Політика

  ▪   Андрій Голуб

Безпартійна Україна

На початку квітня 2020-го в Мін’юсті повідомили про скасування реєстрації Універсальної партії України.
Матеріал друкованого видання
№ 25 (657)
від 17 червня

У прес-службі відомства подали новину як неабияку перемогу. «На одну партію-примару менше!» — зазначили в повідомленні. Очільник Міністерства юстиції Денис Малюська майже одразу після призначення оголосив хрестовий похід проти партій, які нічого, крім назви й місця в офіційному реєстрі, не мають. До реєстру станом на 1 січня цього року внесли 349 політичних сил.


Малюська пообіцяв анулювати в суді реєстрацію майже півсотні партій. На момент заяви міністра ці політсили протягом десяти років не висували кандидатів на виборах до Верховної Ради та президента. За законом, це підстава для ліквідації. Утім, перша перемога над Універсальною партією кувалася задовго до приходу Малюськи на посаду. Суд узяв до розгляду позов про анулювання свідоцтва політичної сили ще в жовтні 2018-го. Для рішення знадобилося майже півтора року.


За даними із судових ухвал, Мін’юст у процесі боровся радше з бюрократією, ніж проти реальної політсили. «Відповідачем відзиву на позовну заяву не подано, заяв та клопотань до суду не надходило, ухвала Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року скерована за адресою політичної партії «Універсальна партія України»… проте поштовий конверт повернувся з відміткою пошти «За закінченням терміну зберігання», — ідеться в тексті судового рішення.

 

Читайте також: Нелюбов


Ситуація, коли неможливо знайти бодай одну людину, яка представляє зареєстровану політичну партію, дещо кумедна, але в українських умовах майже буденна. У 2016 році партії зобов’язали надавати фінансові звіти. У перший рік понад півтори сотні політсил не надали документів. У Національному агентстві з питань запобігання корупції, яке відповідає за опрацювання звітів, вирішили звернутися до партій по пояснення й надіслали запити. 86 таких запитів просто повернулися до агентства, оскільки партій не знайшли за адресами, указаними в реєстрах.


На ситуацію не раз звертали увагу профільні громадські організації. «В Україні є близько 100 партій, які систематично не подають фінансові звіти, і це ситуація, яка повторюється з року в рік. Так, річний звіт за 2016 рік подали лише 239 партій, 2017 рік — 210, 2018 рік — 243. Штраф за неподання звіту — лише 5 тис. грн. Тому варто передбачити більш жорсткі заходи: якщо партія не подає жодного звіту за рік — це має бути підставою для анулювання її реєстрації», — зазначив голова Комітету виборців України Олексій Кошель у грудні торік. Ґрунтовні зміни до законодавства про політичні партії обіцяли в керівній «Слузі народу». Однак досі цього не сталося.

Станом на кінець 2016 року менше як 42% респондентів відповіли ствердно на запитання «Чи потрібна Україні багатопартійна система?». Ще в листопаді 2014-го таких було понад 56%


Щодо Мін’юсту та його боротьби з політсилами-примарами, то перемогти всіх фігурантів списку Малюськи майже напевне не вдасться. За даними руху «Чесно», 25 із 48 політсил, до яких є претензії Міністерства, несподівано активізувалися та зареєстрували кандидатів на проміжних виборах до Верховної Ради в 179-му виборчому окрузі. Кандидати не вели активної кампанії, однак реєстрації достатньо, щоб зняти претензії про неучасть у виборах національного рівня протягом 10 років.


Розчистити поле від партій-примар, навіть якщо це колись удасться, — лише половина справи. Інше й куди складніше завдання — наповнити існування партій справжнім сенсом. Якщо поглянути на історію українських політсил, то практично всі відомі проходять те саме коло — від стрімкого піднесення до майже повного забуття. Цикл життєвої активності партій доволі рідко перевищує 5–10 років, або один-два політичні цикли.

 

Читайте також: Траєкторія бумеранга


Усе починається з купівлі або переформатування наявного політичного бренда. Власне, велика кількість назв у партійному реєстрі — лише ознака існування ринку політичних партій. Це давно не секрет для будь-кого, хто хоч побіжно ознайомлений з українською політикою. Із п’яти політсил, що нині представлені в парламенті, лише «Батьківщина» жодного разу не змінила назви (хоча й довгий час партія брала участь у виборах у складі блоків під іншим брендом). «Європейська солідарність» змінила назву вже п’ять разів. «Опозиційна платформа — За життя» — це колишнє ВО «Центр»; «Голос» був «Платформою ініціатив», а «Слуга народу» — Партією рішучих змін. Представники політичних сил завжди мають пояснення таким діям. Однак хоч би з яких мотивів виходили політики, залізний факт у тому, що їхні дії сприяють юристам, які реєструють пусті партійні бренди для перепродажу. Інакше кажучи, попит створює пропозицію.
Якщо знову поглянути список політсил, до яких висунув претензії Мін’юст, то там можна знайти і колись відомі партії. Наприклад, «Жінки за майбутнє», яка свого часу мало не потрапила до парламенту зразка 2002 року. Також там Партія промисловців і підприємців, головою якої тривалий час був восьмий прем’єр-міністр Анатолій Кінах. Можна побачити і «Третю українську республіку», яка раніше називалася «Народна самооборона» — проект колишнього генпрокурора та міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Усі ці політсили колись представляли політичний мейнстрим, як і нинішні парламентські партії.


Готових рецептів, щоб розірвати замкнене коло, немає. За даними Центру Разумкова, станом на лютий 2020-го понад 70% опитаних громадян радше або повністю не довіряли політичним партіям. Показник недовіри високий протягом дуже довгого часу й майже не залежить від зміни брендів. У 2017-му той самий Центр Разумкова опублікував масштабне дослідження трансформації української політичної системи за роки незалежності. За даними наведеного там опитування, станом на кінець 2016 року менше як 42% респондентів відповіли ствердно на запитання «Чи потрібна Україні багатопартійна система?». Ще в листопаді 2014‑го таких було понад 56%. Водночас саме на 2014, 2015 та 2016 роки випала найбільша активність реєстраторів нових партій. Тоді створили майже половину з усіх нині зареєстрованих політсил. У тому ж дослідженні наводять дані, які свідчать про великий запит населення на партію із сильним та авторитетним лідером і вкрай низьку готовність громадян самостійно фінансувати політичні сили (хоча фінансування партій олігархами — одна з головних претензій до них).


Формально роль партій у найближчому майбутньому тільки зростатиме. Новий Виборчий кодекс передбачає повний перехід на пропорційну систему голосування під час парламентських виборів. Парламент ухвалив у першому читанні зміни до кодексу, які передбачають скасування мажоритарної системи також у чималій кількості місцевих рад. Такі зміни найчастіше пояснюють саме курсом на розбудову партійної системи.

 

Читайте також: Два ракурси. Місцеві вибори в регіональному й національному вимірах


Разом із тим 21 травня голова нині найпопулярнішої політсили «Слуга народу» Олександр Корнієнко повідомив, що на той момент членами партії стали «від 500 до тисячі» громадян. Цифра 500 лунала й понад півроку тому. У травні партія навіть не зареєструвала жодного осередку в регіонах. Керівників осередків почали призначати тільки з червня. Членами партії стали навіть не всі депутати монобільшості. За словами Корнієнка, таких лише третина від загального складу фракції.


Заява прозвучала під час марафону «Місцеві вибори: оцінка ризиків та перелік рішень», на якому були присутні й представники інших парламентських політсил. Представник «Голосу» Роман Лозинський також заявив про «кілька сотень партійців».


Однак ті ж «Європейська солідарність» та «Батьківщина» заявляють про десятки тисяч членів. На відміну від молодших колег, обидві політсили вже мають розгалужену організаційну структуру. Проте й це ще не означає успіху партій як таких. Усі названі політсили об’єднує те, що їхнє існування складно уявити без присутності в активній політиці Володимира Зеленського, Петра Порошенка, Юлії Тимошенко та Святослава Вакарчука. Щоправда, в останньому випадку перевірити життєздатність «Голосу» таки можна вже на найближчих місцевих виборах. Якщо партії вдасться принаймні зберегти рівень підтримки зразка літа 2019-го в регіонах, то це стане справжнім проривом партійного будівництва.
Найсвіжіші опитування свідчать, що більшість громадян не дозріли до зміни своїх звичок під час голосування. У разі перезавантаження парламенту новачками в ньому можуть стати тільки Партія Шарія та «Сила і честь» Ігоря Смешка. Про обидві не відомо майже нічого, окрім імен лідерів. Також до парламенту має шанси повернутися іменна Радикальна партія Олега Ляшка. З погляду якості це дуже схоже на просте відтворення вже знайомого циклу життя і смерті політичних проектів. Революційних альтернатив серед усіх 349 партій не видно. Політсили й далі існують переважно на екранах телевізорів та у вигляді написів на пакетах із продуктовими наборами для виборців. Партія, яка зможе довести громадянам іншу практичну користь від себе, здобуде місце в майбутньому надовго.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.