Політика

  ▪   Максим Віхров

Проросійський трансформер

Фото: УНІАН
Які політичні сили розділили електоральний спадок Партії регіонів і наскільки великими ресурсами вони володіють
Матеріал друкованого видання
№ 21 (653)
від 20 травня

Найвпливовішою проросійської силою в Україні сьогодні є група Віктора Медведчука, Сергія Льовочкіна та Дмитра Фірташа, що діє під політичною шильдою «Опозиційна платформа — За життя» (ОПЗЖ). Окрім самого Медведчука обличчями бренду є старий регіонал Юрій Бойко й Вадим Рабінович. Претендуючи на електоральну спадщину Партії регіонів, ОПЗЖ досягла певного успіху. Торік на парламентських виборах ОПЗЖ набрала 13%, завдяки чому разом із мажоритарниками сформувала парламентську фракцію з 44 депутатів: невелику, але майже вдвічі більшу за «Батьківщину» чи «ЄС». За підрахунками ГО «Чесно», 20 із 44 членів фракції обіймають керівні посади в комітетах, але головує лише Нестор Шуфрич (у комітеті з питань свободи слова). Впливовість ОПЗЖ залежить від того, як почувається монобільшість. Уже були ситуації, коли ОПЗЖ ставала донором голосів для «слуг». Так відбулося під час голосування про висловлення недовіри генпрокурору Руслану Рябошапці, за призначення Максима Степанова на посаду очільника МОЗ тощо. Це не заважає ОПЗЖ вправлятись у критиці влади (щодо ринку землі, медреформи, війни на Донбасі, закону про мову й далі за класичним списком). Але якщо ерозія монобільшості й далі триватиме, то вартість парламентської акції Медведчука може зрости.

 

Платформа імені Путіна


Утім, впливати на життя країни можна не лише через парламент, а й через медіа, чимало з яких належать згаданій групі. По-перше, саме Медведчук контролює аж три телеканали, які він придбав упродовж 2019 року: «112 Україна», NewsOne та ZIK. Усі вони належать до новоствореного медіа-холдингу «Новини», який офіційно вважається власністю Тараса Козака (бізнесмен, депутат ОПЗЖ, близький соратник Медведчука). По-друге, Фірташ і Льовочкін володіють холдингом Inter Media Group, у якому крім кількох розважальних телеканалів перебуває «Інтер»: найпотужніший медійний актив групи. У п’ятірці каналів, які найчастіше самі дивляться, «Інтер» назвали 34,4% українців, канал «112 Україна» — 16%, NewsOne — 6%, ZIK — 3,5%. Утім, слід узяти до уваги, що рівень довіри майже до всіх українських каналів у середньому вдвічі нижчий. Так, у п’ятірці каналів, яким найбільше довіряють, «Інтер» назвали 15% українців, канал «112 Україна» — 8%, NewsOne — 3%, ZIK — 2,4% (КМІС, 2019).

 

Читайте також: Неорадянська фронда

 

Відповідно до ідеологічної спрямованості, згадані телеканали популярніші у східних і південних областях: там «Інтер» дивляться 42% і 43%, натомість у Центрі й на Заході — 32% і 26% відповідно (КМІС, 2019). Утім, є й відмінності. Телеканали Медведчука явно орієнтовані на публіку з радикальнішими проросійськими поглядами: їхній наратив щодо України мало чим відрізняється від російського. Пандемія пришвидшує розпад України; країна під орудою МВФ перетворюється на сировинний придаток Заходу; влада демонструє неспроможність відповідати на виклики, але водночас не забуває дискримінувати російськомовних громадян і УПЦ МП, переписувати історію й саботувати переговорний процес у Мінську — одне слово, весь джентльменський набір російського пропагандиста. До речі, саме канали Медведчука активно поширювали російський фейк про секретні лабораторії Пентагона, що буцімто працюють в Україні й зумисне поширюють інфекції. Натомість «Інтер» уникає такої радикальної пропаганди — вочевидь, щоб не перетворюватися на нішеве медіа для радикалізованих маргіналів.

Уже були ситуації, коли ОПЗЖ ставала донором голосів для «слуг». Це не заважає їй вправлятись у критиці влади, але якщо ерозія монобільшості й далі триватиме, то вартість парламентської акції Медведчука може зрости

 

Серед активів Медведчука слід також згадати «Український вибір» (детальніше див. Тиждень № 5/2020). Ця структура, створена 2012 року, так і не змогла стати потужною всеукраїнською мережею проросійських сил, будучи по факту центром тяжіння маргіналів і невдах. Це оприявнилося в 2014-му, коли стало очевидним, що попри кипучу проросійську діяльність Медведчука, без російських тітушок і бойовиків «русская весна» може нічим не завершитися навіть на Донбасі. Однак скидати з рахунків «Український вибір» зарано. Так чи інак це розгалужена громадська структура з майже десятирічною історією — й інших таких у більшості українських партій немає. До того ж це ще й кадровий ресурс: недостатній для створення «Новоросії», проте далеко не марний. Щонайменше саме «Український вибір» свого часу став донором кадрів для партії Рабіновича «За життя», що довго існувала лише як віртуальний проект.

 

Міноритарний блок


Друге угруповання, яке претендує на спадщину Партії регіонів, працює під політичною шильдою Опозиційного блоку, бенефіціарами якого є Ринат Ахметов, Вадим Новінський, Олександр Вілкул та інші. Розсварившись із групою Медведчука — Льовочкіна — Фірташа в листопаді 2018-го, на торішні вибори Опозиційний блок пішов окремо. Результати такого кроку виявилися більш ніж скромними: на парламентських виборах він здобув 3%, у першому турі президентських, а після висунення Вілкула — 4%. Зрештою Опозиційний блок завів до Верховної Ради лише шістьох депутатів по мажоритарних округах на Донбасі й Харківщині.


Та попри електоральні невдачі, це угруповання має в розпорядженні солідні медійні ресурси, об’єднані в медіа-холдинг «Медіа Група Україна», що належить Ахметову. Головним козирем олігарха є ТРК «Україна». 43% громадян називають «Україну» одним із п’яти каналів, які вони найчастіше дивляться, також канал належить до п’ятірки каналів, яким найбільше довіряють 20% опитаних. На відміну від «Інтера» й медведчуківських каналів, «Україна» майже однаково популярна у східних, південних і центральних областях (44–45%) і лише в західних її популярність відчутно знижується (40%) (КМІС, 2019). Зокрема й завдяки менш явному проросійському ухилу каналу. Якщо Медведчук і компанія жорстко й відверто агітують за проросійський курс, то угруповання Ахметова будує собі менш дражливий для суспільства образ миротворців.


До того ж у грудні 2019-го розпочав мовлення новий канал Ахметова «Україна 24». Імовірно, його назва — калька з російського телеканалу «Россия 24», яку свого часу вже використали у «ЛНР», запустивши «державний» канал «Луганськ 24». Утім, радикального проросійського ухилу канал поки що не засвідчив. До медіа-активів Ахметова також належить регіональний телеканал «Донбас», «34 канал» (Дніпропетровщина) та «Сигма» (Маріуполь). Також до холдингу «Медіа Група Україна» належить газета «Сегодня». Це видання переживає не найкращі часи: у вересні 2019 року припинився випуск її друкованої версії. Утім, за оцінкою Комітету ІнАУ з питань інтернет-реклами, онлайн-версія цієї газети торік перебувала на другому (!) місці серед українських інформаційних видань за охопленням аудиторії. У січні 2020 року «Сегодня» обіймала обіймала третє місце, поступаючись лише УНІАН та РБК-Україна (Gemius).

 

Читайте також:  Дали йому рік


Ще одним медійним ресурсом на рахунку Опозиційного блоку є телеканал «Наш» Євгена Мураєва, запущений у 2018 році. Але і в кращі часи його аудиторія була в межах статистичної похибки, що не завадило телеканалу привертати до себе увагу Нацради. Наприкінці 2019‑го з’явилися повідомлення про перезапуск каналу, але його майбутнє поки туманне: у березні 2020 року «Наш» узявся за повторний показ власних програм. До речі, його керівник Тигран Мартиросян перейшов на роботу на новостворену ахметівську «Україну 24». Не склалася політична кар’єра і в самого Мураєва. Торік під час президентських перегонів він знявся на користь Вілкула, а на парламентських балотувався у списку Опозиційного блоку під № 1, але не пройшов.


Окрім медій, у цього угруповання є ще один вагомий ресурс: Гуманітарний штаб Ріната Ахметова, який з 2014 року роздає гуманітарну допомогу мешканцям Донбасу, що постраждали від війни. Благодійні ініціативи — явище не оригінальне: час від часу цим займаються майже всі більш-менш помітні політичні гравці. Відмінність у тому, що штаб Ахметова вже шість років системно працює в одному регіоні. До того ж до лютого 2017-го він діяв по обидва боки лінії розмежування, допоки «ДНРівці» заблокували роботу структур ахметівського штабу. Відтоді благодійна діяльність олігарха обмежується підконтрольними територіями. Завдяки масштабам і тривалості роботи Гуманітарного штабу, а також потужній інформаційній підтримці, «гуманітарну операцію» Ахметова на Донбасі можна вважати ще й потужною піар-кампанією олігарха. Щоправда, конвертувати це в політичні ресурси поки що не вдалося, але Ахметов не здається: зараз його благодійність простягається далеко на за межі Південного Сходу; лише у травні 2020-го Фонд Ахметова прозвітував про передачу різних благ медикам Чернівців, Тернополя, Івано-Франківська й Борисполя.

 

«Страна.ua» спільного користування


Окрім ресурсів, розподілених між згаданими угрупованнями, проросійський табір України має засіб спільного користування. Ідеться про інтернет-видання «Страна.ua». За оцінкою Комітету ІнАУ з питань інтернет-реклами, торік серед новинарних сайтів «Страна.ua» перебувала на 16 місці зі 100, випереджаючи такі авторитетні видання, як «Радіо Свобода» (34 місце) чи «Дзеркало тижня» (38 місце), що тоді ще виходило у друкованій версії. Видання «Страна.ua» з’явилося взимку 2016-го і швидко зайняло проросійську нішу, не вдаючись до особливого камуфляжу: у лютому 2017 року Інститут масової інформації виявив, що лише 36% матеріалів «Страни.ua» написано без порушення журналістських стандартів. У березні 2019-го ІМІ засвідчив, що «Страна.ua» долучилася до видань, котрі найчастіше поширюють наративи російської пропаганди, опинившись у компанії NewsOne, «112.ua» та видання «Вести» (іще один рупор проросійських сил).


Власником «Страни.ua» вважають журналіста Ігоря Гужву, який має тісні контакти майже з усіма групами проросійського табору України. У структурах російського впливу Гужва працював ще з початку 2000-х, а з 2003 року багато років був редактором газети «Сегодня». Щоправда, у 2012-му його з ініціативи менеджерів Ахметова звільнили з посади, після чого Гужва на рік виїхав до Росії. Після повернення він заснував друковане проросійське видання «Вести» (а також однойменний сайт і радіо), позиціонуючи себе його єдиним власником. А в 2015-му передав холдинг «Мультимедіа-інвест груп» цивільній дружині екс-очільника Міністерства доходів та зборів Олександра Клименка. Водночас Гужва намагався піти в політику від Опоблоку, балотуючись у 2014 році до ВР, а у 2015-му — до Київради (обидва рази безуспішно).

43% громадян називають ТРК «Україна» одним із п’яти каналів, які вони найчастіше дивляться. На відміну від «Інтера» й медведчуківських каналів, «Україна» майже однаково популярна у східних, південних і центральних областях (44–45%) (КМІС, 2019)


А у 2016 році він запустив сайт «Страна.ua», власником якого залишається досі, хоча з 2017-го мешкає в Австрії, де нібито отримав політичний притулок. Після затримання у 2017 році його намагався взяти на поруки Олександр Вілкул. До речі, у 2018-му Гужва засвітився в компанії ще одного «політичного біженця» Андрія Портнова, а також Олександра Дубінського. Зараз Гужва є частим гостем на каналах ZIK, NewsOne та «112 Україна». А нещодавно «Страна.ua» допомагала Медведчуку розганяти фейк про лабораторії Пентагона, а також підтримує боротьбу із «соросятами», яку структури Медведчука провадять разом із проросійською фрондою у «Слузі народу». Цей екскурс у життєпис Гужви характеризує редакційну політику «Страни.ua», що охоче взаємодіє з усіма групами проросійського табору. Про міру залежності Гужви від певних російських служб можна довго дискутувати, проте цілком очевидно, що його діяльність в Україні так чи інак полягає в лобіюванні російських геополітичних інтересів.

 

У глибокій ніші


Звичайно, список ресурсів, що належать проросійським силам, далеко не вичерпний. Так, у стані анабіозу існують структури забороненої КПУ, котру, до речі, досі остаточно не заборонили через судову тяганину. За даними ГО «Чесно», КПУ досі отримує кошти на свої рахунки: згідно з сайтом НАЗК упродовж 2019 року комуністи отримали 4,7 млн грн від 306 донорів. А сам Петро Симоненко регулярно з’являється на каналі «112 Україна» і в ефірі російського телебачення. Не можна оминути увагою вплив УПЦ Московського патріархату та численні «навколоправославні» організації, масштаб діяльності яких потребує окремого дослідження. Зрештою, беручи до уваги статки згаданих проросійських олігархів, наявні ресурси можна різко наростити: докупити ще кілька телеканалів і видань, роздати додаткові тонни гуманітарної «гречки» тощо. Але, на щастя, проросійський табір є в’язнем власної електоральної ніші.

 

Читайте також: Сигнали в центр


Цю нішу Партія регіонів готувала для себе майже десятиліття, вирощуючи у східних і південних регіонах лояльний і стабільний електорат. Проте після 2014 року це електоральне поле сильно звузилося. По-перше, його зменшила анексія Криму й окупація ОРДіЛО, де проросійські сили завжди могли сподіватися на широку підтримку. По-друге, після Майдану й початку війни продавати українському суспільству проросійську риторику стало набагато складніше. Зрушення відбулися навіть у базових південно-східних регіонах, де двічі поспіль (у 2014 і 2019 роках) на президентських виборах перемагав кандидат-опонент екс-регіоналів. Звичайно, говорити про політичну смерть проросійських партій в Україні ще зарано: електоральне поле годуватиме їх не одне десятиліття. Але претендувати на всеукраїнське домінування, якого свого часу досягла Партія регіонів, вони вже не можуть. До того ж радикалізація проросійської риторики лише пришвидшуватиме перетворення певних інших сил на локальних гравців, нехай і в масштабі кількох областей.


Утім, це аж ніяк не означає, що відверто проросійські сили більше не становлять серйозної загрози. Як і раніше, усі ці угруповання є інструментом Москви — незалежно від того, чи самі вони це усвідомлюють. Тільки тепер їхнє призначення дещо змінилося. Із сили, яка може забезпечити планомірну колонізацію України (а саме такою була свого часу Партія регіонів), вони перетворились на чинник її внутрішньої дестабілізації. Але крім саботування позитивних перетворень проросійський табір через свої медіа-ресурси є українським ретранслятором російської пропаганди. Який, на відміну від російських соцмереж, Україна ніяк не може заблокувати. Так, статус російських проксі з українською політичною пропискою після 2014 року суттєво знизився. Але, як ми переконалися шість років тому, Росія розглядає їх лише як витратний матеріал у своїх геополітичних іграх. А тому передбачити роль, яку ще відіграють в історії України спадкоємці Януковича, неможливо. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.