Політика

  ▪   Алла Лазарева
  ▪   Париж

Гібридний імперіалізм

Чому зарубіжним політикам легше не помічати української суб’єктності, ніж системно боротися проти російської гуманітарної експансії
Матеріал друкованого видання
№ 12 (644)
від 19 березня

«Росія не пробачила Заходу приниження», — любить повторювати колишній міністр закордонних справ Франції Юбер Ведрін. І нехай доводять політологи, що сукупність державних інституцій не має плоті та крові, а відтак не здатна відчувати емоції — чи то приниження, чи то вдячність. Та пан Ведрін — людина освічена, він знає, що робить. Нелогічна формула давно стала своєрідним дипломатичним мемом. Вона виправдовує поблажки та реверанси перед Кремлем, заохочує комплекс провини в гарно вихованих західних політиків, а також реабілітує старий недобрий імперіалізм, що розподіляє світ на зони впливу між декількома великими державами.


«Попри презентабельну видимість та очевидні старання в цій царині, усі потужні імперії минулого далеко не повністю позбулися відповідної ментальності та політичної парадигми. Більшою чи меншою мірою це стосується як політичного класу, так і виборців, на яких орієнтуються політики, — зауважила в розмові з Тижнем паризька літературознавиця Мар’яна Перебенесюк. — Зусилля держав, які намагаються позбутися колоніальної залежності, — таких як Україна, — не знаходять бажаного відголосу на Заході насамперед тому, що імперіям між собою розумітися легше. Більш відсталі між ними, такі як Росія чи Османська імперія напередодні Першої світової війни, завжди потребували Заходу для власної регенерації, для зміцнення своєї економіки та військової потужності. Росія вправно зуміла інфільтрувати, зокрема, французьке суспільство, політичні партії, бізнесове та культурницьке середовище багатьох західних держав, у цьому вона — майстер. Чому, скажімо, французи не помічають гуманітарної експансії Москви? Бо надто давно вона триває, це стала тенденція».

 

Читайте також: Мистецтво зволікання


Упродовж принаймні останніх двохсот років Росія не шкодувала ні зусиль, ні грошей на поширення свого впливу й утримання лобістських систем в інших великих державах. Доречно пригадати, як під час Паризької мирної конференції 1919–1920 років більшовицька Москва, щоб завадити появі незалежної України, зуміла задіяти мережі свого впливу на Заході, і то попри антагонізм із білогвардійцями. При цьому Росія не була офіційним переговірником, на її території тривали бої, але лобістська мережа ефективності не втратила. Більшовикам вдалося вправно дискредитувати Директорію УНР в очах учасників конференції та навіть переконати затятого антикомуніста Жоржа Клемансо (тодішнього голову французького уряду), нібито Петлюра був… комуністом!


Україна теж мала своїх симпатиків: журналіст Жан Пелісьє, учений Поль Пенлеве, депутат Анрі Франклін-Буйон та інші. Проте їхні поодинокі голоси не перекрили дружнього хору російських лобістів. А міжусобиці та незгуртованість кількох українських делегацій, які були присутні в Парижі (але в переговорах, як і росіяни, участі не брали), також призвели до того, що Україна, на відміну від Югославії чи Польщі, по завершенні Першої світової війни не стала незалежною.


Комунізм, що про людське око обіцяв «землю — селянам, заводи — робітникам», став насправді одним із доволі успішних локомотивів російського впливу, і то не лише на Заході. Коли інші імперії почали занепадати, Москва з точністю до навпаки забезпечила свою присутність (за посередництва маріонеткових режимів) в Азії, Африці й Латинській Америці, а принагідно завербувала юрми «корисних ідіотів» у розвинених країнах світу. Нова ідеологічна обгортка, така принадна для знедолених та неосвічених, а також для зачарованої крайніми лівими ідеями інтелігенції, допомогла Кремлю досягти нових масштабів гуманітарної експансії. Після розпаду СРСР усі ці мережі, може, й ослабли, однак не зникли. Білий, червоний, безбарвний російський імперіалізм є надзвичайно живучим: його не беруть ні ідеології, ні зміни режимів та політичних устроїв. Хоч би як називалася російська держава, вона ніколи не втрачала своєї домінанти — послідовної експансіоністської тяглості.

Частина політичного класу та інтелігенції Заходу, навмисне або ні, часто-густо підігрує путінському режиму. Хтось дозволяє використовувати себе втемну, інші вважають себе носіями плюралізму та «альтернативного бачення», треті просто заробляють гроші


Натомість Україна подібних важелів комунікації не мала й не має. Як і більшість постколоніальних країн, вона й нині не зовсім осмислює себе на рівні всіх своїх свідомих та несвідомих громадян. Політична нація лише кристалізується, правдиве бачення історії — формується. Обидва процеси ускладнюються потужними зовнішніми впливами з Росії, що використовує як власні комунікативні рупори, так і «креольські» голоси нібито українських коментаторів, які формально представляють один із суспільних прошарків нації, а за суттю відтворюють та поширюють московські тези. Це багатоголосся, замасковане під «рівновіддалений та об’єктивний науковий підхід» (коли йдеться про історію) або ж під «демократичний плюралізм» (коли мова про суспільні вподобання), не сприяє формуванню яскравого, самобутнього, впізнаваного іміджу України за кордоном.


Як і інші поневолені в минулому держави, Україна впродовж кількох сотень років перебувала в зоні впливу історіографії держави-завойовника. Чимало дослідників слов’янської цивілізації, вітчизняної культури й історії досі перебувають у силовому полі ззовні сформованих уявлень про Україну. Цей алгоритм — не виняток, а загальне правило. «Колонізовані країни не беруть участі у творенні власного образу, їхні наративи не доходять до світу», — пише у своїй статті «Історія Центральної Європи як постколоніальна нарація» («Historia Europy Srodkowej jako narracja postkolonialna», 2009) Єва Томпсон. Колонізатор безперешкодно просуває меседжі про пасивність та слабкість, брак творчих сил та здобутків, вторинність і безпорадність колишніх колоній, які шукають емансипації. Москва в цій загальній парадигмі вирізняється надзвичайною активністю, особливо коли йдеться про Балтійські країни, Україну та Грузію. Варто побіжно переглянути іншомовні сторінки кремлівських ресурсів RT та Sputnik, щоб пересвідчитись, як старається Росія сформувати за кордоном негативний імідж цих своїх «бунтівних» колишніх колоній. А що іншомовна аудиторія? «Багато що залежить від того, наскільки якісними та впливовими є місцеві медіа, — вважає український журналіст з Лондона Богдан Цюпин. — Не можна сказати, що російська гуманітарна експансія є аж надто успішною в англомовних країнах. Я сказав би навіть, що навпаки: російські пропагандистські ресурси програють конкуренцію з такими впливовими каналами, як ВВС та CNN. У них нечисленна аудиторія. Проте варто звернути окрему увагу на інтернет: іспаномовна та франкомовна версії RT популярніші. Бо, власне, немає таких потужних інформаційних каналів, що користуються довірою споживача. Інтернет надає трибуну різним маргінальним речникам, про яку раніше вони не могли й мріяти. Потенціал соціальних медіа спонукає Росію вкладати гроші саме в інтернет-ресурси, через які поширюються, зокрема, й антиукраїнські меседжі».

 

Читайте також: Геронтократи при владі

 

Франкомовний інформаційний простір справді дуже слабо захищений від зазіхань російської пропаганди. За даними лабораторії Conspiracy Watch, що спеціалізується на протидії конспірології та політичній дезінформації, у франкомовному просторі налічується кількасот ресурсів, розрахованих на французьку публіку і які недвозначно підтримують Кремль. 30–40 із них мають близько 100 тис. відвідувачів на місяць, 12 найбільших — до мільйона. Флагманом серед них є ресурс Алена Сораля «Рівність та примирення» («Egalité et réconsillation»), що збирає понад 5 млн відвідувачів щомісяця. Сораль є великим другом Північної Кореї та авторитарних режимів загалом. Усі ці ресурси методично паплюжать Україну, тоді як впливових франкомовних сайтів, які системно просували б українське бачення, немає взагалі. Франкомовна сторінка Укрінформу як може, так і заповнює вакуум позитивної та об’єктивної інформації про Україну, але цей контент лише крапля в морі порівняно з лавиною дезінформації французькою.


Сумну картину доповнює загальний брак медіаграмотності, якої в Європі так само бракує, як і в Україні. «Захід не поспішає помічати російської гуманітарної експансії, бо визнати — це означало б протидіяти, — вважає керівник проекту StopFake, директор Школи журналістики Києво-Могилянської академії Євген Федченко. — Друга причина ігнорування факту — це довга історія політичних та культурних симпатій, закачування книжками-балетом-спортом-космосом. Усе це усталені практики, які існували за СРСР та раніше, за Російської імперії. Через щедре спонсорування наукових центрів, видавництв, галерей, створення різних фундацій, що роздають російські гроші лояльним до Москви дослідникам, формується цілий клас людей, які стають «російськими бюджетниками». Вони цілком упевнені, що працюють на просування якихось правильних ідей, і неважливо, що справа робиться за гроші, вкрадені в народу РФ. Бачення України в «узаконеній» зоні російського впливу дозволяє не помічати таких «нюансів», як війна. В таких випадках власне імперське минуле більше суголосне російській, а не українській позиції».

 

Автоматизми свідомості, політичні розрахунки, лобістська активність росіян та підкоригована переможцями історія, — усі ці різнорідні елементи сприяють тому, що частина політичного класу та інтелігенції Заходу, навмисне або ні, часто-густо підігрує путінському режиму. Хтось дозволяє використовувати себе втемну, інші вважають себе носіями плюралізму та «альтернативного бачення», треті просто заробляють гроші — вони ж «не пахнуть»… Україні ж не залишається нічого іншого, як протидіяти, щоб вижити. Наполегливо боротися за своє право на ідентичність, на правдиве бачення історії, на незалежність та державний суверенітет. Ця боротьба вимагає не лише сильної армії та ефективної економіки, а й свідомої, освіченої еліти, що продукує модерні сенси на внутрішній та зовнішній інформаційний ринок. В інший спосіб гібридний імперіалізм не перемогти. 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.