Політика

  ▪   Ростислав Семків

Ґен саботажу

Попри успіх чи неуспіх майбутніх активних виступів, не варто скидати з рахунку впертий, з набурмосеним чолом, саботаж, котрий неминуче зводитиме нанівець всі широкомасштабні спроби влади назвати чорне білим

Коли ми вступили до педагогічного інституту, чутки про таємний семінар вже перетворилися на міф. У 1992-ому не було потреби ховатися: всю правду про викреслені з канону української літератури імена, про реалії підпільного опору радянському режиму можна було говорити не криючись – просто в аудиторіях.

Але міф залишився: такий собі внутрішній інститутський переказ про групу викладачів, котрі від 60-их починаючи збирали найбільш обдарованих і цікавих до нового, свідомих студентів, тут же в аудиторіях вишу, але після основних пар, і розповідали таку запотребовану й очікувану від них правду. І їх ніхто не здав, не викрив – семінар проіснував аж до 1991 року. Такі ж невеликі гуртки, покликані передавати альтернативну версію історії, я певен, існували тоді практично у кожному ВНЗ країни. Хтось може побачити у цьому наївний чин поодиноких романтиків? Ні, це таки форма спротиву – не безнадійного, а свідомого й прагматичного опору системі, котра, як видавалося, жодних шансів такій протидії не залишала.

А тепер, сьогодні, ми маємо повірити, що хтось колись яки мись кволими методами пере­конання, заборон чи підкупу, та ще й в добу інтернету, забере у нас чи в наступних поколінь те, що ми вже знаємо? Тут можна заспокоїтися: цього ніколи не буде – трагічні та героїчні сторінки нашої історії більше не розвіються попелом, скільки б медійних зусиль на це не було затрачено. Правда є, і завжди знайдуться люди, котрі її говоритимуть.

Ні, я не намагаюся заперечити необхідність активного спротиву. Як ми бачили зовсім нещодавно, нація, або її частина, доволі легко переходить до дій і солідаризується. Власне, думаю, багато подібних виступів ще попереду, а надто, коли йтиметься про власність – включно з такими необхідними її частками, як свобода зібрань чи право голосу. Дотепер пам’ятаю серйозних тітоньок, котрі зі своїми доберманами та догами (і де вони лише знайшли для них місце під дахом кількокімнатних хрущовок?!) патрулювали виборчі дільниці у 2004-ому. Щоб не прийшли "чужі", щоб не забрали… Проте, попри успіх чи неуспіх майбутніх активних виступів, не варто скидати з рахунку впертий, з набурмосеним чолом, саботаж, котрий неминуче зводитиме нанівець всі широкомасштабні спроби влади назвати чорне білим. Маємо собі затямити: на первинному рівні національного самоусвідомлення справу зроблено і повороту назад немає. Українське, як окреме і "своє", вже перемогло, а відтак всі спроби своїх чи чужих "еліт" щось тут кардинально змінити будуть неефективними; більше того – виглядатимуть смішними.

Це ж як, прийде заляканий вчитель у клас і говоритиме дітям, що ніякого голоду в Україні не було і не згадуватиме про Хвильового та Ольжича? Чи, може, такий вчитель перестане цитувати поезії Ліни Костенко? В набагато гірші часи вчителі, попри все, таки говорили. Втім, якщо навіть так – можливо, й злякається, і мовчатиме. Але скільки родин в Галичині (нехай навіть із обов’язковим "в школі такого не кажи") заперечували "золоті" слова підрадянських вчителів, й учні все одно дізнавалися про подвиг УПА на кухонних "семінарах" удома?! Маю враження, що тепер про ретушовані силами відповідних міністерств факти говоритимуть правду не лише в галицьких родинах. Збруч посунувся, як мінімум, до Лопані та Ворскли.

З підручниками, звісно, неприємна історія: абсурд, коли їх змінюють на вимогу сусідньої держави, викреслюючи "некоректні" з точки зору сусіда факти. І цьому абсурду треба протидіяти, скільки змога. А проте ефект подібної зміни буде таки мізерним. Відкрию не таку вже й велику таємницю: в учнівських очах підручник авторитету зараз не має – практично жодного. Порівняно з інформацією із мережі. Тоді чи вдасться "реформаторам" української освіти перетрусити кожен комп’ютер країни і заблокувати всі вже наявні крамольні ресурси? Та їм подібні "активісти" свого часу навіть фізичні книжки, як слід, конфіскувати не зуміли. То чи буде змога відшукати всі флешки величиною менші за сірникову коробку, на кожній з яких вміститься по кілька тисяч крамольних творів та документів? Не переоцінюймо можливості новітніх цензорів – у них не вистачить для цього ні рук, ні вух, ні очей.

Ще залишилося сказати про релігію; точніше про поширену фобію, що архітектори "русского міра", добившись запровадження у наших школах уроків свого "закону", вщент заполонять голови українських дітей своїми обскурантистськими "правдами". Наявність такого уроку в школі – скандал для освіченої держави; храми одної лише конфесії, котра витісняє всі решта, – велика несправедливість. А несправедливості, звісно, треба протидіяти. Проте насильно вірити не заставиш: подібні ініціативи викличуть в країні хіба нову хвилю атеїзму, але аж ніяк не чемного "послушанія"; і їхні храми стоятимуть пусткою.

Українська нація, котра вижила, перетривавши стільки жахливих трагедій і кривавих століть, вміє опиратися; це системний опір – на різних рівнях і в багатьох суспільних ланках. Нам не варто боятися загроз, адже покоління до нас сміливо ставали проти набагато серйозніших викликів. Чого ми не вміємо (сподіваюся, лише поки що), то це тримати єдність, коли наше зверху, – тоді нам бракує і солідарності, і державного розуму. Але гени опору в національному тілі циркулювати не перестають; один з них, названий стильним французьким словом, невдовзі діятиме все сильніше.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Теги