Політика

  ▪   Ігор Лосєв

Печерське «правосуддя» між Лейпцигом і Москвою

Владі не вдалося переконати ані українців, ані світову спільноту, що справа Тимошенко не є політичною
Матеріал друкованого видання
№ 30 (195)
від 20 липня, 2011

Судовий процес над екс-пре­­м’єр-міністром породив чимало запитань. Тимошенко ін­­кримінують перевищен­­ня служ­­бових повноважень під час підписання газових угод із Росією в січні 2009 року. Обвинувачення стверджує, що вони завдали великої матеріальної шкоди Україні. Питання про перевищення, як і про шкоду, є дуже спірним і сумнівним. Звіс­­но, було б значно краще, якби Росія продавала нам той газ по $100 або навіть по $50. Однак, як сторона обвинувачення буде доводити, що Тимошенко мала змогу у перемовинах із монополістом домогтися нижчої ціни, але, керуючись приватними інтересами, не зробила цього? Крім того, переговори відбувалися в ситуації, що цілком слушно мо­­же бути визначена як форс-ма­­жор, адже точилася розпочата Кремлем газова війна проти України, що доповнювалася енергетичною блокадою багатьох держав Євросоюзу. Між іншим, останні тоді не виявили жодного бажання підтримати нашу країну, хоча це цілком відповідало б Будапештському протоколу про гарантії Україні у зв’язку з її добровільною відмовою від третього у світі за потугою ядерного арсеналу. Чи можна було за таких умов досягти ліпшого результату? У зв’язку з цим виникає питання вже до Януковича: чим він керувався, підписуючи харківську капітуляцію у квітні 2010-го, за якою російські війська контролюватимуть на­­шу територію ще 40 років, перебуваючи в Криму, використовуючи десятки тисяч гектарів курортної землі, тисячі об’єктів, інфраструктуру тощо задурно? Які тут збитки? Чомусь не рахують.

Політична мотивація процесу над Тимошенко вже давно не викликає сумнівів. Як кажуть у Європейському Союзі, в Україні сформувалася система, коли той, хто програв вибори, повинен сідати на нари. І немає значення, що ніхто не може знайти в діях Тимошенко якусь особливу корисливість. Навряд чи нинішня влада, що судомно розшукує найменший компромат на екс-прем’єрку, приховувала б такі факти, якби вони були. Деякі прихильники цього режиму і патологічні «противсіхи» стверджують, що Тимошенко мала політичну користь досягти домовленостей у газових питаннях із Путіним, щоб виграти президентські вибори. Але вона їх програла значною мірою через ті угоди, які постійно використовували про­­ти неї опоненти. Якби Тимошенко тоді, 2009 року, кинула всі ті справи на Ющенка (цікаво, що б він робив?), а сама на знак протесту проти шантажу Крем­­ля і саботажу Віктора Андрійовича оголосила свою відставку, то була б сьогодні президентом України. Отже, московські газові угоди – це її по­­літичний провал, політична по­­милка, що має тягти за собою політичну й моральну відповідальність, але ніяк не кримінальну. Політично екс-прем’єрка вже відповіла на президентських виборах. І не тільки за дорогий газ, а й за загравання з Путіним, за проросійські ілюзії. Те, що інкримінують Ти­­мошен­­ко, взагалі не може бути об’єктом розгляду з позицій кримінального права. Бо тоді за контракти з Росією треба притягти до відповідальності всіх керівників українського уряду за 20 років незалежності включ­­но з Віктором Януковичем, який був прем’єром двічі: за Кучми і за Ющенка. Але регіонали ще й досі п’яні від відчуття абсолютної влади, тому юридичний абсурдизм їх не зупиняє. Однак регіонали помилилися, переоцінили свої можливості й не дуже ретельно прорахували всі наслідки. Пого­­дившись (бо Янукович обіцяв це у Страсбурзі) на телетрансляцію наживо із залу судового засідання, позбавили себе простору для маневру. Адже тепер оцінки ними цього процесу кожен мав змогу перевірити особисто, ввімкнувши телевізор. Власне кажучи, влада вже зрозуміла свою помилку: суд заборонив трансляцію.

Сьогодні вже лунають заклики з боку опозиції до структур Євросоюзу вчинити щодо організаторів нинішнього явно політичного процесу так, як це роб­­лять щодо російських чиновників, причетних до розправи над юристом Сєрґєєм Магнітскім. Понад двісті тамтешніх високопосадовців потрапи­­ли до списку нев’їзних до країн Заходу осіб. У Конгресі США готуються навіть ухвалити відповідний закон. Згадані російські діячі зберігають у західних банках свої «трудові» мільярди, мають там нерухоме майно, вчать своїх дітей, лікуються в клініках тощо. Тож переляканий Владіслав Сур­­ков, перший заступник гла­­ви президентської адміністрації РФ, особисто відвідав США, вмовляючи не приймати того документа.

Європейські політики не мають жодних ілюзій щодо «печерського правосуддя», як, до речі, й щодо «басманного» і «хамовницького» (райони Москви і назви районних судів) у Росії. Трансляція наживо із залу судового засідання ще раз підтвердила їхні найгірші думки. Тож у регіоналів є підстави замислитися. Оракул правосуддя з ПР Володимир Олійник у програмі Євґєнія Кісєльова «Велика політика» на телеканалі «Інтер» уже висловлював обурення з приво­­ду підготовки опозицією спис­­ку суддів і слідчих, які через справу Тимошенко можуть стати не­­в’їзними на Захід.

Пастка для влади

Головне і для нинішньої влади найнебезпечніше – процес про­­ти екс-прем’єрки створює прецедент. Тепер жоден президент, жоден олігарх, жоден політик не зможуть почуватися в безпеці. Починається ера політичної вендети. Коли ПР утратить вла­­ду, а колись це таки станеться, то кільком тисячам регіональних «патриціїв» доведеться негайно тікати з України, бо на них чекатиме страшна помста тих, кого вони душать сьогодні. Себто цивілізований, мирний і законний перехід влади від однієї політичної сили до іншої стане неможливим. Програш на виборах означатиме звинувачувальний вирок і конфіскацію майна (як відомо, ГПУ, не чекаючи результатів процесів, уже наклала арешт на майно Тимошенко і Луценка). Відповідно Партія регіонів, побоюючись відповідальності, на смерть стоятиме за свою владу. А наслідком може бути перехід від мирних парламентських форм політичної боротьби в суспільстві до зовсім інших.

Vox populi

Позиція громадян України що­­до «тріумфу правосуддя» у виконанні панів Кірєєва і Вовка була яскраво продемонстрована в студії «Шустер LIVE» на «Першому національному». Там на вимогу Леоніда Кравчука провели голосування: «Чи можна вважати те, що відбувається у справі Тимошенко в Печерсь­­кому суді, правосуддям?» 84% присутніх відповіли «ні». А якщо це не правосуддя, то що?

Однак було ще одне запитання: «Чи правильно поводиться в суді Тимошенко?» Тут уже 60% заявили, що неправильно. Це чудова демонстрація не найкращих особливостей української ментальності. Адже друга думка цілковито заперечує першу. Якщо немає правосуддя, немає чесного й об’єк­­тивного суду (як зазначили 84% респондентів), то як «прави­­ль­­но» має поводитися жертва розправи? Вона повинна своєю скромністю і лагідністю узаконювати беззаконня? Ми ще раз переконуємося в тому, що є істотні відмінності між українським та європейським мисленням. Останнє ґрунтується на багатовікових традиціях арісто­­телівської логіки, що давно увійшла в усі клітини розуму пересічного європейця. Якщо на Заході А = В, а В = С, то й А = С, що нікому не спаде на думку спростувати. Проте це не для українців, які охоче погоджуються з тим, що А = В, а В = С, але явно не поспішають зробити єдино можливий висновок: А = С. Сказавши «А», наші співгромадяни можуть дуже довго не казати «Б». Як можна «правильно» поводитися на вами ж визнаному неправильному су­­ді? На жаль, така ментальна риса вже завдала і ще завдасть нам багато шкоди. Це принципова алогічність, усвідомлена чи неусвідомлена відмова від обов’язку мислити послідовно, а отже, відповідально, вияв дуже небезпечної духовної інфантильності, яку жоден державний народ не може собі дозволити, а в ХХІ столітті й поготів. Це те, що об’єднує ук­­­­раїнців із росіянами і різко відрізняє від поляків із їхньою багатовіковою католицькою школою з притаманним західному християнству логіцизмом і суворою дисципліною думки. Хоча дистанція від інтимних логічно-інте­­лектуальних форм побутування культури до повсякденної поведінки великих мас пересічних людей величезна, однак абсолютно не випадково, скинувши комунізм, поляки не переобрали своїм президентом генерала Войцеха Ярузельського. Як і те, що українці, проголосивши незалежність, обрали главою держави партократа Леоніда Кравчука. І це зумовило багато особливостей розвитку нашої країни впродовж останнього 20-ліття. Що ж, поляки вчинили логічно, українці – алогічно. І далі роблять саме так. Це стосується і «пе­­черсь­­кого пра­­восуд­­дя». Тимошенко, заявляючи, що не вважає цей суд судом, демонструє своє небажання брати участь у тому, що вона сприймає як комедію. Себто вчиняє логічно й послідовно. Чого не можна сказати про її критиків, які ставляться до цього процесу не краще, ніж сама екс-пре­­м’єрка. І як вона має поводитися там, де суддя відмовляється задовольняти 99% клопотань, де їй постійно затуляють рота, де прокурори щоразу вимагають позбавити її слова і хочуть, щоб казала те, що потрібно обвинуваченню, геть забувши, що за українськими законами жодна людина не зобов’язана свідчити проти себе.

Історичні паралелі

Приблизно так поводилися підсудні російські народовольці, радянські дисиденти на судових процесах у СРСР, коли всі розуміли, що рішення вже заздалегідь прийнято.

Поведінка Тимошенко є майже ангельською порівняно, наприклад, із діячем Комінтерну болгарсь­­ким комуністом Георгієм Дімітровим на процесі в Лейпцигу, де його судили нацисти. Коли останні 1933 року взяли владу в Німеччині, їм конче треба було дискредитувати комуністів як конкурентів у робітничому русі та соціалістичній агітації. Для цього влаштували підпал Рейхстагу, найвищого законодавчого органу країни, виконавцем яко­­го виступив психічно неадекватний голландець Ван дер Люб­­бе, що страждав на комплекс Герострата. Але в організації злочину звинуватили Георгія Дімітрова, який на той час перебував на території Німеччини. То був такий самий однозначно політичний процес, як і той, що нині веде Кірєєв. Дімітров поводився демонстративно зухвало. Він знущався із суддів, звертаючись до головуючо­­го, як нещодавно нагадав народний депутат Андрій Шкіль, «Ваша песиголовосте!», ображав, не доби­раючи слів, Германа Ґерінга, зрештою зовсім його зацькувавши й переможно проголосивши: «Ви боїтеся моїх запитань, пане прем’єр-мініст­­ре!» Як відомо, обіймаючи багато інших посад, Ґерінг був ще й пре­­м’єром Пруссії. Болгарин кепкував, іронізував, відверто сміявся з того суду, швидко перебравши на себе всі функції прокурора й зробивши підсудними всю верхівку Третього Рейху. Нацисти проклинали той день і час, коли вирішили його судити. Проте якщо на початку 30-х років минулого століття в Німеччині ще зберігалися залишки і пережитки європейської правової традиції, то вже пізніше ця країна дедалі більше нагадуватиме СРСР. На тому нацистському суді Дімітров практично безперешкодно казав усе, що хотів. До залу могли проникнути журналісти і просто цікаві люди, судді реагували на аргументи підсудного й справляли враження правників, здатних ухвалювати незалежні рішення.

Дімітрова виправдали, й ніякий Ґерінг чи Гітлер не зміг нічого змінити, адже процес був змагальним і захист чесно переміг обвинувачення. Нацистські бонзи проковтнули поразку, але, треба віддати їм належне, не стали «грати в Чапаєва». Програли – значить програли. А тут на випадок невдачі в Печерському суді проти Тимошенко готується купа паралельних кримінальних справ…

Дещо пізніше, після тріумфу Дімітрова, аналогічні політичні процеси розпочалися в Москві. Судили «ворогів народу» з найвищого керівництва ВКП(б), армії та радянської держави. Але всі вони як ніч від дня відрізнялися від того, що відбувався в Лейпцигу. Московські псевдосуди демонстрували цілковиту відрежисованість від початку до кінця, там не могло бути несподіванок. З кожним обвинуваченим попередньо змістовно попрацювали у в’язницях і робили це й далі до оголошення вироку. Дехто з жертв судової розправи, наприклад Крестінскій і Бухарін, якось спробували виступити в стилі Дімітрова, але забули, що це не нацисти сидять за столом судової президії. Обвинувач Андрій Вишинський негайно зробив перерву, з підсудними «щі­­льно» поспілкувалися майстри тюремної справи, і після перерви вони вже казали те і так, як було потрібно катам від «юстиції». Використовувалися сильнодіючі засоби впливу: тортури (здебільшого на початковій стадії процесу), шантаж і залякування (погрози знищити родину, заарештувати близьких людей, помститися родичам то­­що), а також обіцянки багатьом від «імені партії» зберегти життя за умови доброї поведінки на суді. Звісно, їх обдурили. Якби Дімітрова судили в Москві, не було б жодного шансу на його виправдання. Але якби він поводився в Лейпцигу «правильно» в українському розумінні цього слова, то не мав би його й там…

Певна річ, печерський процес у жодному разі не можна порівнювати з лейпцизьким. За суттю, формою і стилістикою, за панівним духом у судовому засіданні він значно більш подібний до московських. А поведінка Тимошенко таки ближча до дій Георгія Дімітрова, а не до виступів у сталінській Москві нещасних, переляканих і зламаних людей, які тремтіли за долю своїх дружин та дітей, не знаючи, що з ними можуть зробити (хоча й здогадувалися, і це додавало їм жаху). Ми живемо в ХХІ столітті, вже відійшли в минуле і СРСР, і Рейх, є світова громадськість, що має можливість спостерігати виставу в Печерському суді, є хоч і фрагментарне, але якесь громадянське суспільство в Україні. І від цього не можна абстрагуватися. Бо історія покарає тих, хто не зважає на такі суттєві обставини.

Точка зору 

Тиждень поцікавився думкою європейців щодо судового процесу над екс-прем’єр міністром Юлією Тимошенко та загалом ситуації в Україні

Ганне Северінсен

колишня заступниця голови Ліберальної групи в ПАРЄ та колишня співдоповідачка Моніторингового комітету Парламентської асамблеї Ради Європи щодо України: «Справжньою метою є не дозволити Тимошенко виступати як лідеру опозиції та балотуватися на наступних виборах»

– Ціла Європа ще пам’ятає морозний січень 2009-го, коли Газпром скористався своїм становищем монополіста, щоб натиснути на Україну, перекривши постачання газу до Європи і захопивши її в крижаний полон. ЄС благав і тиснув на тодішніх президента Віктора Ющенка і главу уряду Юлію Тимошенко, аби ті дійшли якогось рішення з російським прем’єром Владіміром Путіним. 

У результаті з’явилася газова угода від 19 січня 2009 року, яку привітав увесь світ, оскільки відновився потік російського блакитного палива і газова торгівля формалізувалася у прозорому договорі між російським Газпромом та українським Нафтогазом. Довгий час стояло питання: навіщо двом країнам знадобилося зливати мільярди доларів у газові операції через RosUkrEnergo і що сталося з тими коштами?

То як ця газова угода перетворилася на криміна­­льну справу проти екс-прем’єрки? Дуже розмите звинувачення у «зловживанні посадовим становищем» можна застосувати проти будь-якого (колишнього) міністра, з яким не погоджується чинний уряд, отже, чимало з екс-високопосадовців зараз за ґратами або весь час проводять на незрозумілих допитах.  

Схоже, звинувачення полягають у тому, що Юлія Тимошенко не мала повноважень від свого уряду. Але формально переговори проводилися між двома державними компаніями, а не урядовцями. Той факт, що укладення угоди 2009 року не потребувало повноважень від Кабміну, підтверджують два окремі офіційні листи, підписані торік (коли Янукович уже був президентом) заступником генерального прокурора і чинним міністром юстиції.

Окрім того, з огляду на деякі особливості ситуацію можна назвати форс-мажором – загрозою національній безпеці, життю і здоров’ю людей, яка призвела б до звинувачень Тимошенко у бездіяльності. Під час допиту голова Нафтогазу сам сказав, що Україна була на межі катастрофи, тому що газотранспортна система ніколи за 70–80 років свого існування не функціонувала так, як у січні 2009-го. До того ж і становище в Європі було таким складним, що в деяких країнах люди замерзали до смерті.

Отже, справа абсурдна, і очевидно, що справжньою її метою є не дозволити Тимошенко виступати як лідеру опозиції та балотуватися на наступних виборах. З грудня їй забороняють пересуватися країною і виїжджати за кордон. Вона пройшла тривалі допити, а тепер кожен день проводить або в суді, або в прокуратурі. Тому мені зрозуміло, що, напевне, ду­­же важко виявляти повагу до суду, де головує недосвідчений суддя і чітко видно, що він залежить від президента й готовий повторювати все за прокурором. Те, як судова система обслуговує державну владу, нагадує радянські дні.

 

Аманда Пол

аналітик Центру європейської політики: «ЄС не може допустити, щоб його відносини з Україною формувалися крізь призму судової справи над Тимошенко»

 – На жаль, багато гравців у Євросоюзі використовують суд над Юлією Тимошенко як перешкоду інтеграції України до ЄС. Для тих держав, які заперечують саму думку про перспективу її  вступу до Союзу, це чудове виправдання.

 ЄС не може допустити, щоб його відносини з Україною формувалися крізь призму судової справи над Тимошенко. Це було б надто короткозоро і шкідливо для його цілей у цьому регіоні.  Якщо активніше долучати Україну до європейської спільноти, зокрема завершити переговори і підписати угоди про асоціацію та глибоку й всеосяжну зону вільної торгівлі, а також чесно  підходити до лібералізації візового режиму для неї, вона з часом ставатиме дедалі сучаснішою і демократичнішою. Це особливо важливо зараз, коли Росія більше тисне на Україну,  ставляючи її перед вибором: або здати їй газотранспортну систему, або зіткнутися з перспективою банкрутства, коли Москва підніме ціни на газ у жовтні до суми, яка виявиться не по  кишені Києву.

 

Леонідас Донскіс

депутат Європарламенту від Литви: «Тимошенко і члени попереднього уряду заслуговують на справедливий суд»

 – Ми (євродепутати) підписали на попередньому пленарному засіданні резолюцію щодо цього. Внаслідок зусиль українського посольства в Брюсселі деякі члени парламенту з моєї групи  – «Альянсу лібералів і демократів Європи» (ALDE) – не хотіли коментувати цього питання, оскільки вважали, що ми втручаємося в рішення суду суверенної держави. Однак більшість  наголошувала на тому, що, хоча Україна і є демократичною країною й другом ЄС, суд був політично мотивований; відтак я і багато моїх колег стверджували, що вона і члени попереднього    уряду заслуговують на справедливий суд, а не зведення старих політичних рахунків і розпалювання ворожнечі між Януковичем та екс-прем’єркою. Таких виявилася переважна частина, і  ми ухвалили резолюцію, де висловили занепокоєння політичною мотивованістю справи. Загалом це має заохотити Україну поводитися як справді демократична держава та член  символічного клубу демократичних країн.

 

 

Реймон Кудерс

голова групи дружби з Україною в сенаті Франції, член правлячої партії «Союз за Народний Рух»: «Якщо держава не відповідає сутності європейського проекту, угода про асоціацію  може бути відтермінована»

 – Стосовно угоди про асоціацію, яку сьогодні обговорює з Європейським Союзом український уряд, усе дуже просто. Є правила, яких треба дотримуватися. Якщо стандарти правової  держави порушуються, зокрема впродовж судових процесів, якщо не дотримано формату демократичного життя, переговори можуть бути відтерміновані, зупинені або й скасовані. Не  думаю, що питання про можливе кандидатство України в ЄС постане найближчим часом. По-перше, не поспішає Київ. По-друге, Європейський Союз перебуває нині на стадії не так  розширення, як консолідації, а саме фінансової. По-третє, до цієї перспективи ревниво поставилася б Москва. Отже, такий проект якщо й виникне, то нескоро. Натомість має шанси політика добросусідства на основі угоди про асоціацію, якщо її буде укладено.

 

 

Александра Ґужон

доктор політології, викладач Бургонського університету (місто Діжон, Франція), автор книжки «Політичні революції та боротьба за ідентичність в Україні та в Білорусі»: «Якщо судити,  то всіх прем’єр-міністрів України»

 – Не можна сказати, що проблеми української опозиції не цікавлять французький політичний клас. Навпаки, нині Європейський Союз обговорює угоду про асоціацію з Україною. І  політичні кола намагаються зрозуміти, що відбувається. З одного боку, президентські вибори 2010 року загалом були визнані демократичними, влада мирно перейшла від одного  політичного табору до іншого. З іншого – ми бачимо: не вщухають протести опозиції, опоненти влади скаржаться на системні утиски.

 Французька преса досить зважено коментує українські події. Можна побачити як досить критичні матеріали про судовий процес над Тимошенко, так і інтерв’ю Віктора Януковича в  часописі Le Monde, де він виправдовує дії своєї команди. У наукових колах зазначають, що Тимошенко, можливо, не була ідеальним прем’єром, але сумніваються, щоб її попередники та  наступники діяли принципово інакше.

Нам, напевно, дещо бракує інформації про сутність звинувачень. Але очевидно, що перший непрозорий і тому суспільно не вигідний контракт на постачання газу підписувала не Юлія Тимошенко. Отже, вона не може сама відповідати за всі негаразди українського газового ринку. Якби підхід до справи справді був неупередженим, поряд із нею треба було б садовити на лаву підсудних усіх прем’єрів України, зокрема і Януковича.

Таке враження, ніби нинішня українська влада здійснює політичну помсту за поразку в Помаранчевій революції. Імовірно, йдеться також про бажання послабити опозицію напередодні парламентських виборів.