30 листопада

Сімферополь. Віддалення міста

Мені не подобаються занепадницькі настрої і зайві нагнітання обтяжливої ​​атмосфери. Та нині годі цього позбутися.
Сімферополь. Віддалення міста

Можна вішати яскраві кольорові кулі, пускати голубів  і водити хороводи, співати пісень і танцювати до знемоги, а місто від цього не стане щасливим. Ви скажете: місто роблять щасливим усміхнені, чуйні люди, зелені дерева і, зрештою, квіти. Напевно, і це теж, але кожне місто має своє обличчя, принаймні повинно мати, коли в нього тривала і різноманітна історія. Якщо міста зведені за радянських часів, то їх будували від пам'ятника Леніну, і вони були схожі одне на одного, як вулиці й квартири у фільмі Ельдара Рязанова «Іронія долі».

 

Але Сімферополь бере свій початок не від радянських часів. У давніх містах мене завжди тішить, коли мешканці та влада намагаються зберегти старовинні споруди та вулиці. Сімферополю з цим мало щастило й раніше, а зараз іще менше. Колись, опинившись у центрі Сімферополя, я часто навмисне проходила повз старі будівлі, які завжди привітно дивилися на мене, відчуваючи, що я їх люблю. Це правда, люблю, адже вони зберегли тепло колишніх господарів, дух колишніх часів. Будівлі були живими, цікавими, чуйними.


 

Я дуже люблю Львів і щоразу, повертаючись у це затишне і водночас яскраве місто, я заздрю ​​йому і його мешканцям білою заздрістю. Саме у Львові я, як ніде, відчуваю, що таке взаємне кохання і що означає, коли жителі відчувають себе тут по-справжньому вдома. Саме цього, як на мене, завжди бракувало Сімферополю. На моїй пам'яті його завжди рвали на шматки, отримували вигоду, створювали зручності для окремих осіб, завжди відмивали гроші і ніколи – вулиці. І ніколи його не любили ...

 

Читайте також: Запоріжжя. Нестерпна легкість наступного кроку

 

Центральна частина Сімферополя кілька разів страждала від людських рук. Може, хтось вважає привабливими центральні вулиці голими, без дерев.


Пам'ятаю, як мешканці міста, екологи, біологи намагалися зупинити процес убивства дерев. Фахівці відзначали: звільняючи територію для комерційних цілей, комісія, створена міською владою, визнавала здорові дерева хворими, тим самим підписуючи їм смертний вирок. Так багаторічні платани поступилися своїм місцем парковці.

 

Центр без дерев мені не сподобався, і я намагаюся обходити ці «поліпшені» місця. «Поліпшені» – це й коли частина будівлі зберегла свій колишній вигляд і, у певних випадках, навіть приведена до ладу, а друга ж її частина перебудована по-сучасному. Можливо, хтось у захваті! Але я гостро відчуваю втрату: ці будинки залишаться тільки на фотографіях, картинах і певний час – у нашій пам'яті. Такими «гібридними» будинками особливо багаті центральні вулиці міста.

 

Іноді старі будівлі переплановували, але в них усе ж таки було збережено основу. Особливо ж боляче, коли будинок просто стирають із лиця міста, з його історії, його майбутнього. Мабуть, одним із найважчих ударів для мене стало знищення давньої споруди на площі Куйбишева. Не мало значення те, кому вона належала колись, але ж цікаво уявляти, якими були вони, колишні мешканці, про що думали, як сміялися, як торкалися рукою перил. Мене нестримно тягнуло до цього будинку – і я все ж вирішила дізнатися, чому моє єство вибрало саме його. Виявилося, що цей особняк мав назву «Будинок Щербини».

 

 

Ось що про цей будинок  писала «Свіжа газета»: «Петро Семенович Щербина – почесний мировий суддя Сімферопольського повіту, який також тривалий час був гласним Сімферопольської міської Думи і губернського дворянського зібрання, головою Сімферопольського товариства взаємного кредиту». Зазначено також, що «будинок Щербини був частиною садиби французького хіміка Фелікса де Серра, який уперше зробив хімічний аналіз сакських грязей і вивчав їхні лікувальні властивості» Крім того, «за деякими даними, в 1820 році в цьому будинку зупинявся російський поет Олександр Пушкін».

 

Читайте також: Суми. Місто можливостей

 

Ось так це місце виглядає зараз:

 

 

Колись серцем Сімферополя (кримськотатарська назва – Ак-Мечеть, у перекладі «біла мечеть») була мечеть Кебір-джамі. Саме від неї згодом потягнулися будови, які перелились у старовинні вулиці, що зараз і є районом, яке називають «Старе місто». У совєтські часи на Базарній площі поставили статую Ілліча і довкола нього втелющили сучасні вулиці, що поглинули древнє «біле» місто.

 

 

Декілька слів про саму площу. Весь той час, протягом якого ми з нею знайомі, я пам'ятаю її місцем вираження людських думок і почуттів. Вона бачила все: і радість, і скорботу, і порожні балачки. Пізніше побачила страх, танки і бронетранспортери, і ґрати по периметру. Тепер же вона стоїть порожня, чиста і бездушна. Зараз на  ній уже немає нічого несанкціонованого, непередбаченого, стихійного. Навіть український театр, як «годиться», переформатований і перейменований з Кримського академічного українського музичного театру на Державний академічний музичний театр Республіки Крим, як і Сільпо, що тепер зветься нібито своєю «історичною» назвою «Центральний універмаг».

 

Нещодавно мене потягнуло в архів, і, попри скупу мову документів, переді мною розкрився живий старовинний Сімферополь зі звуками, людськими голосами, запахами. Він навалився, оглушив і тепер не відпускає. У будинках, уже зруйнованих, або спорожнілих – цей район вважають криміногенним і начиненим наркоманами, алкоголіками та ще Бог знає ким, – у цих будинках жили люди, що впливали на хід історії і які сьогодні мають для нас особливе значення. Ось низенькі двері, у які не ввійдеш і не вийдеш, не зігнувшись навпіл, або вікна, у яких твоя голова опиниться на рівні чиїхось чобіт. З цих або схожих дверей свого часу міг виходити Ісмаїл Гаспринський або Номан Челебіджихан або...

 

Коли я вирішила написати про Сімферополь, зрозуміла, що треба вести мову саме про цю частину міста. І, чесно, я навіть упритул підійшла до вулиць «старого міста». Але, коли дивилася на них, накрило такою сірістю й пусткою, що фізично відчула безнадію. Розвернулася й пішла геть.

 

Читайте також: Берегове і Хуст. Угорське. Єврейське. Французьке

 

Правда, сьогодні, мені все-таки знову доведеться повернутися сюди, у Старе місто, адже саме тут розташований Кримськотатарський музей мистецтв (зараз він, здається, називається якось інакше, але я звикла називати його саме так). Там виставлена колекція виробів, привезена з Російського етнографічного музею під назвою «Кримськотатарська вишивка і історичні фотографії кінця 19-початку 20 століття». Представлені тут експонати були зібрані в ході експедицій до Криму в період 1902-1930 років співробітниками Російського етнографічного музею. Головне місце тут посідають візерунчастоткані та вишиті вироби. Більшість експонатів походять із села Ай-Серез, Судакського району. Ці експонати найцікавіші для мене,  адже мої батьки, і дідусі та бабусі – вихідці з цього села. Знаю – буду плакати! Протягом стількох років ми були позбавлені можливості все це бачити. Заспокоюю себе лише тим, що, можливо, якби вони не були відвезені так далеко на кілька десятиліть раніше, то не пережили б депортацію і ми ніколи не змогли би побачити ці зразки ткацького мистецтва, втраченого в місцях виселення і відроджуваного лише в 1990-х роках, коли кримські татари почали масово повертатися на Батьківщину.

 

Так мало залишилося для мене в Сімферополі місць, куди хочеться повертатися, де є відчуття дому. Одним із таких місць залишається старий будиночок по вулиці Шмідта.

 

Не знаю, чи живе тут хтось, чи його використовують для громадських цілей або, може, він сумує у самотності, але ця будівля мене заспокоює та вмиротворює. Навряд чи цей будинок має якесь історичне значення. Просто він іще живий, іще теплий. Він іще зберігає дух того старого, рідного для мене Сімферополя, і я повертаюся до нього, як додому.

 

 

Проте, здебільшого, потрапляючи в центр міста, я намагаюся не прогулюватися, як робила це раніше, а завантажувати голову якимись «страшно важливими» думками, щоб не помічати довколишньої дійсності. Кажуть, від себе не втекти, а я біжу... Хай там як, але, здається, можна збожеволіти, наприклад, від голосу Кобзона, який співає: «ядерному взрыву – нет, нет, нет!» – на ці слова у спогадах виринає жовтеняцько-піонерське дитинство, і ще, ці слова і цей голос викликають бажання вити на Місяць. А коли в динаміках волають хіти 1980-х, це теж створює настрій місту.

 

Моє місто віддаляється від мене. Нас хочуть витруїти одне з одного. Я все ж сподіваюся, що це не так просто зробити, інакше б ми не повернулися сюди через стільки десятиліть втрат і боротьби.