6 листопада

Костянтинівка. Дірявий міст у минуле

Мені завжди подобалися мости. Київські красені-гіганти, на кшталт Південного чи Метро, і безіменні малюки десь у провінційній глибинці. Кожен із них має свою історію, свою особливу конструкцію і свій неповторний магнетизм. Деякі хочеться чимшвидше проминути і потім здалеку милуватися їхньою красою, а окремі з них викликають бажання затриматись якомога довше.
Костянтинівка. Дірявий міст у минуле

Костянтинівка – невелике місто на Донеччині, яке в ХIX столітті будувалося на берегах Кривого Торця – притоки Сіверського Дінця. Крім того, тривалий час вона була одним із основних залізничних вузлів Донбасу. Тому, ясна річ, там є кілька мостів – через річку і через залізницю. І в мене, як у людини, яка в Костянтинівці народилася й виросла, було багато можливостей прогулятися всіма ними.

 

Північним шляхопроводом я користувався найчастіше. І, як потім виявилося, дуже ризикував: побудований у 1964 році, він був лише раз косметично відремонтований – у 1992-му. На перший погляд, міст був міцний, але насправді перебував у аварійному стані. У 2014 році, коли на Донбасі почалася війна, цим шляхопроводом проїхала не одна колона військової техніки, спершу «деенерівської», а пізніше й української. Він витримав, та коли Костянтинівка повернулася під контроль України, виявилося, що міст міг будь-якої миті впасти. Його зачинили на ремонт, а всьому громадському транспорту довелося змінювати маршрути. Об`їзд через інший шляхопровід збільшував відстань на 12 кілометрів.

 

 

У грудні 2016 Північний міст поновив роботу і став міцним не тільки на вид.

Але не він справив на мене найбільше враження.

 

 

Є в Костянтинівці один старий залізничний міст. Напевно, нема такого місця, де Торець мав би жахливіший вигляд. Хоча ця річка страшна всюди – за радянських часів декілька великих промислових підприємств скидали в неї отруйні відходи, – тут вона лякає найбільше.

 

Читайте також: Суми. Місто можливостей

 

Адже побачити її брудні води можна не тільки перехилившись через перила (яких, до речі, подекуди не вистачає), але й крізь величезні дірки в конструкції мосту. Не знаю, чому його не перекрили або не зруйнували, як сусідній автомобільний. Поїзд, звісно, там більше не курсує, але люди й досі переходять ним із берега на берег. Я не знаю, яка справжня назва цього мосту, але місцеві називають його «автостєкольський», адже він веде до руїн гіганта радянської промисловості – заводу «Автоскло».

 

 

Колись на «Автосклі» зробили зірки Кремля і саркофаг Леніна. А ще – кришталевий фонтан, яким милувалися відвідувачі однієї з виставок у Нью-Йорку, та ілюмінатори для космічних кораблів. Саме на цьому заводі в Костянтинівці було винайдено декілька нових видів скла, саме тут працювала найбільша кількість місцевих мешканців.

 

Читайте також: Берегове і Хуст. Угорське. Єврейське. Французьке

 

В «Автоскла» була власна футбольна команда і, звісно, стадіон, на який приїздив грати донецький «Шахтар». Костянтинівка була великим промисловим центром – тут працювало понад двадцять потужних індустріальних підприємств і ще кілька десятків дрібних, – але її серцем було саме «Автоскло».

 

 

Після розвалу СРСР більшість заводів припинили своє існування. Левову частку костянтинівського пейзажу складають саме їхні руїни. Якщо не знати історії міста, то можна подумати, що це наслідки якогось бомбардування, але насправді це не так. Наприклад, у сусідніх Краматорську та Слов’янську можна побачити так само розвалені будинки, і їх справді пошкодили снаряди під час деенерівської окупації. Але, на щастя, Костянтинівка від цього майже не постраждала.

 

Читайте також: Львів. Місто-чоловік

 

Ще до початку війни на Донбасі вона була напівмертвою. Із великих заводів тепер працюють тільки «УКРЦИНК», головний забруднювач навколишнього середовища, та «КОНТІ» – кондитерська фабрика і джерело приємних ароматів у місті. Пам`ятаю, як у дитинстві, повертаючись після тренувань з футболу (звісно, не в команді «Автоскла» – такої, ясна річ, більше немає, а стадіон майже повністю розвалений), я на повні груди вдихав запах ванілі, який тягнувся з цієї фабрики. І зараз для мене це один із найприємніших спогадів.

 

 

Після здобуття Україною незалежності інфраструктура міста почала поступово погіршуватись. Старше покоління там просто доживало віку, не маючи великих амбіцій для її відновлення, а молодь намагалася чимшвидше кудись виїхати, адже гарних ВНЗ у Костянтинівці немає, а можливості отримати престижну роботу, зрозуміло, обмежені.

 

 

Парадоксально, але після початку війни на Донбасі ситуація змінилася. І ремонт Північного шляхопроводу в цьому сенсі дуже показовий. Зараз Костянтинівка стала прикордонним містом, тривалий час у ній дислокувалися українські військові, і вже це стало вагомою причиною для грошових вливань. Крім того, з окупованих територій туди стали приїжджати люди – для оформлення державних виплат, пільг або навіть на постійне проживання.

 

Читайте також: Чорноморськ: у пошуках утраченого пляжу

 

У зв’язку з цим поліпшилася торгівля. У місті побудували великий і гарний торговий центр і активно взялися за відновлення доріг. Востаннє, коли я приїздив додому (прямим поїздом-інтерсіті «Київ – Костянтинівка» – місто знову стало головним залізничним вузлом українського Донбасу), я був приємно вражений появою нових дитячих майданчиків і футбольного поля. Збільшилася кількість зелені, а вулиці стали чистішими. Помітні зміни на краще. Мені навіть здалося, що Костянтинівка отримує друге життя.

 

Але дещо лишилося незмінним. Проїхавши відремонтованим Північним мостом, я рушив до іншого, дірявого. Мені хотілося якомога швидше його проминути, але, дійшовши до середини, я зупинився і став розглядати Торець крізь великі щілини в конструкції. Мені навіть здалося, що вони стали більшими. Можливо, колись цей міст демонтують. І, думаю, це буде правильно – усе ж таки є ризик для життя людей, які досі ним користуються. А можливо, навпаки діри залатають. Але поки що саме він – старий потворний монстр – веде до розбитого серця колишньої Костянтинівки – заводу, від якого лишилася купа цегли, бетону і кольорового скла.