1 березня

Бахчисарай. Сон. (Пост)Пам’ять

Спочатку він мені снився. Натóді я знала про Бахчисарай лише те, що він існує, а більше нічого. Снилося, що я стою на подвір’ї одного будинку, а на дах іншого можна стрибнути з цього самого подвір’я – настільки тут круті горби.
Бахчисарай. Сон. (Пост)Пам’ять

Коли я сюди потрапила вперше, було враження, що Бахчисарай – майже такий, як уві сні.

 

Я була тут лише тричі за життя, причому в короткий проміжок – у 2012-2014-му роках. Але я стільки про нього думаю й говорю, що здається, начебто буваю в ньому, як у рідному місті, де виросла й куди навідуюся майже щомісяця.

 

У Бахчисараї виросла Саша. Але саме там ми з нею ніколи не бачилися. Натомість ми бачимося в Києві, Львові, прикарпатських селах, Одесі, Чернігові, Чернівцях – будь-деінде, і часто говоримо про Крим. Я запитую, Саша розповідає, я слухаю, іноді вмикаю диктофон. Потім розшифровую наші кількагодинні розмови. Від цих розмов я змушена довго відходити. Як довго від них відходить Саша? Втім, може, їй це не потрібно – ця реальність живе усередині неї та в її пам’яті постійно, а в наших розмовах вона її лишень озвучує.

 

 

***

Пам’ятаю, коли прибула сюди вперше, ми із супутником узяли таксі, щоб доїхати до місця помешкання – на одній з вулиць кримськотатарського мікрорайону. Таксист не знав, де ця вулиця, і, здається, не хотів знати. Він довго кружляв містом, аж поки ми, кілька разів зідзвонившись із господарями, самі не вказали йому дорогу. Він сказав тоді: «Я слышу, говорите на русском, а че-то к татарам едете». Насправді ми говорили українською – і між собою, і з таксистом.

 

Це було перше враження про Бахчисарай, і зараз від цього хочеться ридати.

 

Читайте також: Бердянськ. A-more

 

Потім був добротний кримськотатарський будинок, і къаве, і парварда, і пахлава. Тут я вперше почула езан – заклик муедзина на молитву – прокидалася вночі під дивовижний спів із мечеті, що неподалік, і це було – наче в паралельній реальності, не через муедзина, а через усю атмосферу 2012 року, якою вона мені тоді здавалася. У той приїзд ми вечеряли в «Аліє» (натоді ще не знали «Мусафір»), оглядали Хансарай, ходили у Чуфут-Кале, зокрема у тамтешні печери.

 

 

 

Той час тепер теж став сном, із якого я пам’ятаю більше, ніж можу переповісти, – зі снами таке буває. Той час тепер став сном або – паралельною реальністю, у яку я вже ніколи не потраплю, навіть коли Крим знову буде українським.

 

***

 

У наступні приїзди я мала конкретну мету – хотіла писати про Крим. Тоді я вже обідала в «Мусафірі», завжди з кимось із бахчисарайців, завжди у журналістських розмовах. У другий приїзд, у лютому 2013-го, я побувала в Музеї Ісмаїла Гаспринського – будівлі колишньої типографії «Терджиман» – і коло Зинджирли-медресе, найстарішої збереженої будівлі навчального закладу на території України (1500); тривалий час, за совєтської епохи (наслідок її гримас), тут був розташований психоневрологічний диспансер, у народі «дурка».

 

 

 

У третій приїзд, улітку 2014-го, я мала тут лише дві години. Постояла коло входу до Хансараю, пройшлася до того самого Музею Ісмаїла Гаспринського. Якщо бути відвертою, мені тоді було дуже страшно – чомусь у Бахчисараї найдужче з усіх міст, що їх я тоді відвідала, – можливо, тому, що натрапила на хресну ходу МП-православних, яка спонукала мене, віруючу та релігійну, християнку, боятися. Ми зі співрозмовником спілкувались у ресторані, прощалися словами «Слава Україні! – Героям слава!», і далі я йшла до автобусної зупинки повз пам’ятник Пушкіна та будівлю, де уже розташовувалось ФСБ.

 

Читайте також: Море, степ і лиман: як Бердянськ прив’язує до себе

***

Недавно Саша розповідала мені про тутешні гори та скелі – звичайно, я можу розглядати їх на фотографіях, але із Сашиних уст почути про це цікавіше. Вона каже, що на горах ростуть дерева, а на скелях – ні, вони переважно голі. Проте якісь дерева на них усе ж є – сосни: то тут, то там розкидані латки з них – сосни садили у 1970-х для зміцнення скель, щоб вони не обвалювались. 

 

 

 

Читайте також: Море, степ і лиман: як Бердянськ прив’язує до себе

 

Саша розповідає про кораблики з гілочок, які пускала дитиною, повертаючися зі школи, йдучи вулицею Рози Люксембург, потім Річковою, повз Ханський палац, уздовж річки Чурук-Су. Під мостом Саша відстежувала траєкторію свого кораблика, а згори на неї дивилися туристи, переймаючись тим, щó під мостом робить семирічна дитина («туристи мені, чесно кажучи, дуже заважали»). Кораблик ішов далі по річці, і найбільш небезпечний момент був – навпроти одного з будинків, коли кораблик потрапляв під бетонну плиту, що її поставили над річкою хазяйновиті бахчисарайці, насипавши на цю плиту землю і облаштувавши там город. Під плитою кораблик міг застрягнути, і Саша могла його вже не побачити.

 

 

 

***

 

Я знаю, що на початку 2000-х Бахчисарай (як і весь Крим) був оповитий діяльністю кількох міжнародних громадських організацій та фондів. Серед кримських татар тоді було модно працювати в Бахчисараї, навіть якщо мешкати у Сімферополі, – немовби їздити у столицю, хай і колишню.

 

Читайте також: Сімферополь. Віддалення міста

 

Сюди приходили мільйони – ґранти на облаштування, заснування, на виховання толерантності. Саме з цих ґрантів постали ремісничі кримськотатарські майстерні на вулиці Річковій. З одним із майстрів, Айдером Асановим, який відродив унікальну кримськотатарську філігрань (був депортований у 15-річному віці, до того часу встиг навчитися від свого батька-майстра), ми спілкувалися у другий мій приїзд. Пам’ятаю його здивування, коли я запитала, чи в місцях депортації кримські татари критикували радянську владу, – він не зрозумів, про що йдеться. А що, можна було її любити? – адже вона організувала їм геноцид.  

 

 

 

Під 2010-ті у Бахчисараї вже все було не так насичено, ініціативи були прикриті, чимало активних людей звідси поїхали, хоч і тоді громадськість, а точніше, кілька людей, мобілізовувалися, щоби щось робити: наприклад, відкрити в одній з бахчисарайських шкіл український клас (це коштувало неабияких зусиль).

 

***

 

У Саші на Фейсбук-профілі не знайдеш інформації, у якому місті вона тепер мешкає, натомість видно, що походить із Бахчисарая. Дуже довго вона та багато інших кримчан, уже перебравшись на материк, не змінювали в соцмережах міста проживання – лишали Сімферополь, Бахчисарай, Євпаторію чи інше кримське місто.

 

Читайте також: Запоріжжя. Нестерпна легкість наступного кроку

 

У рідному місті Саша не була вже майже п’ять років. Каже, що боїться забути вулиці Бахчисарая – їхнє розташування, їхній вигляд. Іноді вона переглядає Фейсбук-групи про місто і зі смутком розуміє, що дещо таки забула.

 

Зрештою, частини того, біля чого вона виросла і працювала, вже й немає. Немає кримськотатарських майстерень на вулиці Річковій, і навіть Хансарай під приводом реставрації втрачає свою автентичність і унікальність.

 

***

Часом я читаю про бахчисарайські та інші кримські пам’ятки у книжках. Якось напросилася в гості до київського приятеля, який має чудову домашню бібліотеку книжок про Крим, – з метою попорпатися в ній. Кілька годин перефотографовувала тут сторінки книжок і журналів.

 

Ще краще передає атмосферу художня література. Тому я іноді перечитую антологію творів кримськотатарських письменників ХХ століття «І народився день». Не лише тексти, а й захопливі чорно-білі малюнки Різи Абдужемілєва дозволяють уявити колишній Крим. А в одному з творів класика Шаміля Алядіна є пасажі, які передають дух Бахчисарая зламу ХІХ-ХХ століть:

 

Ілюстрації до книжки "І народився день. Кримськотатарська проза українською" (Київ, Майстер книг, 2018). Художник – Різа Абдужемілєв

«Вулиця була вузька, раз по раз доводилося притискатися спиною до стіни, щоби пропустити повз себе поважних верблюдів із вантажем. Тут снували, мелодійно подзенькуючи дзвіночками, легкі фаетони, іноді різко гальмували, щоб благополучно розминутися; осаджуючи коней, пересварювалися між собою їздові, підперезані червоними поясами, у круглих каракулевих шапках із золотавими галунами, намагаючись перекричати один одного, надривали горло продавці булгачів і киїків. Важкий кошик, підвішений на білому, розшитому візерунками, рушнику, відтягує плече продавця. Старі цигани ховаються від спеки під широкими карнизами будинків, співають стародавні татарські пісні, награючи на скрипках, вибивають басові ритми з давулів. О, ці дивні музики із Салачика. Хто їх почув хоча б раз, уже ніколи не забуде. Як же, виявляється, скучив Усеїн-оджа за цими кривими завулками і приємними напівзабутими мелодіями, що тішать серце!..»

 

Читайте також: Суми. Місто можливостей

 

***

Моя пам'ять про Бахчисарай – наче постпам’ять. Я пам’ятаю про нього більше, ніж бачила на власні очі. Але пам’ятаю не те, що належало б у випадку класичного трактування слова «постпам’ять», – давні часи, про які розповідають батьки чи діди, про які читаєш в істориків чи умерлих класиків.

 

 

 

Я натомість пам’ятаю те, що пережили мої ровесники, що могла пережити сама, якби там народилась і виросла.

 

Може, тому мені здається і я часом кажу, що Саша – наче моя душа: її пам’ять я ношу в собі й часом описую.

 

Єдине, що лишається, – це говорити про Бахчисарай із Сашею та іншими кримчанами, розглядати фотографії, зроблені за ту дрібку приїздів, читати про нього у книжках, розглядати малюнки. Маю, щоправда, ще одну опцію – ставлюся до неї як до свого guilty pleasure: розглядаю місто на ґуґл-мапах, кручу курсором навсібіч, вдивляюсь у світлини, завантажені у 2016-му, 2017-му, 2018-му роках. Тепер я помічаю дрібниці, на які раніше не звертала уваги або про які вже забула: суху світло-сіру степову землю, скелі – неначе стіни, і сосни, справді сосни, Саша ж про них розповідала.

 

Читайте також: Берегове і Хуст. Угорське. Єврейське. Французьке

 

І ще я помічаю неозорість – так це можна назвати. Далекі-далекі горизонти. І небо, що міниться, від найсвітлішого блакитного до яскраво-синього.

 

Я маю три бажання, пов’язаних із Кримом. Друге і третє з цих бажань – щоб Крим знову був фактично українським і щоб можна було знову туди поїхати. Проте найголовніше, найсокровенніше, щонайперше бажання – щоб він, Крим, надалі був. Щоб був Бахчисарай. Щоб були ці сіро-коричневі скелі, і сосни латками, і сухе повітря, і Хансарай, і майстерні. Щоб усе це нікуди не зникало, щоб тривало, тривало – до кращих часів і далі. Щоб усе це було не тільки сном і не тільки пам’яттю.

 

 

Фото: Алім Якубов, Анастасія Левкова