Політика

  ▪   Роман Малко

Помста як холодна страва

Як функціонери Януковича намагаються відвоювати втрачене
Матеріал друкованого видання
№ 21 (653)
від 20 травня

Вони хочуть відкрутити час назад. Прагнуть помсти й відплати. Бо ще сім років тому в них усе було чудово. Вони були наближеними до президента, мали доступ до ресурсів і можливостей, а насамперед — перед ними майоріли райдужні перспективи. Усе змінилося, коли Революція гідності зламала основи їхнього світу і змусила вслід за лідером утікати чи ховатися по норах.


Нині ці функціонери Януковича всіляко намагаються повернути втрачені позиції та відігратися. Для цього залучено шалені гроші й активізовано старі зв’язки. Але якби йшлося лише про незгоду змиритися з поразкою, бажання повернути втрачене чи оживити якусь державну модель, що на їхню думку краща чи корисніша для українців, було б не так погано. На жаль, ідеться зовсім про інше. Тому вважати їх лише реваншистами насправді неправильно. Уся діяльність цієї різномастої публіки спрямована на те, щоб повернути Україну назад в імперію.


Звісно, більшість іменитих реваншистів досі переховуються в еміграції «за поребриком» і резонно побоюються повертатися, зважаючи на відкриті кримінальні провадження щодо них. На перший погляд їхня діяльність не надто помітна в Україні, але це аж ніяк не означає, що вона відсутня. Проте дехто з них таки ризикнув приїхати після перемоги Володимира Зеленського, а дехто не покидав Україну, а причаївся та зумів пережити складні часи.

 

Читайте також: Луна-кімната із червоними кульками


Безумовно, найяскравішими представниками цього передового бойового загону реваншистів є Андрій Портнов, який повернувся за день до інавгурації Зеленського, а також двоє Олен: Лукаш і Бондаренко, які ризикнули залишитися в Україні й ледь не стали «жертвами хунти». Саме вони сьогодні чи не найактивніші з-поміж колишніх функціонерів Януковича. Проте не єдині. З-за кордону їм намагається скласти конкуренцію інша потужна група, що через певні обставини (відкриті кримінальні справи) не може повернутися в Україну. Ідеться, скажімо, про Володимира Олійника, знатного нардепа-регіонала й колишнього мера Черкас; Сергія Арбузова, екс-віце-прем’єра в уряді Миколи Азарова; самого Азарова; екс-міністра доходів і зборів Олександра Клименка; екс-міністра МВС Олександра Захарченка; гаманця клану Януковича Сергія Курченка та інших, ім’я яким легіон. Щоправда, лише Клименку більш чи менш помітно й результативно вдається не зникати з інформаційних радарів в Україні, адже «для доброї справи» він придбав власний медіа-холдинг. Та про все по порядку.


Одразу після повернення в Україну Андрій Портнов буквально з коліс розгорнув неймовірно бурхливу діяльність, завдяки чому вже рік його ім’я майже не сходить зі стрічок новин у медіа, особливо проросійських. Його діяльність нахабна і спрямована переважно на дискредитацію учасників Революції гідності та здобутків Майдану. Портнов подає всі можливі позови, зокрема на колишнього президента Петра Порошенка, робить гучні провокативні заяви й публічно погрожує критикам і опонентам, не цураючись нецензурної лексики. Очевидно, він може дозволити собі такий стиль поведінки, бо під опікою нової влади почувається у відносній безпеці.

Нині функціонери Януковича всіляко намагаються повернути втрачені позиції та відігратися. Для цього залучено шалені гроші й активізовано старі зв’язки. Але вважати їх лише реваншистами насправді неправильно. Уся діяльність цієї різномастої публіки спрямована на те, щоб повернути Україну назад в імперію.


Історія його успіху тісно пов’язана як мінімум з одним зі стовпів нинішнього політичного режиму Ігорем Коломойським. Принаймні останній неодноразово заявляв, що вже кілька десятиліть дружить і співпрацює з Портновим. Навіть початок цієї співпраці чітко зафіксований: 2001 рік. Саме тоді простий луганський хлопець Андрій, який нещодавно приїхав до столиці, зумів відкрити власну юридичну компанію «Портнов і партнери», у якій одним із перших клієнтів став ПриватБанк Ігоря Коломойського. А ще за кілька років Портнов, мабуть, не без сприяння Коломойського, потрапив у хорошу компанію до Юлії Тимошенко і за списками БЮТ уперше став депутатом Верховної Ради. Врешті, друзі Портнова в близькому оточенні президента Зеленського не обмежуються лише Ігорем Валерійовичем. Андрій Богдан, нині вже екс-голова ОП Зеленського, колись був помічником нардепа Андрія Портнова. І саме в Офіс президента юрист і «журналіст» Портнов ходив скаржитись на утиски свободи слова в Україні. І саме з того офісу очільнику Державного бюро розслідувань (ДБР) Роману Трубі, начебто (якщо вірити зливам телефонних прослуховувань) дзвонили із проханням пришвидшити розслідування справ щодо Порошенка, відкритих за позовом Портнова. Врешті Портнов завжди був краще поінформованим, ніж той самий Труба, про стан справ у ДБР (і дуже цим пишався), що також цілком закономірно. Адже колишній радник, а згодом заступник голови Адміністрації президента Януковича Андрій Портнов найкраще в країні орієнтується в тонкощах криміналістики та правознавства, бо є безпосереднім автором так званої судової реформи Януковича 2010 року, за результатами якої українські суди стали тотально залежними від влади. Також Портнов особисто модерував процес розроблення й ухвалення Кримінально-процесуального кодексу України зразка 2012 року. До того ж у чинній системі досі присутня значна армія лояльних до Портнова професіоналів, яким він дав путівку в життя і які завжди готові віддячити та прислужитися своєму шефу.

 

Читайте також: Неорадянська фронда


Водночас Портнова не варто демонізувати. Він не всесильний, хоча й досить небезпечний. Але лише доти, доки таку його поведінку толеруватимуть. Звісно, він достатньо впливає на владу, вміє не лише подавати заяви чи писати позови, а й провадити інформаційну війну. Завдяки ексклюзивам може легко пошити в дурні чи залякати новоспеченого чиновника. Його меседжі із задоволенням ретранслюють проросійські медіа в Україні й, звісно, «за поребриком». Коли він повернувся в Україну, то навіть спробував себе в ролі ведучого на одному з телеканалів, але, схоже, йому така іпостась не сподобалася і проект помалу завмер.


У схожому руслі відпрацьовують також соратниці Портнова Лукаш і Бондаренко. Вони готові провокувати й коментувати будь-що. Щоправда, на відміну від свого колеги, не відзначаються креативністю й переважно переказують меседжі кремлівської пропаганди.


До слова, у цієї групи реваншистів справді разючі медійні можливості, якщо зважити, що вони не зазначені як власники жодного медіа. Починаючи з трьох медведчуківських телеканалів і закінчуючи численними зливними бачками й безіменними Telegram-каналами. Вся «братва» намагається працювати у спільному реваншистському пориві, як єдиний організм, закриваючи ту ділянку роботи, яку може. І саме тут стає у пригоді системна й ледь не безкорислива діяльність таких непомітних вигнанців, як Сергій Курченко, з його медіа-холдингом UMH, діяльність якого було доручено контролювати Олені Бондаренко. Чи безсмертний подвиг Олександра Клименка, що через лінію фронту зумів збудувати собі маленьку медійну імперію, до якої належить викуплений у колишнього власника Ігоря Гужви (переховується нині в Австрії) медіахолдинг «Вести Украина» й переданий під керівництво дружини Ольги Клименко, та інтернет-платформа «Клименко-тайм», створена не лише для вибілювання самого екс-митника, а й усієї зграї його однодумців. Ну і, звісно, ретрансляції думок таких інтелектуалів, як Портнов чи навіть Бужанський. Подейкують, що Олександр Клименко нібито дуже хоче повернутися в Україну й шукає для цього якнайрізноманітніші можливості.

 

Читайте також:  Дали йому рік

 

Навіть створив партію «Успішна країна», але рішення суду про його заочний арешт не дає йому поки що змоги здійснити заповітну мрію.

 

Очевидно, що список спільних медіаресурсів, що ними можуть користуватися функціонери режиму Януковича, на цьому не обмежується. Адже є ще «Украина.ру», провідний антиукраїнський ресурс, створений державним агентством «Россия сегодня», фінансування якого надходить із російського бюджету. Є «Страна.ua», заснована згаданим уже Гужвою, що за даними InformNapalm також фінансується з Росії. Врешті — дивна платформа «Голос правди.eu». Її творці якої переконують, що сайт є проектом українських журналістів, які об’єдналися для протидії цензури. Але в розділі контакти серед працівників редакції вказано лише імена покійних журналістів: Олеся Бузини як ідейного натхненника, Володимира Захарова (загинув під час пожежі в Київському офісі Партії регіонів на Липській 18 лютого 2014 року) як головного редактора, В’ячеслава Веремія (його застрелили тітушки неподалік Михайлівської площі) та інших. Насправді ж ідеться про звичайну пропагандистську клоаку, вщерть забиту передруком постів у соцмережах видатних діячів епохи Януковича, а нині втікачів Азарова, Арбузова, Захарченка й Олійника. Звісно, там регулярно є місце і для політиків на зразок Вадима Рабиновича та Михайла Добкіна, а також видатних нафталінових філософів сучасності Михайла Погребинського й Тетяни Монтян. Загалом ресурс справляє печальне враження, попри великі гроші, які вочевидь у нього вливають. Особливо його українська версія, тексти в якій ніхто навіть не вичитує після адаптації в Google translate.


Але й на цьому ще рано ставити крапку, бо реваншисти, хоч це й дивно, не лише намагаються іти в ногу з часом, а й гідно конкурувати зі своїми кремлівськими патронами щодо освоєння сучасних технологій. Буквально за рік в Україні з’явилося чимало анонімних Telegram-каналів, які системно й злагоджено публікують часто сумнівні та брехливі політичні зливи в дусі російської пропаганди, спрямовані на дискредитацію проукраїнської опозиції або навіть чинної влади. Звісно, це не та роль, яку хотіли б мати функціонери Януковича, але господарі вкоротили їм повідок, тому довіру Кремля вони мусять завойовувати 
наново. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.