистів» частина містян різного віку й соціального статусу відчайдушно підтримувала українських військових чим могла. Усі запаси були виметені, заначки витрачені. «Это же наши! Если мы не поддержим, то кто? Страшно было, что они покинут город и снова придут те чучела», — упевнено повторювала Олена. Тоді ще ніхто не знав, що тендітна 45-річна жінка пройде жорстке навчання й піде на передову.

 

Читайте також: Сімферополь. Віддалення міста

 

Об’єднані спільною метою, прифронтові волонтери поступово відчули необхідність сприяти змінам у самому місті, бо вже несила було терпіти безлад. Намагання «вичавити гниль» із місцевої влади, «зробити місто справді українським» спонукало пересічних громадян переступати власні межі. Дійшло до того, що організували свято загальноміського масштабу на першу річницю визволення тоді ще Дзержинська від збройних формувань усупереч рішенню місцевої влади. Ця зухвала подія — справжня віха, початок нового витка історії Дзержинська/Торецька, вона запустила снігову лавину заходів, знайомств, взаємодій і перетворень.

 

 

У місті, яке хтось із журналістів легкою рукою охрестив сірим, навіть візуально ставало більше фарб. Спочатку стовпи із синьо-жовтими прапорами або тризубами. Деякі ще досі можна розгледіти вздовж центральних вулиць. Потім розквітло малюнками кілька зупинок: орнаменти, птахи, пейзажі — саме це захотіли зобразити діти разом з активістами. Далі більше та монументальніше: два життєствердні стінописи завдяки молодіжній ініціативі «Культурні хулігани». Зелено-лимонно-помаранчева абстракція за одну ніч розгорнулася на сірій стіні колишнього кінотеатру імені Богдана Хмельницького, де досі висить меморіальна табличка з ім’ям письменника Степана Васильченка.

 

Другий стінопис оживив музичний коледж, що постраждав під час звільнення міста у 2014-му. Око довго муляла стіна без скла, забита OSB, а пізніше обшита блідим бежевим профілем. Тепер там округла біла скрипка на бузково-рожево-гірчичній мозаїці. «Хіба ваші друзі з коледжу не могли підказати, що це не скрипка? Сьогодні подивилися зблизька — там п’ять струн», — справедливо зауважує, мабуть, місцева богиня критики, хоч і визнає ефектність загального вигляду. Та душа прагне соковитих фарб і маленьких радощів, і прифронтові мешканці тішаться яскравими плямами на тлі прифронтової буденності.