Політика

  ▪   Артем Филипенко

Цапом-відбувайлом призначено Румунію

Влада знайшла країну, через яку буде випускатись пар народного гніву від «покращення життя вже сьогодні»

«Імовірний противник» - сьогодні вже підзабутий термін часів протистояння наддержав. За часів „миролюбного” Радянського Союзу ними були країни, які зазіхали на „соціалістичні досягнення”, в першу чергу, НАТО та Сполучені Штати. Минули часи „холодної війни”, разом з ним, майже відійшов у минуле і сам термін „імовірного противника”. З НАТО у України сьогодні відносини стабільні, з Росією після харківських домовленостей та проголошення позаблокового статусу теж все гаразд, хіба що інколи українські можновладці висловлюють невдоволення стосовно ціни на російський газ. Отже у нас нема ні з ким ні проти кого дружити. Але... „так не було, щоб ніяк не було”.

10 грудня Президент України своїм Указом ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони від 17 листопада «Про виклики та загрози національній безпеці України у 2011 році». З усього переліку доручень привертає на себе увагу три доручення, дані МЗС: по-перше, «розробити разом з Апаратом Ради національної безпеки і оборони України та подати в установленому порядку проекти указів Президента України про концепцію відносин України з Румунією, а також про програму комплексних заходів із вирішення проблемних питань українсько-румунських відносин та протидії загрозам національній безпеці України», по-друге, „проект плану заходів з урегулювання проблемних питань українсько-молдовських відносин”, по-третє, „пропозиції щодо заходів, спрямованих на посилення позиції України у придністровському врегулюванні та активізацію діалогу з партнерами у форматі «5+2» з урахуванням національних інтересів України”. На виконання відведено місяць.

Сам по собі факт, що для розвитку українсько-румунських відносин знадобиться цілий Президентський Указ і ціла концепція, причому в контексті „протидії загрозам національній безпеці” засвідчив, що віднині саме Румунії (а на десерт і Молдові) відведена своєрідна роль „імовірного противника” як мінімум на 2011 рік.

Віктор Янукович підтвердив це 14 грудня під час десятої наради керівників закордонних дипломатичних установ України, наголосивши: «Вони (тобто Молдова та Румунія) повинні відчути - час розм'яклої України пройшов. Це велика і сильна перспективна держава, з якою вигідно і корисно дружити».

Мовби почувши заклик Глави держави, депутати Одеської облради через два дні ухвалили звернення до Президента з пропозицією розірвати договір про передачу Молдові ділянки землі, на якій розташований порт Джурджулешть.

Сумнівів бути не може. Ніхто, звісно, не каже, що Україна обовязково буде стягувати до румунських кордонів війська або відпрацьовувати на навчаннях відбиття румунської агресії. Просто віднині саме Румунії буде відведена роль головного зовнішнього подразника, для протидії якому буде потрібна мобілізація державних ресурсів.

Румунія насправді ідеально підходить на роль своєрідного імовірного противника. Букет просто чудовий. Територіальні претензії: примарні (у Румунії досі не забули, що південні райони Одеської області та Чернівецька область входили до складу „Великої Румунії”, про які час від часу згадують румунські офіційні особи) та реальні (рішення міжнародного суду у Гаазі на користь Румунії по острову Зміїний та виключній морській економічній зоні). Плюс безсумнівні суперечки навколо спорудження Україною власного судноплавного ходу Дунай-Чорне море та видача румунських паспортів українським громадянам - нащадкам колишніх громадян „Великої Румунії”. Плюс відсутність, на відміну від Росії, пієтету у більшості українських громадян до Румунії та її лідера (ніхто ж не створює Партію політики Бесєску). Плюс згадка про участь румунських військ у Другій Світовій війні на боці нацистської Німеччини та румунську окупацію, особливо в тій же Одещині. Плюс просто необізнаність ані з історією, ані з сучасністю цієї країни. Плюс відсутність реальних економічних інтересів – румунський ринок нам невідомий, нафта та газ до нас звідти не поступають.

Перелік може бути ще довшим, але перерахованих плюсів достатньо.

А на додаток ще й Молдова, з якою теж не все гаразд. Палка любов на чотирьох в рамках ГУАМ залишилася в минулому. Питання передачі у власність України ділянки автотраси Одеса-Рені в районі Паланки залишається каменем спотикання в українсько-молдавських відносинах.  Кишинів всіляко затягує вирішення цього питання. Розрив угоди про українсько-молдавський кордон, згідно з яким Україна віддала Молдові 400 метрів своєї території в обмін на ділянку автотраси, може призвести до негативних наслідків не лише у відносинах двох країн, але й у стосунках України зі світовою спільнотою. Адже де-факто відсутність угоди щодо кордону означає наявність певних територіальних претензій. 

Так, реагувати на слова та дії румунського та молдавського керівництва необхідно. І теж словом та ділом. Питання, як? Те, що Україна нарешті привернула увагу до південно-західного напряму, можна лише вітати. Але мова повинна йти не тільки про те, щоб жорстко і своєчасно реагувати на провокаційні заяви тих же румунських політиків.

Потрібно не лише посилити позиції України в таких європейських інституціях як, наприклад, Робоча Співдружність придунайських країн (членом якої до речі, є Одеська область) та Дунайська комісія, брати більш активну участь у розробці Стратегії ЄС щодо Дунаю, але й вирішувати питання розвитку інфраструктури Українського Придунав’я, дунайських портів, проводити грамотну тарифну політику. У світлі задекларованого українським керівництвом курсу на європейську інтеграцію Дунай набуває особливого значення. Але тут Румунія для України не лише конкурент і опонент, але й вірогідний партнер. Поки що більшу ініціативу виявляє Бухарест. Не варто нагадувати, що листопадовий Дунайський самміт відбувся саме в столиці Румунії, а не в Ізмаїлі, Одесі або Києві. І Україну на цьому самміті представляв не президент або премєр, а міністр регіонального розвитку та будівництва Володимир Яцуба. До речі, Молдову, яка має всього кілька сот метрів на дунайському узбережжі, представляв саме Глава уряду. Це  показово.  

Аналогічна ситуація і в українсько-молдавських відносинах. 28 листопада відбулися вибори в Молдові, 12 грудня – у невизнаній Придністровській республіці. В жодній з цих політичних ігор Україна не брала участі. Та й після виборів саме керівник адміністрації російського Президента Сергій Наришкін, а не керівник Адміністрації Президента України Сергій Льовочкін прибув до Кишинева, щоб сприяти формуванню парламентської коаліції, яка більш відповідає російським інтересам.

Відповідно, виникає питання – яким чином, не маючи власних груп впливу ані серед молдавських, ані серед придністровських політиків, не маючи достатньої інформаційної присутності, Київ збирається посилити свої позиції в придністровському врегулюванні?   

Сьогодні власні групи впливу та медіа-підтримка є у Росії, Євросоюзу та США (у тому числі  і через Румунію). Щоб не грати роль другого плану, Україна має все це здобути. 

Іншими словами, потрібен баланс між жорстким реагуванням на різні недружні жести та дії та взаємовигідною і конструктивною співпрацею. Тим більш, що жорсткий тон по відношенню до Кишинева та Бухареста ніяк не допоможе вирішити питання відносин з Росією чи ЄС.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Теги