Політика

  ▪   Сергій Грабовський

Рік 2010: неочевидні самоочевидності

Поза полем уваги залишаються речі, які також мали б входити до числа головних символів, подій, явищ року 2010

Говорячи про основні події, ба, про основні політичні радощі та печалі року минулого, більшість авторів акцентує увагу на президентських виборах, на їхніх наслідках, на принципах побудови нового владного режиму, на арештах та залякуванні представників опозиції, на не надто сприятливій для України міжнародній ситуації, на протистоянні євроатлантичної, далекосхідної та індійської цивілізацій з міжнародним тероризмом тощо. Усе це справедливо, нерідко цікаво написано, зі знанням маловідомих фактів. Проте поза полем уваги у цих публікаціях залишаються речі, які також мали б входити до числа головних символів, подій, явищ року 2010. Проте у своїй самоочевидній значущості ці речі виявилися недобаченими чи затуленими від очей авторів тих чи тих текстів подіями може й гучними, але за своїм єством нерідко менш важливими та скороминущими.

Отже, про деякі із цих самоочевидних речей, якими був позначений минулий політичний – та, власне, і не лише політичний рік. 

Спершу – про Україну. Мало хто звернув увагу на те, що у нас, власне, залишилася єдина цілком легітимна і легальна державно-владна інституція – Верховний Суд. Те, що уряд від самого початку сформований на неконституційному підґрунті "коаліції тушок", - секрет Полішинеля (бо ж Конституційний Суд своєю широковідомою ухвалою про право депутатів одноосібно записуватися до урядової коаліції не скасував попередню ухвалу – ця коаліція повинна мати у своїй основі фракції, число депутатів яких становить більшість парламентаріїв); так само неконституційними є купа наплоджених в результаті "судової реформи" різноманітних "вищих" судів, які нікому не підпорядковані, тоді як мають бути підпорядковані Верховному Суду; і, нарешті, після скасування політреформи 1 жовтня втратили свою легальність і глава держави (обраний на основі реформованої Конституції і з відповідними до неї повноваженнями), і сам Конституційний Суд (який за два роки перед цим відмовився навіть розглядати питання про політреформу – мовляв, її положення вже є складовими тіла Основного Закону, - а тут раптом "прозрів" і "зрозумів", що діяв всі ці роки неконституційно, але у відставку, як годилося б, не пішов. А от Верховний Суд – легітимний. І не випадково у нього відібрали за останній рік фактично всі повноваження, і не випадково арештований зять голови Суду Василя Онопенка Євген Корнійчук – йдеться про те, щоб розформувати нинішній склад цього судового органу шляхом шантажу та/чи підкупу, а після цього укомплектувати його суцільно надійними кадрами на основі неконституційно зміненої Конституції та так само неконституційних законів. Це означатиме, що вся державно-владна конструкція України відтоді стоятиме на ґрунті "понятій". 

Не менш знакова річ – це припинення виходу журналу "Сучасність" через фінансові труднощі якраз напередодні його 50-ліття. З’ясувалося, що наша дуже й дуже патріотична публіка неспроможна знайти для журналу кілька сотень тисяч гривень або організувати йому кілька десятків тисяч передплатників (а потенціальний обшир читачів такого видання вимірюється саме цими цифрами). Бо ж "Сучасність" – це не просто один із часописів, які виникають та зникають на ринку. Це символ інтелектуального й культурного поступу, це осердя діяльності незалежних інтелектуалів діаспори та Великої України. Так було при початках, так діялося й до останніх років (коли з журналом почалися не зовсім удалі експерименти). Середовище "Сучасності" протистояло як хуторянщині та вузьколобим націонал-радикалам, так і популярним нині безоглядним провінційно-постмодерним вихилясам.

Ще одна знакова самоочевидність, яка стала символом змін в Україні на гірше, – це лакейська настанова декількох знаних інтелектуалів, готових не просто співпрацювати з чинною владою, а виправдовувати всі її вчинки, аж до найбільш одіозних жестів Дмитра Табачника – мовляв, це преса вириває його слова з контексту і перебріхує їх. Те, що серед цих інтелектуалів є чимало представників "старої гвардії", не дивує – без конформізму та вміння завжди бути поблизу влади, якою б ця влада не була, вони свого життя не мислять, хоч і є людьми небезталанними. А от що там фігурують і постаті з числа пострадянських уже діячів чи дисидентів радянської доби – це сумно. І це один із символів неототалітарного характеру нинішньої влади, яка здатна своєю могуттю (реальною чи уявною) гіпнотизувати людей наче розумних...

Що стосується світу, то назву також три самоочевидності, які або не стали предметом пильної уваги у наших ЗМІ, або недостатньо глибоко оцінені. По-перше, має йтися про публікації Інтернет-ресурсу WikiLeaks та про події навколо нього та його засновника Джуліана Ассанжа. Адже щиросердий порив лівого інтелектуала стосовно упрозорення та очищення міжнародної політики був підхоплений цілою низкою тоталітарних режимів і політичних рухів – мовляв, бий і громи "злочинний американський імперіалізм". Крапка. Всього іншого наче й немає, наче й не було і не може бути. Тобто тирани вкотре використали "корисних ідіотів" для зміцнення свого панування.

Друга символічна подія – це зупинка Бараком Обамою програми "Сузір’я", яка передбачала підготовку пілотованих польотів на Місяць та Марс. Ця програма була розпочата 2004 року Джорджем Бушем-молодшим. У рамках розвитку пілотованої космонавтики розроблялися дослідницький корабель "Оріон", ракетоносії "Арес-1" і "Арес-5", а також місячний модуль "Альтаїр". До 2020 року планувалося замінити ними шаттли космічного флоту США, останній із яких здійснить орбітальний рейс 2011 року. Обама прийшов до висновку, що програму освоєння космосу людиною слід частково закрити, зосередившись на розробці роботизованих досліджень. Мовляв, дорого це, людину в космос посилати, автомати з усіма справами впораються краще. А гроші слід віддати на розвиток системи охорони здоров’я і на боротьбу з глобальним потеплінням. Бо на все коштів не вистачить, треба економити. Ні, воно наче й зрозуміло, економічна криза, труднощі, але чи має право людство відмовлятися від перспектив освоєння нових світів заради ситості та спокою? Чи тільки Греції стосуються гіркі слова передріздвяного звернення "До народу" Синоду Елладської Церкви про відмову від свободи та істини на користь привільного життя та благополуччя? ("Ми віддали себе під владу благополуччя, легкого збагачення, привільного життя, прагнення до наживи й обману. Істина нас не цікавила. Зараз ми у всій її трагічності переживаємо дилему, описану Достоєвським, - "Свобода або щастя". Ми обрали фальшиве процвітання і втратили свободу своєї особистості – і своєї країни".). І чим би було людство, якби завжди економило на реалізації своїх великих мрій?

І третя самоочевидна знакова подія – це присудження Нобелівської премії миру китайському дисидентові Лю Сяобо. 1975 року ця премія була присуджена Андрію Сахарову. Скільки років по тому проіснував СРСР? 1983 року цю премію присудили Леху Валенсі. Через скільки років після цього впав комунізм у Польщі? Ясна річ, Китай – це велетенська могутня держава, але смішно думати, що там спинився історичний час – досить порівняти нинішню КНР із тією, що була 30-35 років тому. "Кроти історії" риють невпинно і глибоко, і, сподіваюся, досить скоро ми побачимо новий Китай, в якому традиційні чесноти китайського народу поєднаються з усіма вигодами відкритого суспільства.

Можливо, хтось не погодиться зі сказаним, а для когось названі речі зовсім не є самоочевидними. Що ж, автор цих рядків не претендує на істину в останній інстанції – тільки на спільний з іншими "самашедшими" пошук цієї істини, який буде продовжено – попри все – й у 2011 році.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Теги