23 травня

Ужгород: в’юнка експансія

Ужгород – це не місто. Ужгород – це філософія освоєння простору. Це ботаніка з елементами герпетології та гідрології. Спосіб руху. Поширення та розростання. Це маєвтика, в'юнке підминання й окутування під одним дахом, точніше – під відкритим небом. Тут усе в'ється, обплітає, тягнеться, стелиться, видирається. Виходить за межі, ніби затурканий інтроверт із зони комфорту.
Ужгород: в’юнка експансія
Фото Назарія Заноза

Уся справа в назві. Замок на ріці. Себто місто на Ужі. Місто-вуж. Місто-змія. Місто-ріка. Місто, що не просто пливе за течією, а вихиляється, розтягується, звивається, обволікає, полює. Живе водою. Місто, що не може стояти на місці. Мандрує та меандрує. Рухається, поширюється, залежить від вологи.

 

 

Місто, що мімікрує під щось небезпечне. Вдає із себе отруйного хижака. Сичить своїми неприхильними повеневими водами. Поводиться агресивно на позір, аби відповідати своїй зміїній природі. Це філософія всього сущого в бурзі – од людей і до рослин.

 

Ужгородці кажуть, що їхнє місто мале та повільне. Але так видається тому, що за його неспішністю непомітна експансія. Що рухи його медитативні, що можна на них довго задивлятися, не лічачи часу, мов на годинник-маятник у руках гіпнотизера. Мов в очі Каа.

 

Читайте також: Бахчисарай. Сон. (Пост)Пам’ять

 

Воно шириться. Поволі, потроху, але дуже впевнено. Воно наступає на всіх фронтах, захоплює нові території та свіжих адептів при помочі плющів, виноградів, ліан, актинідій, клематисів та інших. Тут видається, що кожен вид рослин готовий будь-якої миті пожертвувати своєю прямостоячістю та непорушністю, аби підтримати міську стратегію розвитку й захоплювати нові простори, точніше, приймати їх у лоно міста обіймами.

 

 

В Ужгороді є ботанічний сад, але як придивитися до бурґу уважніше, то стає зрозуміло, що все місто і є тим самим садом. Що воно вкрай рослинне, а тому залежне од сонця, світла й вологи. Мабуть, намагається освоїти якнайбільше територій, аби мати до всього цього максимум доступу. Аби поширюватися далі й укорінюватися.

 

Читайте також: Бердянськ. A-more

 

Через цю рослинність Ужгород вкрай ефектний восени. Він ніби сам себе нагороджує відзнаками за власну прекрасність. Усілякими пістрявими медалями та орденами: за різнобарвність, орнаментальність, несподіваність поєднань, всюдисущість, екстраваґантність. За наступ, непомітний і впертий, рослинний за своєю природою, котрому аплодуватимуть засліплені красою туристи, не помічаючи, що Ужгород – уже на вулицях їхніх міст. Точніше, що їхні міста – вже вулиці Ужгорода. Але це колись, пізніше, бо експансія та неспішна, як і ритм самого старого граду.

 

 

Проте якщо придивитися уважніше, то стає помітно, що все ужгородське хижацтво бутафорне й самооборонне. Тому ужгородизація простору насправді м’яка та лагідна. Вона не несе в собі ніякої небезпеки, як і укус вужа. Вся пістрявість міста ніби кричить: «Обережно!» та «Не займай!», бо насправді це не повідомлення про напад та небезпеку, а лише самозахист. Це попередження. Омана. Прохання з останніх сил.

 

 

Тому цю експансію багато хто і не сприймає всерйоз: і туристи, і місцеві просто селфляться на тлі розкуйовджених вулиць. Тому вся його загрозливість видається красивою набундюченістю. Пихою геніального митця у немилості. Зумисною барвистістю, котрій аж ніяк не бракує смаку та яскравих поєднань.

 

Читайте також: Море, степ і лиман: як Бердянськ прив’язує до себе

 

Коли втрапив до Ужгорода вперше – він мені не сподобався. Зі мною тоді трапився Ужгород лютневий, моросяний, мерзенний, морзяний. Пробирав до кісток, але дрижаки були не од захоплення. Він ніби намагався вигнати всіх від себе. Як трапляється, коли ти хворий, тож хочеш побути на самоті, аби відпочити од усього, набратися сил, а не панькатися ще з надокучливим людом.

 

 

Проте й у такі часи варто позбутися полону ілюзій, абстрагуватися від бридкої погоди й помітити за всім цим сам Ужгород. М’яке ніжне місто, що тулиться до гір, мов кіт узимку до батареї.

 

Для того, щоб уздріти свій Ужгород, мені довелося приїхати до нього ще раз, і провести там півтора місяця. Тоді зі мною стався Ужгород вереснево-жовтневий. Набундючений, при повнім параді, мов учасник конкурсу «Павич року» із розпущеним хвостом та захопленим почтом, що походжає поруч і обмахує його зусібіч зеленим віттям.

 

Читайте також: Море, степ і лиман: як Бердянськ прив’язує до себе

 

Мій Ужгород – місто чехословацького функціоналізму та 8-го поверху, звідки відкриваються види на схід, гори й туманні ранки. Місто, котре хочеться пізнавати пішки, запам’ятовуючи ландшафти м’язами ніг. Ходити вихилястими вуличками, що ніби повторюють течію Малого Ужа.

 

 

Ужгород – дуже моє місто. Це ніби Теребовля, що трохи вийшла за свої рамки: підросли її сусідські горби, та й сама вона розрослася до рівня обласного центру. Витягнулася на один-два поверхи, аби не відставати од гір та од статусу. Але все так само ж переховується од світу за туманами. Камуфлюється різнобарвним листям та всеможливими в’юнкими травами та кущами. А для ще більшої надійності підкралася аж до самого кордону, аби могти вночі його перетинати й мандрувати собі спокійно, заки всі сплять. Аби засилати за його межі контрабандою не лише цигарки, нелегалів і паленку, а й місії плющів та виноградів, щоб відчувати: вагомість міста не знає кордонів! Воно вище цього, нижче цього і поза цим. Воно взагалі не про те. Воно звивається, прокрадається, пробирається, прослизає між дощику, бо саме є і містом, і туманом, і дощем водночас.

 

Читайте також: Сімферополь. Віддалення міста

 

Як місто-ріка має різні стани: твердий, рідкий та газоподібний. Тому є Ужгород-лід, Ужгород-дощ та Ужгород-туман. Найважливішими є два останніх, бо вони продовжують його експансіоністську природу. А ще мандрівну, тому воно заодно й місто-привид, місто-марево, настільки прекрасне, що над ранок здається, ніби розплющиш очі і його не стане.

 

 

Місто, що пускається берега і мандрує собі, позірно залишаючись там, де й було. І нема на то ради та стримання. Надто незалежне. Надто понадкордонне, що не годен його впокорити та спинити. Свою строгу функціоналістську адміністративну частину Ужгород зоставляє на місці разом з усіма сакурами, що, мов приманки, тягнуться вздовж забрукованих вулиць, аби туристи заповнювали собою міські дільниці, щоб непомітною зоставалась відсутність місцевих, котрі так само мешкають понад кордонами. На три, а то й чотири паспорти. Відволікає увагу цими жестами й навертає собі неофітів.

 

 

На всі ці чари й махлярства дуже легко пристати. Але, щоб його справді пізнати – доведеться пройти довгу дорогу. Бо се місто-подорож, (із) котрим потрібно пробиратися крізь віки, через гори, тумани та кордони, крізь діалекти, наїдки та стереотипи, через води, плющі та вулички. Запам’ятовувати його м’язами, шрамами, маревами. Аби відшукати його справдешнє обличчя. Лагідне, звивисте, зі смаком та пасмом горбів під боком.